Андриевский Павел (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


АНДРІЄВСЬКИЙ Павло Аркадійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Критик, фейлетоніст. Псевдонім – Голка.

З дворянської родини. Батько, Андрієвський А., – голова Катеринославської казенної палати; мати

– з старовинного роду Герсеванових; брат Андрієвський С., – відомий адвокат; брат Андрієвський

М., – математик.

Народився 29 червня (11 липня) 1849 р. в м. Харкові Російської імперії (нині адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 20 березня (1 квітня) 1890 р. в м. Києві Російської імперії (нині столиця України).

Закінчив Катеринославську гімназію (1866), юридичний факультет Харківського університету

(1871).

Працював слідчим у м. Самара (1873-1875), присяжним повіреним округу Московської судової па-

лати (1875-1880), присяжним повіреним Київського судового округу (з 1880), видавцем-редак-

тором київської літературно-політичної газети «Зоря» (1880-1886), фейлетоністом редакції газети

«Київське слово» (1886-1889).

Друкувався в газетах «Самарський довідковий аркуш», «Київське слово», «Зоря», «Київський

аркуш», «Киянин».

Як літератор дебютував театральною рецензією в газеті «Самарський довідковий аркуш» (поч. 70-

х).

Потім настала черга драми «Хвороба століття» (1878), комедії «Привиди» (1879).

Перу А. належать книги «Щоденник людини-гультіпаки» (1886), «Голка. Гумористичні оповідан-

ня» (1888).

Нашому землякові приписують також пародію на «Горе від розуму» Д. Фонвізіна.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Струйська, М. Кулішер, А. Альтшуллер та ін.


***

КРАЩЕ ДАВАТИ, з життєвого кредо П. Андрієвського

Краще в борг давати, ніж в борг брати.

ГВАЛТ, КРАДУТЬ, з фейлетону П. Андрієвського

Залізничні звірі, по суті, найнебезпечніші, і поки людство не винайшло ніяких засобів для їх

приборкання, і навіть полювання на них з прокурором до останнього часу не досягало мети,

оскільки прокурор, звичайно, хапав у свої лапки лише дрібних звірів з цієї сім’ї, а з крупнішими

породами упоратися не міг.

...Кріт залізничний... разом з землею, що пропорційно вигрібається і настеляється, вигрібає з

скарбниці купи золота, яким вистилає і набиває свої палати і житла. Переслідуючи цю єдину мету,

залізничний кріт-землекоп, звичайно, аніскільки не піклується про міцність своїх робіт. ... Він

часто кидає свої роботи і виходить вже на велике світло або випускає туди своїх дитинчат, які, не

зважаючи на своє темне минуле, майже завжди набувають видного становища і хорошого місця в

тваринному царстві.

...Залізничний бобер-будівельник вмудряється іноді збудувати з іржавих і тонких залізних

прутиків і гнилих шпал грандіозні споруди, повітряні мости, які перекидаються через

щонайширші річки і повинні виносити тяжкість декількох сот тисяч пудів, чого вони, звичайно, і

досягають, тримаючись міцно до першого нещасного випадку. ...Незвичайно ненажерлива

тварина, яка володіє величезних розмірів черевною порожниною, довгими загребущими лапами, з

надзвичайно гострими кігтями. Харчується вишуканою їжею, переважно залізничними акціями

всяких найменувань... Особливо ж експлуататор любить так звані урядові гарантії і субсидії – це

його ласе блюдо.

...Сюди відносяться всі ті звірі з тієї ж сім’ї, які завдяки природним, кумівських та ін. симпатіям з

боку вищих порід залізничників мають хороші оклади і для яких, власне, винаходять особливі

посади і штати, а саме: завідувачки оббивками вагонів першого класу, доглядачі замкових ручок у

всіх будівлях на лінії, начальники температури у вагонах, помічники завідувачок за наглядом

служби стрілочників, старші доглядачі піддувал... тощо. Все це більшою частиною чистенькі

пристойні звірі, дуже кумедні і незвичайно послужливі; вони чудово уміють ходити на задніх

лапках і одержують різні подачки у вигляді нагород, надбавок та ін.

СПРАВЖНЯ СЕНСАЦІЯ, з рецензії П. Андрієвського «Іванов» в газеті «Київське слово» за 18

травня 1889 р.

Жодна п’єса з сучасного репертуару не викликала такої сенсації, не викликала стільки обговорень

і пересудів у пресі і в публіці, як цей перший драматичний твір одного з найталановитіших

белетристів нашого часу А. Чехова.


СИВОУСИЙ КІТ, з книги А. Білого «Початок століття»

Будинок Мурузі, малиново-червоні меблі: сидить Андрієвській, поет і присяжний повірений,

розумник, кіт сивовусий: «Не вірю в безумства ваші, – цілує він ручку Гіппіус, – все у вас

ламання; щирий – ось хто, – кивок на мене, – та зате він – з глузду з’їхав: пробачте», – до мене.


ДОТЕПНИЙ НЕОБГРУНТОВАНИЙ ГУЛЬТЯЙ, з книги «Спогади» С. Вітте

Мені тепер часто доводиться чути від поляків і євреїв про те, що коли Дрентельн був в Києві

генерал-губернатором, то – говорять поляки і євреї – ми на нього постійно скаржилися, а зараз ми

про нього постійно згадуємо і вважаємо, що то був для нас один з кращих часів, тому що хоча

Дрентельн був відносно нас жорстокий, проте в той же час він був украй справедливий.

Я був майже свідком смерті Дрентельна. Це сталося таким чином. Я не пам’ятаю, з якої нагоди у

Києві був парад військ, і ось Дрентельн верхи робив огляд військам; він був порівняно невеликого

зросту, надзвичайно повний, майже зовсім без шиї. Коли він проводив огляд, то з ним раптово

стався апоплексичний удар, він повалився з коня і помер. В той час, коли привезли Дрентельна до

під’їзду його палацу, я якраз виходив з своєї квартири; і ось я бачу, везуть Дрентельна. Я зараз

підбіг до екіпажу і бачу, що його привезли два ад’ютанти; один ад’ютант – Трепов, нинішній

генерал-губернатор Київський (він займає те місце, яке тоді займав Дрентельн) і інший ад’ютант

Афонасопуло, який нічим невідомий, нічим не відрізнявся, окрім свого украй високого зросту.

Отже я був свідком, як Дрентельна внесли до кабінету, я увійшов услід за тими, що несли його

(тобто услід за його тілом) і був присутній при першій панахиді.

Кажучи про Дрентельна, я пригадав наступний потішний епізод, який стався в Києві з

номінальним редактором тамтешньої ліберальної газети, – «Зоря», присяжним повіреним

Андрієвським, в той час, коли я і Дрентельн жили там.

Дійсним редактором цієї ліберальної газети був присяжним повірений з євреїв – Куперник (донька

якого – досить відома літераторка), а фіктивним редактором цієї газети «Зоря» був, як я вже

сказав, Андрієвський, який писав до цієї газети фейлетони.

Андрієвський був надзвичайно дотепною людиною, проте украй необґрунтований, гультяй. Він

одружився на доньці антрепренера тамтешньої опери, колишнього петербурзького тенора Сетова;

вона була дуже красива. Андрієвський весь час скаржився своїм знайомим, говорив, що він

одружувався на Сетовій зовсім не тому, щоб вона йому особливо подобалася, а тому, що він

думав, що батько її Сетов має багатство і дасть за своєю донькою велике придане, а тим часом, він

абсолютно нічого не дав, окрім декорацій 4-го акту опери «Аїда».

Ось цей самий Андрієвський і писав в «Зорі» недільні фейлетони, причому завжди зачіпав когось з

київського товариства.

В цей час в Києві жив дуже поважний артилерійський полковник; у нього була дружина дуже

красива, до якої постійно хтось залицявся і залицявся успішно. І ось між іншими залицяльниками,

котрі мали у неї успіх, з’явився і князь Горчаков (про якого я вже говорив і який приїжджав до

Києва і певний час там жив).

Ось цей Андрієвський почав писати роман, в якому зображав дружину цього полковника, її

пригоди і осіб, що залицялися до неї, – між іншим, і того залицяльника, який саме у той час мав

успіх (ледве чи це не був князь Горчаков).

Цей роман абсолютно вивів з терпіння бідного чоловіка цієї пані. Полковник пішов до Дрентельна

і поскаржився на Андрієвського. Тоді Дрентельн наказав покликати до себе Андрієвського (у той

час розправа з журналістами була така ж, яка практикується і нині, за часів Столипіна, тобто, якщо

якийсь журналіст напише щось неприємне, то його закликають до начальника друку. Начальник

друку говорить йому: краще припиніть, а якщо не припините, то ми з вами зробимо те-то і те-то і,

врешті-решт, ви провалитеся в під землю) і говорить йому:

– Правда, що ви пишете там у вашому романі, у фейлетонах всілякі гидоти про панів і пані

порядних? Так ось, я вам наказую, щоб ви більше не сміли писати, щоб ви цей роман припинили, а

інакше я вчиню з вами, як ви цього і не чекаєте!

Тоді Андрієвський і говорить Дрентельну:

– Ваше превосходительство, ви знаєте – я завжди виконую ваші накази, і цей ваш наказ я також

виконаю, лише вас прошу – будьте такі ласкаві, – дозвольте, – говорить, – моєму героєві роману

спокійно померти. Я вам даю чесне слово, що в наступному фейлетоні він помре і цим кінчиться

весь роман.

Дрентельн засміявся і цього Андрієвського прогнав...


РЕГОЧІТЬ, БЛАЗНІ, з статті М. Кальницького «Дурні по-київськи»

У 1887 році в газета «Київське слово» надрукувала звіт про судове засідання за 1 квітня під

назвою «Справа про виїдене яйце» і за підписом «Голка». Текст звіту свідчив про те, що його

автор непогано знайомий з тонкощами тодішньої юридичної «кухні». Це й не дивно: під

псевдонімом «Голка» виступав Павло Андрієвський – журналіст і професійний адвокат.

Виявляється, якогось обивателя затримав городовий в той момент, коли той вилазив з відкритого

вікна квартири оперного співака Т. Артакова. У кімнаті, з якої вискочив затриманий, викрадання

будь-яких предметів не виявили, «проте після уважнішого огляду виявилось, що на вікні лежить

розбита шкаралупа звичайного курячого яйця, причому внутрішній зміст яйця виявився виїденим,

тобто викраденим». За поясненням потерпілого Т. Артакова, «викрадене або виїдене яйце

належить йому і придбано його куховаркою на київському базарі за 1 1/2 копійки, приготоване

було йому для очищення голосу з огляду на те, що того дня йому належало співати в 101-й раз

партію Демона».

Затриманий же стверджував, що, проходячи випадково Прорізною вулицею повз квартиру

потерпілого, він «побачив відкрите вікно, а на ньому – яйце. Відчуваючи сильний голод і

перебуваючи в припадку особливої люті, ...він, не пам’ятаючи вже яким чином, вскочив у вікно і,

також не пам’ятаючи яким чином, розбив шкаралупу і виїв звідти яйце».

Жертві голоду висунули звинувачення на підставі статті Укладення про покарання, присвяченій

крадіжкам майна вартістю менше 300 руб. Обвинувач, товариш прокурора О. Г. Яїнов, оголосив

провину підсудного цілком доведеною: того було затримано на місці злочину, до того ж «за

проведеною експертизою знайдені на піджаці звинуваченого плями виявилися нанесеними рідким

яєчним жовтком.

Захисник, повірений присяги К. У. Перник, замість того, аби доводити невинність підзахисного,

став цікавитися, скільки заробляють оперні співаки. Врешті-решт, присяжні винесли вердикт

«винен!», і викрадача виїденого яйця, відповідно до закону, засудили до тюремного ув’язнення

строком на п’ять місяців і сім днів.

Стиль звіту із залу суду був витриманий в точності, проте читачі «Київського слова», напевно,

зрозуміли гумор. У той час всьому Києву були відомі оперний співак Іоахим Тартаков і адвокат

Лев Куперник. Що ж до обвинувача, то «Голка», очевидно, кольнув місцевого товариша

прокурора – Миколу Горяїнова.


ТАК І ПИШУ, бувальщина

У дореволюційному Києві існувало Драматичне товариство, яке об’єднувало аматорів сцени.

Спектаклі, поставлені ними, збирали немало публіки, відгуки про них поміщала місцева преса.

У київській газеті «Зоря» не раз йшлося про талановиту гру актора-любителя Павла

Андрієвського. Це викликало іронічні посмішки, оскільки редактором «Зорі», за двиним збігом

обставин, був... П. Андрієвський.

Якось останні грав роль Хлестакова. Опісля два дні на шпальтах «Зорі» друкувалася розгромна

рецензія на Хлестаков.

– Для чого ви це зробили, Павле Аркадійовичу? – запитали у редактора і актора-аматора.

– Щоб довести свою неупередженість до самого себе, – відповідав той. – Граю добре – і відгук

маєте позитивний, а граю погано – так і пишу.