АГАФОНОВ Євген Андрійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-американський.
Художник, критик.
З купецької родини.
Народився 29 січня (11 лютого) 1879 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 12 червня 1955 р. в м. Ансонія (штат Коннектикут, США). Похований на місцевому
цвинтарі.
Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1899-1907).
Керував студією «Блакитна лілея» (1907-1912), перебував на фронтах першої світової війни (1914-
1918), керував майстернею малювання та живопису Пролеткульту (1919),
Друкувався в газеті «Нове російське слово», журналах «Меч», «Злий дух», «Театральний журнал»,
«Багнет».
Брав участь у виставках «Гурток місцевих художників Харкова» (1906), «Ланка» (1908),
«Блакитна лілея» (1909), Товариства незалежних художників (1929), галереї Френч (1931).
Персональні виставки відбулися в галереї Каз-Дельбо в Нью-Йорку (1931), Публічній бібліотеці
Дербі штату Коннектикут (1943).
Член «Бубнового валета» (1913).
Член «Художнього цеху» (1918-1919).
На початку 1920-х років емігрував до США.
Пензлю нашого земляка належать портрети О. Шмідта А. Алексєєва (1906), В. Коміссаржевської,
«Портрет пана Б.» і «Дівчата» (усі – 1908), «Різноколірне на зелені», а також низка пейзажів,
графічних творів.
Займався А. І станковим живописом, торговою рекламою.
Майже всі доробки А., які залишилися в Харкові і зберігалися в місцевому художньому музеї,
загинули під час Другої світової війни.
Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Арцибашев, В. Рождественський, М. Волошин, Д.
Бурлюк, П. Кончаловський, І. Машков, О. Грот, П. Ковалевський, Ф. Рубо, В. Коміссаржевська, М.
Федоров та ін.
***
ДОВГО І НАПОЛЕГЛИВО, з життєвого кредо Є. Агафонова
Працювати довго і наполегливо.
КРАЩІ МОЛОДІ ТВОРЧІ СИЛИ, з замітки в журналі «Колоски» за вересень 1918 р.
Після чотирирічного перебування на війні знов повернувся до Харкова художник Євг. Андр.
Агафонов. З його ім’ям пов’язана одна з цікавих сторінок художнього життя міста. Свого часу
студія Агафонова «Блакитна лілея» об’єднувала кращі молоді творчі сили. У останні рази Є. А.
виступав на виставках: «Катеринославська Всеросійська» (величезне декоративне полотно
академічного періоду «Биндюжники» –золота медаль), «Ланка» і «Бубновий валет» (Москва).
В найближчі дні в кафе «Intime» (Сумська) відкривається постійна виставка картин за типом
закордонних. Беруть участь Є. Агафонов, В. Пічета й ін.
БАГАТО ЧОГО ЗАХОПЛИВОГО, зі спогадів Л. Камишникова
Агафонов – художник з декоративним розмахом, сміливий, не завжди стриманий, з витонченою
декоративною ж фантазією. Його портрети – лише панно. Його картини – цікаві плакати.
Помилки його малюнка кличуть до віддалення, до милування біля рампи, де все здається
пишнішим і чарівнішим, коли багато що прощається, тому що багато що захоплює.
ЩОСЬ ПРИМАРНО-СМАРАГДОВЕ, зі спогадів В. Милашевського
Потойбічні дівчата в гілках небачених дерев – щось сіро-лілове, примарно-смарагдове, ледь-ледь
відчутне і ледь вловиме – зовсім не як у Перова, де все можна схопити пальцями і навіть загнати
скалку чи забруднити об ваксу чобота. Тут все – мрія! Не то Борисов-Мусатов, не то Врубель, не
то англійські прерафаеліти.
Йо-й та й Агафонов!
РУХАЛИСЯ РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ, з статті Є. Агафонова «Спогади про М. П. Арцибашева»
Михайло Петрович дуже любив Охтирку і щорічно приїжджав на літо додому; втім, обмовлюся –
саме місто він не любив, а тягнуло його до Охтирського монастиря, біля якого так широко
розливається Ворскла.
Хутір Доброславівка займав в житті Михайла Петровича значне місце: там написана більшість
його капітальних речей; тиша і безлюддя хутора сильно сприяли його роботі; сусідня, улюблена
дачниками, місцевість – Охтирський монастир – наповнювалася гамором; гориста місцевість,
хороше купання, монастирські готелі, пристосовані до спокійного життя, – все це привертало
багато публіки; «різноколірні панночки» і студенти зустрічалися всюди, – в затоках річки на
човнах, на зелених лужках, в лісі.
...Роботи його в Школі малювання були виконані сумлінно; вони скоріше були намальовані
фарбою, ніж написані; проте у нього був правильний погляд на студійну роботу: зовсім як Сезанн:
«realiser – taut est la».
Пробув він в школі зиму, був досить самотнім, не любив розмовляти – частково цьому заважала
його глухота... І виїхав до Петербургу.
Тут перші три роки він писав художньо-критичні статті в трьох газетах, заробляв по триста рублів
на місяць, був повний надій, багато працював; був у той час учнем Академії мистецтв; прийшов на
нашу звітну виставку в яскраво-червоній косоворотці, що в ті часи було новим і сміливим; з ним
була його дружина, висока чорна пані із стриженим волоссям, яка більше мовчала і, як здавалося, спостерігала весь час за чоловіком.
У Петербурзі ми рухалися різними шляхами, бачилися зрідка; у пам’яті моїй одна зустріч; справа
була на масниці; один з моїх знайомих, худ. Плошинський, земляк мій, прислав запрошення
прийти до нього на справжні малоруські вареники; будуть всі земляки і Арцибашев; останнього
було досить, аби я негайно вирушив в дорогу.
Як і водиться, вареники були простим приводом зібратися галасливою сім’єю; земляки опинилися
і з Петербурзької і Новгородської губерній; найстаршому з нас чи виповнилося 22 роки;
студентські тужурки всіх учбових закладів; Арцибашев був у піднесеному настрої; зі всіх
присутніх можливо, лише господар та я були йому знайомі; проте досить мати всім за плечима по
20 років, щоб через півгодини говорити один одному «ти», співати хором пісень, виливатися в
інтимних одкровеннях; все, що відбулося в ту веселу петербурзьку ніч, було повне
найнесподіваніших пригод, аж до дива, я з Арцибашевим не могли наговоритися весь вечір, він
тримав мене міцно за ґудзики, а я його за борт піджака і, гойдаючись і розмахуючи вільними
руками, кричали один одному різні приємні речі:
– Ти, брат Женя, напиши... зараз напиши... картинищу... о-ось таку... а я про тебе, брат, в трьох
газетах... негайно ж...
Я в сильному захопленні рвався писати завтра ж його портрет, мені він уявлявся величним
іспанцем гігантського зросту; годині о другій ночі іспанець раптово заслаб, затужив і почав
проситися додому, до дружини; при цьому він пригадав, що пити йому не можна ніяк, строго
заборонено; нам дуже не хотілося відпускати Михайла Петровича так рано, але він турбувався все
більше, і ми, надівши на нього чужу шубу, вивели на вулицю всією юрбою, посадили в сани і,
давши візникові його адресу, прокричали в пустинну вулицю тричі «ура»...
Три дні після цього лежав він хворий, а на четвертий вдалося йому знайти свою шубу і повернути
чужу господареві.
Після демонстрації 1 березня біля Казанського Собору ми з Михайлом Петровичем були волею
градоначальника вислані з Петербургу і заслані в нашу милу Ахтирку...
Кінчав я Академію і написав «картинищу», але Михайло Петрович критичних статей вже не
писав.
Після закінчення Академії я майже безвиїзно жив в Харкові, де батько збудував мені студію;
приблизно в 1910-11 році вдалося мені написати портрет Михайла Петровича – заїжджав він тоді
на недовгий час до Харкова вже відомим письменником.
Остання моя з ним зустріч сталася, здається, в 1911-12 роках в Доброславівці; там займав він,
здається, постійно дачу Бразоля; це не була хатина, а справжня, добре збудована дача з балконом, на горі, де було досить безпечно у сенсі малярійному.
Я прожив в Доброславівці два роки, за цей час вона змінилася на гірше: архімандрит вирубав всі
до одного дерева берегами Ворскли, які додавали їй таку красу, і з них збудував декілька дач;
суботами і неділями вже не погойдувалися нарядно вбрані дівчатка; для мене хутір втратив всю
свою чарівність, і я знайшов інший – в сусідній Полтавській губернії – хутір Скелька, справжній
земний рай, куди і наїжджав років 15 поспіль; проїздити треба було все-таки через Охтирку,
причому я кожного разу відвідував і Михайла Петровича в його Доброславівці; не кожного разу я
заставав його там. Цього, останнього разу, проїздом в Скельку, я зупинився на два-три дні в
Охтирці; наступного ж дня пішов до Доброславівки; йти треба було шість верст, причому через
монастир; хто бував там, пам’ятають, що, не доходячи монастиря біля першого містка, на
великому просторі все покрито затоками, болотами; тут Ворскла розливається і не пересихає все
літо; тут же надають човни напрокат для поїздок в монастир.
Вже наближаючись до хащ очерету, побачив я червону пляму в самій гущавині зелених
чагарників: хтось в червоній сорочці щось робив, сидячи в човні.
Чи не Арцибашев? Хто ж інший міг би в такому червоному заїхати в таке зелене? Чи не наперед
обдуманий барвистий ефект? Все може бути.
Почекав, кричати не було сенсу; і ось чудового літнього дня, гойдаючись на човні, потихеньку
гребучи, ми поговорили з ним востаннє; обмінялися новими поглядами на мистецтво, пригадали
старе; заробляв він у той час тисяч по шість на рік; працював зазвичай вночі, день проводив в
очеретах, під млином.
Я ще раз відвідав Доброславівку 1918 року, коли, повернувшись з фронту, відправився до
Ахтирки, щоб забрати сина, з яким не бачився всі чотири роки війни і який жив тоді в сім’ї брата.
Востаннє мене по-старому тепло зустріла Ахтирка; справа була під Великдень; старий будинок
приготувався зустріти Великдень згідно старим звичаям, три мої племінниці, дівчата-підлітки,
оточені натовпом закоханих гімназистів, терли сир, чистили родзинки, пекли паски до пізньої
ночі.
У монастир ми відправилися на самий Великдень двома возами, звідки пішки пройшли в
Доброславівку; дачники в той рік вже з’їхали; бразолівська дача стояла забита. Доброславівські
мужики купкою стояли біля одного двору і криво поглядали на наш галасливий гурт; обійшли всі
улюблені місця в лісі, березняку, зіграли в квача і до вечора приїхали додому. Днів через два я
покинув Охтирку, мабуть, назавжди.
Дорогою з Харкова на Суми є станція Кириківка – «Кириківка, пересадка на Охтирку!» –
виголошує кондуктор, відбираючи біля Ахтирки квитки; від цієї станції йде вітка верст в 20 до
Ахтирки; чекати на станції потрібно годин 5. Станція розташувалася одна-одненька серед чудових
хлібних полів; щоліта – урожай, ситість, достаток; здорове польове повітря гуляє станцією; на
станції охтирчани, котрі їдуть з Харкова; ось батько, поміщик, здоровий, загорілий, сидить і
поглядає з батьківською гордістю на сина, якого везе з Харкова відпочити; а синочок, вище за тата
на голову, в студентській тужурці і косоворотці, відсипається після Харкова і ніяк не відіспиться; а
ось в куточку за столом, підперши рукою голову і наставивши долоню рупором, щоб було
чутніше, ...сидить Арцибашев, і дивно чути в тиші літнього розморюючого дня його оригінальний,
трохи верескливий голос глухого і слова, такі дивні, такі невідповідні цьому, задоволеному собою, краю.
Тепер пригадую, що ніколи я не бачив, щоб Михайло Петрович посміхався.