Дудинцев Владимир (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ДУДІНЦЕВ Володимир Дмитрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, сценарист.

З дворянської родини. Батько, Дудінцев Д., царський офіцер.

Народився 16 (29) липня 1918 р. в м. Куп’янську Харківської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Харківської області України).

Помер 22 липня 1998 р. в м. Москві РФ.

Закінчив Московський юридичний інститут (1940).

Працював прокурором військової прокуратури в Сибіру (1942-1945), спеціальним кореспондентом

газети «Комсомольська правда» (1946-1951),

Лауреат Державної премії СРСР (1988).

Учасник Другої світової війни (1941), зазнав чотирьох поранень.

Друкувався в газетах «Піонерська правда», «Комсомольська правда», журналі «Новий світ».

Як літератор дебютував віршем (1932).

Потім настала черга збірника оповідань «Біля семи богатирів» (1952), повісті «На своєму місці»

(1953), роману «Не хлібом єдиним» (1956), філософсько-алегоричної «Новорічної казки» (1960),

збірників «Повісті і оповідання» (1959), «Оповідання» (1963), роману «Білі строї» (1988).

За сценарієм Д. знято художній фільм «Білі строї» (1992).

Що стосується особистого життя письменника, то його батька і бабцю розстріляли більшовики

(1918).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – Л. Кассіль, К. Паустовський, О. Твардовський, О. Фадєєв, В. Тендряков та ін.


***

СПАРТАНСЬКІ УМОВИ

, з життєвого кредо В. Дудінцева

Тільки в насправді суворих умовах проявляються наші кращі і гірші сторони.


ТЕРПІННЯ, з творчого кредо В. Дудінцева

Головне для літератора – терпіння.


***

У ФАНТАСТИЧНОМУ СВІТІ

, з «Новорічної казки» В. Дудінцева

Я живу у фантастичному світі, в казковій країні, у місті, створеному моєю уявою. Там з людьми

трапляються дивні речі, і деяка частка цих пригод дісталася мені.

Чистий, морозний вечір зустрів мене веселими вогнями, і шумом автомобілів, і далеким

мерехтінням зірок.

«Буду думати і дивитися на зірки», – вирішив я. І зоряне небо наче опустилося наді мною, аби я

краще бачив цю величну нескінченність.

«Добре. Плоть помре. Хай помирає. Але думка, думка! Невже зникне?» Я закрив очі.

«Не зникну, – сказала в темряві моя думка. Вона була спокійна, не те, що почуття. – Подивися, –

звучав її голос. – Світ цивілізованих людей живе кілька тисяч років. А скільки часу живуть речі, зроблені людьми? Машини, меблі, ганчірки – все розсипається впродовж кількох десятків років.

Як же ми накопичили все, що нас оточує? Надзвичайно просто. Ми накопичили думки, секрети

виплавляння металів, формули ліків, таємницю твердіння цементу. Спали книги, знищ секрети

ремесел, дай кілька десятків років на те, щоб їм надійно забутися, – і людство почне свою стару

дорогу від кам'яної сокири. І твій син – не внук, а син, – викопавши із землі шестерню, яку ти

зробив у юності, буде молитися на неї, мов на диво, створене божеством».


ЧОРНИЛО ЗАЇДАВ КРЕЙДОЮ, з статті В. Дудінцева «Розставання з Камчаткою»

У дитинстві я навчався в декількох школах. І в кожному класі була так звана «Камчатка» – група

переростків, що залишалися через неуспішність на другий рік. Це були рослі, басисті, вже бриючі

підборіддя хлопці. Вони завжди займали місця на задніх партах.

Пам'ятаю одного з них – такого собі Сташкова. Він вчився гірше за всіх. Але користувався на

своїй «камчатці» особливим авторитетом. Коли він приходив до класу, починав з того, що брав з

найближчої парти каламар, випивав чорнило і закушував крейдою. А потім, широко роззявивши

рота, показував нам всім свою фіолетову пащу. І клас, звичайно, заходився від реготу.

Сташков безнадійно відстав від класу. Потім зовсім пішов від нас, вступив до ФЗУ. Як тоді

говорили, «влився в ряди робітничого класу».

Сташкова я більше не бачив. Зате довелося спостерігати саме явище, яке виросло з запущеної у

свідомість моїх сучасників партійної догми про перевагу робочої людини над усіма іншими

людьми. У ті часи слово «гегемон» ще не вимовлялося в народі з відтінком критичної усмішки.

Відтінок був інший. Була чутна амбіція, яка наганяла боязкість.


***

НЕЩАДНА ПРАВДА

, з виступу К. Паустовського на обговоренні роману В. Дудінцева «Не

хлібом єдиним»

Для мене Дудінцев – явище досить значне, велике. Роман Дудінцева – це перша битва з

Дроздовим, на яких наша література повинна накинутися, поки вони не будуть знищені в нашій

країні. Тому мене збентежили слова, в яких я вловив відтінок, що це не так страшно, бо це нібито

минулий день, і зараз залишилися залишки Дроздових. Нічого подібного! Дроздових тисячі і

зараз.

...Книга Дудінцева – це нещадна правда, яка єдино потрібна народу на його важкому шляху до

нового суспільного ладу. Книга Дудінцева – це дуже серйозне попередження...


***

СИМОНОВ ЗРАДИВ,

зі спогадів В. Дудінцева

1956 рік. Перше засідання пройшло під девізом: «так, роман критичний, але критика спрямована

проти бюрократії, яка заважає прогресу, і відповідає духу XX з'їзду партії». Потім група

переляканих збігала до ЦК, і почалося...

Одна дама прямо танцювала на трибуні, рвала гіпюр на грудях і волала, що цей Дудінцев...

замахнувся на наше святе! Інша, дитяча письменниця, теж кричала відчайдушним криком. Казала,

що якби до нас прийшли американці, вони б усіх перевішати, а ось Дудінцева посадили б у Москві

мером!

Під кінець, з гідністю, на трибуну вийшов Симонов і сказав: «Я припустився помилки...

передоручення ...втратив пильність, яка має бути у головного редактора! Він цим скористався і

протягнув своє очорнительський, страшний твір... Я готовий відповідати!»

І тут я впав, в буквальному сенсі цього слова.


***

СОЦРЕАЛІЗМ З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ

, з передачі Б. Парамонова «Пам’яті Дудінцева»

Роман «Не хлібом єдиним» ...став світовою сенсацією і найрепрезентативнішим феноменом

знаменитої післясталінської «відлиги»... Вважається, що роман Дудінцева …не відрізняється

високими художніми достоїнствами; я з цим не цілком згоден. Це вкрай цікаве явище того, що

називається соціалістичним реалізмом. Був чи не спеціально з приводу Дудінцева вигаданий

корелят: соцреалізм з людським обличчям.

...Чи слід вважати «Не хлібом єдиним» бездоганно ліберальним твором? Чи був роман навіть,

скажімо так, антисталіністським? ...»Не хлібом єдиним» – роман цілком радянський. Цю

лояльність автора ставити під сумнів ні в якому разі не можна. У романі, та й загалом у світогляді

Дудінцева, сильні релікти саме соціалістичного реалізму.

...Але Дудінцев знайшов дуже вдалий прийом пом'якшення свого демонічного героя: він дав йому

напарника в особі напівбожевільного професора Бусько. Це він вимовляє в романі промови про

самотність творця, який стоїть високо над людьми, які зневажають «першоповерхову

психологію». Взагалі вдалим було те, що Дудінцев переніс титанічну активність соцреалістичного

героя до сфери індивідуальної творчості.


ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ СКАНДАЛ ЕПОХИ, з інтерв’ю С. Говорухіна О. Віслову

Станіславе Сергійовичу, ...звернення до роману «Не хлібом єдиним» ...уявляється ...жестом

чи не свідомо провокаційним. Адже за всіх своїх безсумнівних достоїнств, ...книга Дудінцева

– це, перш, за все, «відчайдушно» радянський (незважаючи на весь її обновленський пафос)

літературний матеріал.

– Так, звичайно, це продукт радянської літератури, навіть зразок соцреалізму. Але, з іншого боку, не треба забувати, що роман Дудінцева – це й перший літературний скандал тієї епохи. ...Вже

потім сталися скандали з Пастернаком, з Солженіциним... Але цей, що трапився в 56-му, був

найпершим...

А коли, до речі, ви самі вперше прочитали «скандальну» книгу?

– Так тоді ж і прочитав. Разом з усією країною, в «Новому світі». Сидів у читалці і замість того, щоб готуватися до іспитів, захлинаючись, читав «Не хлібом єдиним»... Сьогодні, через півстоліття, він, звичайно, застарів, втратив актуальність... Хоча, якщо серйозно розібратися, нічого він не

втратив.

Але я, екранізуючи його, не тішив себе будь-якими ілюзіями і заздалегідь чітко розумів, що

публіці наших нинішніх кінотеатрів – публіці, яка складається в основному з тінейджерів, з

двадцятип’яти-, тридцятирічних найдостойніших представників офісної дурі, – це все абсолютно

не потрібно.

...Так для кого ж ви в такому випадку зараз творите? Для вузького кола? Для себе?

– Та публіка, яку я вважаю «своєю» і для якої знімаю – а це мільйонна аудиторія, – вона, на жаль, сьогодні не ходить в кіно. Одним цей похід не по кишені, інші, давно переставши чекати чогось

доброго від сучасного кінорепертуару, таким чином просто втратили цю звичку, третім осоружний

сам запах нинішнього кінотеатру... Адже це «двоскладове» слово і поняття, по суті, втратило

другу свою складову – якщо поруч жують поп-корн і займаються любов'ю в кріслах, то про який

кіно-театр можна говорити... Так, кіношка... І, відповідно, для значної частини серйозної публіки, вихованої на хорошій літературі, не на попсі, а на класичній музиці, похід до так званого

кінотеатру, відверто скажемо, огидний.

У такому випадку вся ця історія, яку ви слідом за Дудінцевим нам сьогодні розповідаєте, –

історія про хороших, щирих людей, що дбають про «спільну справу», історія про кінцеве

торжество правди і справедливості, має сприйматися такою собі прекраснодушною казкою...

– Ну загалом, так. Напевно, люди, які пам'ятають той час, подивившись фільм, скажуть: «Так,

жахлива, звичайно, доля й випробування, що випали на долю Лопаткіна. Але хотів би я

подивитися на нього в наш час!»


***

НАЗАВЖДИ ПЕРЕЛЯКАНА ЛЮДИНА

, з книги В. Сойфера «Зустрічі з письменниками»

Автора повісті «Не хлібом єдиним» ...спочатку ...захвалили багато письменників – і, перш за все, В. Ф. Тендряков, а потім партійні літературознавці розгледіли в повісті крамолу, і на Дудінцева

вилився потік ідеологізованої лайки. Сам Хрущов відгукнувся про книгу негативно, сказавши, що

вона тенденційна, що автор злісно і упереджено «обмовив» працівників міністерств. З тієї хвилини

Дудінцева взялися лаяти.

...На той час ми вже з ним багато разів зустрічалися, часто подовгу розмовляли по телефону, тому

про почуте в Обнінську я вирішив розповісти йому досить докладно. ...Моя розповідь тривала,

напевно, хвилин десять чи п'ятнадцять. Дудінцев слухав і не перебивав, але, втім, не висловлював і

ніяких емоцій. Його прорвало, коли я переказав слова Жореса Медведєва, з яким Дудінцев був теж

знайомий, про те, як було б добре мати свою друкарню:

– Ви зараз виконуєте роль провокатора. Ви добре знаєте, що мій телефон прослуховують органи, і

все одно верзете цю антирадянщину! Як ви можете відкрито передавати засудження

соціалістичного реалізму! Це основа основ для радянських письменників. Ви що, чекаєте мого

схвалення цієї крамоли?

Я був шокований. Вранці зателефонував Тендрякову і попросив про термінову зустріч. Однак

розповідь моя ніякого негативного враження на Тендрякова не справила:

– Дудінцев не даремно все життя працював прокурором. Він намагається під сурдинку програти

свої мелодії, але хоче залишитися таким же слухняним і лише трохи сміливим. Не звертайте на

нього уваги. Він назавжди перелякана людина. Зі свого прокурорського минулого він виніс страх.

Адже він знає, як розправлялися з тими, хто був невгодний владі, ось все і боїться.


***

НЕ ПОСМІВ

, зі спогадів Н. Дудінцевої

У ті роки ми були ще дуже чистими піонерами... Він мені зізнавався в коханні, а я й сказала: «Ось

кого ти більше любиш – Сталіна чи...» І він не посмів мені відповісти на це запитання!

Як можна! Було таке.

А потім все змінилося...


***

ВУЗЛИКА ЗАВ’ЯЖЕМО

, бувальщина

На III з'їзді письменників «Не хлібом єдиним» оцінив Хрущов: «Я, коли читаю книгу, беру

шпильку: як починаєш засипати – уколешся і прокинешся. А цей роман я читав без шпильки!»

Помовчавши виразно, вагомо додав: «Так що, товариші, лежачого не б'ють».

Далі Микита Сергійович дістав з кишені величезний картатий носовичок, мабуть, заздалегідь, для

експромту, припасений і жестом, гідним Цицерона, …зав'язав на очах здивованого залу вузол і

зазначив: «Лежачого не б'ють, але вузлик на пам'ять зав'яжемо!»

Document Outline

0

3