створити гурток імені відомого земляка. Що згодом і здійснив…
СТРАЖДАВ ГАЛЮЦИНАЦІЯМИ, з книги В. Гіляровського «Мої бурлакування»
Я пропахнув весь трупним запахом і більше ніж півроку потім страждав галюцинацією нюху.
Перший раз я це явище відчув так: вже в кінці розкопок я якось піднявся вгору і зустрів серед
публіки мого знайомого педагога-письменника Є. М. Гаршина. Він побачив мене і жахнувся.
Дійсно, – я обріс волоссям, нечесаний і немитий понад тиждень, з обличчям, яке облупився від
спеки і засмагало до чорна...
– Ти жахливий, поїдемо до нас, це поряд, поїдемо! Ось мої коні. Вимиємося, передихнемо, – став
він мене умовляти.
…На моє питання, до кого ми їдемо, Гаршин відповів, що гостює він у знайомих, що ми поїдемо
до нього в садову альтанку, покупаємося в ставку, і ніхто нас турбувати не буде.
…Тиша і безлюддя.
– Ну, тепер купатися.
Запашне мило й одеколон, прислані мені з Москви, пішли в справу. Через півгодини я стояв перед
Гаршиним в рожевій мужицькій сорочці, підперезаній калмицьким ременем з срібними бляшками, в нових, фіолетового кольору, – смак мого Васьки, – нанкових штанях і чисто вимитих чоботях з
лакованими халявами, від яких я так страждав …за безперервному осонні.
Стару білизну я засунув в дупло дерева.
– Ну, тепер ходімо, – покликав мене Є. М. Гаршин.
Пройшли десятка два кроків. На поляні, з якої було видно протилежний бік ставка, стояв
мольберт, а
за ним сидів в білому піджаці високий, величний дід, з сивою бородою, і писав картину. Я бачив
тільки частину його профілю.
– Якове Петровичу!
– А, Євген Михайлович! Я чув, хтось купається, – не відриваючись від роботи, говорив старий.
– Я та й не один. Ось мій старий друг, поет Гіляровський.
Дід обернувся й ласкаво, ласкаво посміхнувся.
– Дуже радий, дуже радий... Десь днями бачив ваше прізвище, ну, ось недавно, недавно...
– А кореспонденція з Кукуєвки, – втрутився Гаршин, – якраз вчора ми з вами читали..., я його
звідти й привіз.
– Так це ви? Ми всі зачитуємося вашими кореспонденціями, який жах. У інших газетах нічого
немає. Нам щодня привозять «Аркуш» з Мценська. Дуже, дуже радий... Ну, йдіть до Жозефіни
Антонівні, і я зараз прийду до обіду, дуже радий, дуже...
Ми швидко пішли.
– Хто цей славний дідусь, дуже вже знайоме обличчя? – питаю я.
– Та Яків Петрович Полонський, поет Полонський, я гостюю у нього літо, Іван Сергійович не
приїхав, хоча збирався... А ось Яків Петрович і його сім’я – тут.
– Який Іван Сергійович? – питаю я.
– Та Тургенєв, адже це його маєток, Спаське-Лутовіно.
Я остаточно очманів, та так очманів, що нічого не бачачи, нічого не розуміючи, просидів за
обідом, за чаєм, в тургенєвських спокоях, очманілим гуляв парком, гуляв селом, нічого не
міркуючи.
Під час обіду, за яким я навіть словом не обмовився при дітях про Кукуєвку, що зрозуміли й
оцінили пізніше Полонські, я зовсім не міг їсти м’яса перший раз в житті і довго потім в Москві
не їв його.
ПОЦУПЛЕНО У ГАРШИНА, бувальщина
У Євгена Михайловича Гаршина була цілком пристойна власна бібліотека. На жаль, багато хто, беручи книги почитати, забував їх повернути. Причому щезали завжди найцінніші примірники.
І тоді власник бібліотеки вигадав, як боротися з неповерненням узятого на певний час. Він
замовив печатку-екслібріс, на якій, за його вимогою, викарбували слова «Ця книга поцуплена у
Євг. Мих. Гаршина» і проштемпелював усі наявні томи.
Свідки стверджували, що «читачів» після цього помітно поменшало.
