Данилевский Григорий (fb2)





ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, публіцист, перекладач. Псевдоніми – А. Скавронський, Провінціал.

З поміщицької родини. Донька, Ю. Родрігес-Данилевська, – перша університетська жінка-

викладач в Іспанії.

Народився 14 (26) квітня 1829 р. в с. Данилівці Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії

Російської імперії (нині – Барвінківський район Харківської області України).

Помер 6 (18) грудня 1890 р. в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований за

заповітом на цвинтарі с. Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії (нині – Балакліївський

район Харківської області). На могилі встановлено пам’ятник (1962).

Закінчив московський Дворянський інститут (1841-1846), юридичний факультет Петербузького

університету (1846-1850).

Працював канцеляристом Міністерства народної освіти (1850-1851), чиновником особливих

доручень при товаришеві міністра (1851-1857), представником дворянства Зміївського повіту в

Харківському губернському комітеті (з 1858), чиновником особливих доручень Міністерства

внутрішніх справ Росії (1869-1870), помічником редактора (1870-1881), редактором (1881-1890) газети «Урядовий вісник».

Лауреат малої Уваровської премії (1868).

Кавалер орденів св. Ганни I ступеня, св. Володимира II ступеня, св. Станіслава I ступеня.

Удостоєний срібної медалі на олександрівській стрічці з написом: «Завдячую за працю по

звільненню селян» (1861).

Друкувався в газетах «Московські відомості», «Урядовий вісник», «Відомості Санкт-

Петербурзької міської поліції», «Додаток до «Харківських губернських відомостей», журналах

«Російська школа», «Сучасник», «Журнал Міністерства народної освіти», «Пантеон», «Російська

думка», «Вісник Європи», «Ілюстрація», «Світоч», «Зірочка», «Бібліотека для читання», «Вогник»,

«Основа», «Історичний вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Ілюстрація» віршем «Слов’янська весна» (1846).

Потім настала черга поеми «Гвая-Ллір» (1849), збірки нарисів «Листи із степового села» (1850),

«Повісті про те, як козак побував у Бахчисараї» (1852), повістей «Фенічка» (1860), «Походеньки

Лаврушки в Парижі і Лондоні» (1861), збірника повістей і оповідань «Слобожани» (1854),

збірників «Нариси старовинного життя» (1856), «Вдача і звичаї українських чумаків» (1857),

«Українська старовина» (1866), повістей «Село Сорокопанівка», «Пенсильванці і каролінці»

(обидві – 1859), дилогії «Воля» (1864), романів «Дев’ятий бурун» (1874), «Мирович» (1875),

«Останні запорожці» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Спалена Москва» (1886), «Чорний

рік» (1888), «Царевич Олексій» (1892).

Перекладав В. Шекспіра, А. Міцкевича, Д. Байрона, а також «Степові казки» (1852), «З України.

Казки і повісті» (1860), «Українські казки» (1897).

Серед відомих статей – «Основ’яненко» (1855), «Приватні і громадські зібрання старовинних актів

і історичних документів в Харківській губернії» (1856), «В. Н. Каразін. Матеріали для біографії»

(1860), «Сковорода» (1862).

За життя наш земляк мав зібрання творів (1876).

До того ж, доробки Д. перекладені на понад 100 мов світу. За кордоном його називали «російським

Фенімором Купером».

Зазнав урядових утисків. Заарештовувався у «справі петрашевців»(1849). Попереднє ув’язнення

відбував у Петропавловській фортеці, звідки незабаром був звільнений за недостатністю доказів.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Гоголь, О. Бодянський, П. Плетньов, В. Авенаріус, Я.

Полонський, О. Дружинін, Н. Коханівська, В. Більбасов, О. Суворін, П. В’яземський, О. Ішимова, М. Барсуков, М. Де-Пуле, О. Сенковський, І. Аксаков, Є. Саліас-де-Турнемир, П. Якушкін, О.

Унковський, Є. Кочетов та ін.


***

ЕПОХА В РЕАЛЬНОСТІ

, з творчого кредо

Г. Данилевського

Найцікавіше – це епоха з її історичною реальністю.

ФРАНЦІЮ ПОНЕВОЛИЛИ КИТАЙЦІ ТА ЄВРЕЇ, з оповідання Г. Данилевського «Життя

через сто років»

Вірменин… володів секретом – переносити людину уві сні на сто років вперед.

Порошин того ж дня найняв фіакр і покотив бульварами на площу Трону.

– Ви можете перенести мене в майбутнє?

– Так.

– Де саме і коли ви мені дасте пожити?

– Тут же, в Парижі. …Ви прокинетеся в наступному віці, проживете там сім днів.

– Давайте ваші пілюлі, я зважився!

…Він схопився і підійшов до вікна. Що за диво? Та ж сама place або barriere du Throne, ті ж

колони з бюстами, фонтан і каштани, – але неначе і не ті.

Простим оком можна було побачити, як над найближчою кріпосною вежею розвівався

велетенський червоний прапор з зображенням жовтого дракона.

…Знайшовши поблизу кав’ярню, Порошин підійшов до столика, узяв газету із заголовком: «Геній

XX століття» і став читати. Звернув увагу на заголовок останнього законодавчого акту. «Божою

милістю і за волею управляючого високого народу китайського, – ми, європейські міністри його

променистої величності, імператора Китаю і Богдихана Європи, –