Готуючи публікацію для журналу, я в черговий раз перестраждав долю цього незвичайного
хлопця – Божидара. Все в ньому незвичайне: і рання творча зрілість (у цьому він нагадує чудового
французького поета і романіста Реймона Радіге), і широта інтересів: прекрасно малював, був
серйозним лінгвістом, – перед смертю завершив висококваліфіковану працю з віршознавства.
Ще донині продовжує вражати його самогубство, якому передували загадкові, до цих пір не
з’ясовані обставини. У зв’язку з цією темою я хотів би висловити своє тверде переконання: самогубства поетів – будь-які – є, найперше, наслідок або вираз їх творчої самовичерпаності, творчої катастрофи. Наново вчитуючись в твори Божидара, я переконався: шлях юного поета
завів його в глухий кут. Божидар, котрий добре (для того часу) знав творчість Хлєбнікова, якого
підтримував Микола Асєєв, рано поставив собі ціль – відродити старослов’янський звук в рідному
поетичному мелосі. За його чернетками можна прослідкувати, як обдумано кував він це дивне
архаїчне звучання, бачивши своє новаторське завдання саме в такій неймовірній праці.
На жаль, Божидар не зміг розірвати «магічне коло», створене слов’янсько-язичницьким звуком
власної поезії, не зміг вийти в універсальний поетичний простір. Проте, за виразом Фолкнера, –
«краще блискуча поразка, ніж розрахована перемога».
По-новому, вельми актуально сприймається сьогодні і головна думка згаданої «Розспівуючої
єдності», – в цій праці Божидар доводить, що цілісністю будь-якого поетичного твору керує не
заданий «метр», а «внутрішній», «прихований» єдиний першоритм, названий ним розспівом (що
це означає, добре знають поети, що займаються верлібром).
Серйозна творчість Божидара почалася в гімназичні роки під впливом Едгара По. Тоді ж поет
працював в студії художника Є. Агафонова, захоплюючись старо-німецькою гравюрою, особливо
творчістю Дюрера.
Залишається додати, що незвичні друкарські знаки, які часто зустрічаються в його віршах,
означають тривалі паузи.
НА ОСНОВІ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОГО КОРІННЯ, з статті Р. Мельникова і Ю. Цапліна
«Північний схід південного заходу»
На початку ХХ століття особливої різноманітності в літературному житті Харкова не
спостерігалося. Дебют слободян Олександра Олеся (Кандиби) і Гната Хоткевича фіксується поза
малою батьківщиною. Але вже незабаром місто стає свідком неординарної акції – літературного
теракту. Микита Шаповал (згодом відомий як ідеолог київського модерністського журналу
«Українська хатина» М. Сріблянський) на знак протесту проти утисків прав української мови
підриває встановлений (на гроші городян) пам’ятник О. Пушкіну.
Втім, цей жест багато в чому був співзвучний новій епосі: незабаром Харків стає одним з центрів
футуристичного руху в Російській імперії. Слободяни Микола Асєєв, Григорій Петников, Богдан
Гордєєв (Божидар) працюють у напрямі створення нової поетичної мови на основі
праслов’янського коріння (не без впливу наукових Студій Олександра Потебні).
ДУХ НІКЧЕМНОСТІ, з книги Є. Пастернака «Борис Пастернак. Біографія»
Миколу Асєєва обтяжувала групова дисципліна. Бобров вважав, що він ревнує до Пастернака. Так
чи інакше, Асєєв шукав нових шляхів і можливостей. Після квітневої зустрічі з Маяковським, яку
він називав визначальним моментом своєї біографії, він виїхав до Харкова, де з Григорієм
Петниковим і Богданом Гордєєвим (Божидаром ) заснував книговидавництво «Лірень»,
художником якого стала Марія Синякова-Уречина.
...Футуристичний рух втрачав своїх первинних натхненників. Услід за смертю Олени Гуро і
самогубством Івана Ігнатієва наклав на себе руки Божидар (Богдан Петрович Гордєєв). Асєєв і
Петников перенесли свою видавничу діяльність до Москви.
Дмитро Гордєєв склав посмертну збірку «Вірші і казки» свого брата Божидара. Книга була
анонсована в Харківському видавництві «Лірень». Гордєєв просив Пастернака написати до неї
передмову, однак той відмовився від цієї пропозиції і 16 грудня написав у відповідь, що заперечує
все зроблене в цю «бідну неплідну епоху», не виключаючи, зрозуміло, і своїх «власних блукань і
помилок». Причину своєї участі у футуристичних збірках Пастернак відносив до області
«дослідження характеру випадковості і випадковостей характеру», кажучи, що тільки
напівсерйозне ставлення до писання дозволяло йому миритися з тим, «що в замкнутій
