Душкин Алексей (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ДУШКІН Олексій Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Архітектор.

З родини службовця.

Народився 11 (24) грудня 1903 р. в с. Олександрівці Харківської губернії Російської імперії (нині –

Богодухівський район Харківської області України).

Помер в 1977 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.

Закінчив архітектурний факультет Харківського будівельного інституту (1930).

Працював робітником складу губнаросвіти (1919-1920), техніком-будівельником

держхолодильника №2 (1920-1921), інженером-будівельником Гіпрозему УРСР (1930-1932),

архітектором майстерні №3 Мосради (1933-1939), архітектором відділу «Метропроект»

Московського метробуду (1940-1941), керівником Центральної архітектурної майстерні

Міністерства шляхів сполучення (1943-1951), головним архітектором інституту

«Метрогіпротранс» (1951-1959), викладачем Московського архітектурного інституту (1947-1974).

Член-кореспондент академії архітектури СРСР (1950).

Член правління Союзу архітекторів СРСР.

Тричі лауреат Державної премії СРСР (1941; 1946; 1949).

Заслужений діяч мистецтв Мордовської і Бурятської АРСР.

Віддавав перевагу простим, строгим формам, іноді з використанням мотивів давньоримської

архітектури.

Д. – автор-архітектор урядової комісії з проектування міст Донбасу при Раді народних комісарів

України: розробляв генеральні плани міст Горлівка і Краматорськ.

За його проектом, виконаним разом з Е. Гамзе, зведено автодорожній інститут у Харкові (1932).

Наш земляк керував проектуванням залізничних вокзалів у Волгограді (1944), Сімферополі

(1950), Дніпропетровську (1947-1950), Сочі (1948-52).

Багато його задумів втілено у життя в м. Москві. Це, зокрема, Будинок Рад (1932-1933), Палац

радіо (1933),

Станції метро «Маяковська» (1933), «Кропоткінська» (1935), «Павелецька-радіальна»,

«Автозаводська» (обидві – 1943), «Новослобідська» (1952), будинок біля Червоних воріт (1951).

універмаг «Дитячий світ» (1955-1956), санаторій в м. Сочі (1956).

Д. має безпосереднє відношення до спорудження Пантеону героям Вітчизняної війни в м. Москві,

пам’ятника захисникам Заполяр’я в м. Сєвєроморськ, монументу Перемоги в м. Новгороді,

монументу-ансамблю на честь 850-річчя Володимира в м. Саранськ.

Керував роботами з маскування промислових об’єктів і будівництва бомбосховищ (1941).

На будівництві станції метро «Маяковська» вперше бетон внутрішніх опор замінили металом,

перетворивши в такий спосіб важкі пілони на витончені колони.

У м. Москва (РФ) з нагоди 100-річчя з дня народження нашого земляка в Головному музеї

архітектури пройшла виставка «Олексій Миколайович Душкін. Архітектура 1930-1950-х « (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – О. Бекетов, Б. Мезенцев, Б. Тхір, Г. Хилькевич, К.

Соломонов, Я. Додіца, Е. Гамзе, В. Сімбірцев, В. Андрєєв, К. Алабян, Д. Рябічев, М. Марковський,

Я. Ліхтенберг, М. Манізер, М. Князєв, П. Корін та ін.


***

ОПТИЧНИЙ ОБМАН

, з творчого кредо О. Душкіна

Оптичний обман не приносить результатів, архітектура має орієнтуватися на постійне оновлення,

розвиток, створення нових форм.


ПРИРОДНІСТЬ ПЛАСТИЧНОГО МИСТЕЦТВА, з статті О. Душкіна «Моє архітектурне

кредо»

Засобами архітектурної мови можна висловити дуже багато чого. Якщо наші концепції

знаходяться в згоді з законами гармонії і технікою, пластичне мистецтво стає природним, як

дихання, а не служить прикриттям нашої слабості.

Протягом понад тридцяти років я говорю: геть помилкову тектоніку, яка зводить нанівець як

конструктивні досягнення, так і зусилля прохідників, котрі сантиметр за сантиметром

відвойовують підземний простір. Навіщо, приміром, колони «Площі Ногіна» одягнені в широкі

мармурові «спідниці»? Там, де можна, треба, безперечно, «затягувати корсет».

В архітектурі, яка повинна виростати в специфічних реальних умовах (маю на увазі підземність) і

економічних обмежень, жорстко встановлених функціональних програм, доступних матеріалів і

освоєної технології, особливо важливо дотримуватися принципу дбайливого ставлення до

масштабів внутрішнього простору, підпорядковуючи оптимально вирішені габарити конструкції

відчуттю інтер’єра.

...Для безвіконного метро життєво важливе світло – органічний структурний елемент, здатний

оживити матеріал, підкреслити просторові рішення. Організація світлотехнічних прийомів

особливо важлива при зведенні односклепінних станцій, де конструктивними засобами важко

досягти художнього ефекту. Для цього бажано ширше застосовувати, наприклад, пластичні

прозорі площини й ін.

Моє архітектурне кредо – станція «Кропоткінська». При створенні її проекту довелося звернутися

до анналів єгипетської підземної архітектури. Верх колон, освітлений масляними плашками в

підземних лабіринтах пірамід, взятий за основу конструктивного рішення. Воно відбиває ту

функціональну реальність, якій і повинно відповідати.

Станцію «Автозаводська» люблю за те, що вона виконана ніби одним подихом. Тут чітко

виражена конструктивна сутність і, як у російських храмів, чистота працюючої форми. До речі

сказати, «Автозаводська» – перша станція з гранітною підлогою.

«Маяковська», на мій погляд, могла б бути більш вражаючою. Справа в тому, що не всі

конструктивні задуми вдалося втілити в свій час у життя.

Засоби художньої виразності повинні відповідати вимогам архітектурної логіки. У цьому плані

встановлені на станції «Площа Революції» скульптури важко виправдати композиційно. На станції

«Новослобідська» освітлення було задумано через вітражі, тоді б виникало враження грота...

І останнє: вигляд метро – це явище, невіддільне від історії і культури народу.


ДИВНО ДО МІСЦЯ, з кореспонденції Г. Ревзіна «Краща архітектура радянської влади»

На кожному радянському архітекторові, навіть найталановитішому, лежить відбиток

«радянськості». Або у нього є якась ні на що не придатна споруда, за яку соромно, або якийсь

проект з таким ревним і несусвітним обожнюванням влади, що теж нікуди, або ж він впадає в

опозицію і нічого не може побудувати.

Здається, Олексій Душкін – єдине виключення з цього правила. ...У Душкіна немає жодного

проекту, за який можна було б йому дорікнути.

...У його роботах відчувається прекрасне, живе знання класичної історії архітектури, він з легкістю

користується ренесансними, барочними, класицистичними, античними прийомами, і все у нього

дивно до місця...


ТВОРЕЦЬ ПІДЗЕМНОЇ УРБАНІСТИКИ, з нарису Б. Торопова «Історія життя»

У його творчості органічно зійшлися, здавалося б, несумісні напрямки. Він був новатором і

шукачем, який чудово знав і використовував усі можливості сучасної будівельної техніки,

стверджуючи, що архітектура повинна орієнтуватися на постійне відновлення, розвиток,

створення нових форм. Але при цьому шукання сучасної архітектурної мови йшли в його

творчості паралельно з освоєнням і інтерпретацією архітектурної спадщини.

Головним досягненням, безумовно, є архітектура станцій метро, якій були присвячені найплідніші

і найщасливіші роки життя. У 1930-1950-і роки ним створено в натурі шість підземних станцій і

шість наземних вестибулів. І якби за усе своє життя він створив тільки дві станції метро –

«Маяковську» і «Кропоткінську» – цього було б досить, аби зайняти почесне місце в історії

архітектури. Тут ясність конструктивного і художнього задуму сполучається з логікою побудови

напруженої архітектурної форми. Головне в цих добутках – світлоносність образу архітектури,

побудованого на виявленні неіснуючого під землею світла, що архітектор розуміє як матеріальний

засіб формування простору і форми, як ведучий композиційний елемент.

Величезне значення у творчості Душкіна мала і тема наземних транспортних споруджень.

Створені ним вокзали ставали своєрідними символічними «воротами» міст, їхньою архітектурною

і містобудівною домінантою.

Багатогранна і самобутня творчість Душкіна-живописця. Він успішно працював в області

монументального мистецтва. Багато часу і сил віддавав педагогічної діяльності – і в

Московському архітектурному інститутові, і в проектних майстернях.

О. М. Душкін був фактично творцем нового напрямку в архітектурі – підземної урбаністики, але

головним був сам підхід зодчого до розробки цієї теми, котра вирізняється дивною людяністю.

Глибока внутрішня культура, любов до музики і природи допомагала архітекторові розуміти

специфіку психології людини, котра опинилася глибоко під землею, і створити гармонічний,

наповнений світлом простір. Людяність, внутрішня культура – основа його всієї різнобічної

творчої діяльності.


ДЕХТО ГОВОРИВ, ЩО ВІН БОЖЕВІЛЬНИЙ, зі спогадів Т. Душкіної «Як народжувалися

образи станцій»

Найулюбленішою станцією мого чоловіка, архітектора Олексія Миколайовича Душкіна, була

станція «Палац Рад», його «первісток», створений у співавторстві з Я. Г. Ліхтенбергом. До

проектування він підключився 1934 року. Рішення знайшов швидко. Олексій Миколайович, як він

сам говорив, відразу «побачив» підземний зал у натурі.

Наступна станція, «Площа Революції», була задумана не з круглою скульптурою, а з барельєфами.

Олексій Миколайович боровся за свою ідею, вважаючи, що фігури захарастять простір. Проте

молодий архітектор не зміг виграти бій з маститим скульптором: академік М. Манізер виявився

сильнішим. Я чула різні думки про станцію. Ось наприклад, одна з них: «Це не метро, а музей

революції.»

У 1936-1937 роках проектувалася станція «Площа Маяковського». Олексій Миколайович читав і

перечитував добутки поета, просив мене грати йому то Баха, то Прокоф’єва. Народжений образ

можна назвати словом «сталь». При затвердженні проекту було багато тривоги, усіх лякав новий

матеріал, котрий ще ніколи не застосовувався в архітектурі. Дехто говорив, що Душкін із усіма

своїми проектами й ідеями –божевільний. Олексій Миколайович звернувся до авіаконструктора

Путилова і той допоміг переконати і керівництво «Метробуду», і ще вищі інстанції в можливості

використання сталі в обробці станції. «Площа Маяковського» прославилася на весь світ. Для мене

вона «звучить», і в музиці її ритмів я чую «сталеві» звуки концертів Прокоф’єва.

Олексій Миколайович поєднував архітектуру і музику, вважаючи їх родинними мистецтвами.

Твори Баха, Бетховена, Рахманінова викликали в ньому натхнення, задуму, спрагу діяти.

Я добре пам’ятаю, як йшла робота над проектом станції «ЗІС» /тепер це «Автозаводська»/.

Олексій Миколайович, зробивши кілька ескізів, котрі його не задовольнили, відклав роботу і

заглибився в книгу Тімірязєва «Життя рослин». На мої запитання, навіщо це йому, нічого толком

не відповідав, тільки просив зіграти йому фугу Баха. Закінчивши читати книгу, сів за дошку.

Зробив одинадцять варіантів проекту станції. З них вибрав той єдиний, котрий втілився в життя.

Для мене образ цієї станції – музичний і поліфонічний.

…У прагненні робити станції – за допомогою дорогого облицювання – красивими, міцними і

гігієнічними метробудівці процвітали: преса з гордістю оповіщала про те, що ще ніколи, крім

як при спорудженні Ісаакіївського собору і храму Христа Спасителя у нашій країні не

використовувався мармур у таких величезних кількостях. Тепер, коли проясняється економічне

і соціально-політичне тло нашого життя в 30-і роки, воістину гігантський розмах «будівництва

століття», виражений у кубометрах вийнятого ґрунту, тоннах витраченого цементу, обсягах

залізобетонних конструкцій, а особливо облицьованих мармуром площах, надзвичайно вражає і

вносить додаткові штрихи в загальну картину трагічного етапу радянської історії.