про заборону українського друкованого слова. Тому звернення художника до рідної історії, до
відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського і
козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає
інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених
історії запорозьких козаків.
...Коли обдарованому хлопцеві було сім років, на нього звернув увагу Дмитро Безперчий, учитель
малювання Харківської гімназії, колишній кріпак, знайомий Тараса Шевченка й учень Карла
Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв. На вибір життєвого шляху Васильківським вплинув
і близький родич В. Александров, поет, драматург і перекладач, автор популярних у той час
оперет «За Німан іду», « Не ходи Грицю на вечорниці «, віршів, що стали народними піснями.
...Володимир Орловський, академік живопису, якому свого часу Т. Шевченко допоміг вступити до
Академії, був духовним наставником вихідців з України, розвивав у них бажання звертатися до
національної тематики.
Його полотна – перші у пошевченківський період живопису краєвиди, у яких створено глибоко
узагальнений образ тогочасної України, правдивий, зворушливий, ясний своєю живописною
мовою.
Васильківського, як і Михайла Коцюбинського, видатного майстра пейзажу в прозі, називають
сонцепоклонником за ясність палітри, свіжість втілених почуттів та особливу мелодійність,
співзвучну з українським народним мелосом.
Його доробок нараховує понад три тисячі творів, більшість з яких втрачено під час другої світової
війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.
У 1914 році, коли було затверджено малохудожній проект пам’ятника Т. Шевченкові у Києві
роботи італійця Шіортіно, що не відповідав духові великого Кобзаря, Васильківський разом з
групою харків’ян надіслав до комітету з спорудження пам’ятника рішучий протест.
ШАРЖ НА ВЧИТЕЛЯ, з статті О. Зінченка «Васильківський Сергій Іванович»
Власне, почалося все з того, що юний Васильківський намалював в підручнику шарж на нового
вчителя каліграфії. І добре б намалював в своєму, так ні – в підручнику сусіда. Втім, якби товариш
на Сергія не настукав, можливо, ми прізвища художника так ніколи і не почули б.
А справа в тому, що новим вчителем каліграфії виявився... художник Дмитро Іванович Безперчий.
Саме він, відзначивши витівки безвусого недолітка, порадив тому вчитися. І сам щось показував, і
до приватної художньої школи Марії Дмитрівни Раєвської-Іванової допоміг потрапити.
Здавалося, майбутнє Васильківського цілком визначилося. Проте, закінчивши гімназію, за
наполяганням батька Сергій вступає до ветеринарного інституту. Сім’я, загалом, справедливо
вважала, що спеціальність ветеринара – це гарантований шматок хліба в майбутньому.
Батько, Іван Федорович, мріяв, що удвох вони нарешті таки накопичать коштів, аби настелити
дощату підлогу свого будинку. Поки вона була земляною...
Окрім художніх здібностей, Сергій Васильківський мав безперечний талант імітатора-пародиста, чудово грав на бандурі і співав. Йому пророкували консерваторію і навіть театральну кар’єру...
КОШТІВ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ, з репортажу О. Анатольєвої «Під’їзд-музей»
Старовинна будівля, на стінах розписи сторічної давності, створені відомими художниками
Миколою Самокишем і Сергієм Васильківським. Перша думка: це, напевно, якийсь архітектурний
пам’ятник або музей. Проте до істини тут далеко. Це – звичайний під’їзд одного з харківських
будинків. Унікальні картини видатних художників написані тут прямо на стінах. І – частково
заховані під декількома шарами фарби і штукатурки.
Цей під’їзд в будинку на вулиці Мироносицькій мистецтвознавцям був відомий завжди. Фахівці
стверджують, що без малого сто років тому відомі художники Микола Самокиш і Сергій
Васильківський розписали його на прохання свого друга, власника будинку. Так з’явилася на світ
унікальна «Скринька» – так жартома називали під’їзд із-за його ошатного вбрання.
У радянські роки, коли у будинку з’явилися нові власники, стіни з розписом просто зафарбували.
А картину Васильківського – знищили.
У 1970-і роки київські художники видалили шар білення, під яким знаходилася верхня частина
розпису, і з тих
