КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Ясинский Иероним [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Полікопенко став збривати волосся з спини Сергія

Івановича. У цей час Сорзон відчув, що дивний запах смерті став ще помітнішим. Сорзон піднявся

з крісла, підійшов до хворого, взяв його за пульс і дивився в обличчя. На широкому вилицюватому

обличчі не було жодної крапки, яка б не тріпотіла. Та раптом обличчя немов згасло, щоки

опустилися, розкрився рот і вивалився язик. Сергій Іванович перестав стогнати і тільки захрипів.

Сорзон напівголосно сказав щось латиною Полікопенко, і той поклав бритву вбік і опустивши очі, зітхнув. Неймовірний крик вирвався з грудей Лідії Фадеївни. Сльози градом покотилися з її очей.

– Помер! – заридала вона. – Сергійку, милий мій! Сергійку, рідний мій!

…Вечоріло. Сонце закотилося вже за будинки, і його червоне світло проникало слабкими, не

спекотними променями в залу і грало на стільцях, захопивши біляве волосся дячка і парчеву

тканину, що нею до половини був покритий Кремнєв.

Ваня прибіг і став теж плакати.

– Мамочко, – запитав він, – а буває майбутнє життя?

Мати злегка штовхнула його.

– Відстань.

– А коли поховають батечка, я буду ходити до школи?

– Підеш.

…Лідія Фадеївна йшла за прахом чоловіка, оточена дітьми. Вона була в чорній сукні, яку пошила

ще узимку для візитів, проте так і не встигла обновити з ощадливості.

Ваня смикнув її за сукню:

– Мамо, мамо! А від чого це дим?

– Ой, Ваню, помовчи!

– Ні, мамо, ти поглянь, там, праворуч... Он і батюшка Митрофан туди дивиться... поглянь же, мамо!

Лідія Фадеївна машинально повернула голову праворуч. Там лиховісною, сизою хмарою

клуботався дим. Хто йшов ближче до Лідії Фадеївні, теж повернув голову до диму. Пожежа була

зараз же за містом, і горіло щось, судячи з диму, легкозаймисте. Процесія рушила далі, але голови

одна за іншою поверталися праворуч. Усі стали дивитися туди. Інші відстали від процесії і

кинулися на пожежу.

– Хтось сіно палить... Це Хаїмова штуки! – почувся голос.

– Так, так, це горить сіно! – стали говорити в юрбі.

…Повернувшись додому і чуючи всюди розмови про пожежу та про її причини, вона повинна

була зізнатися, що її саму думка про сіно захопила і розраяла.

Скорботний образ покійного чоловіка злегка збляк. І, поглянувши на синє, розпечене небо, вона з

жахом подумала, що сама пам’ять про Сергія Івановича колись зникнути, як зник, розплившись у

світлому повітрі, дим.

БУВ І ЗАЛИШАЮСЯ НАТУРАЛІСТОМ, зі спогадів І. Ясинського

Свої белетристичні задуми письменник повинен перевіряти на життєвих фактах, інакше вони для

нього самого здаватимуться недостовірними і, отже, справлятимуть таке ж враження

невірогідності й на читачів. У цьому сенсі я був і залишаюся натуралістом, і вважаю, що такий

натуралізм не є тимчасовий літературний напрям, а він завжди був у літературі, скільки-небудь

свідомій.

Нашим найбільшим «натуралістом» був, зрозуміло, Пушкін, і пушкінська традиція червоною

ниткою проходить через всю нашу літературу – через твори Гоголя, Тургенєва, Писемського і

навіть Достоєвського; я вже не говорю про кращі творіння графа Льва Толстого.


ТЕНДЕНЦІЙНІСТЬ В ІМ’Я СВОБОДИ, з статті І. Ясинського «Про мою літературну

діяльність»

У белетристиці – в чистому мистецтві я дуже швидко став уникати партійності навіть в тому сенсі, якого надають їй ще деякі боязкіші люди, ніж я, які бояться залишатися зовсім самотніми і тому

чіпляються за один журнал з певним напрямом.

Я повставав проти тенденційності, але у мене самого, як я тепер бачу здалека смуги свого

розвитку, утворилася тенденційність в ім’я безумовної свободи слова.

НЕ ШУКАЙТЕ ВЕЛИКОДУШНОСТІ, з рецензії І. Ясинського на книгу О. Фаресова «Проти

течії»

Лєсков мав необережність з самого початку своєї літературної діяльності устряти в газетну колію.

Здається, поважна справа – газетна публіцистика; проте ніколи вона не прощається справжньому

письменникові і як не обсохне потім його плащ, а все ж таки бризки бруду незламні. Дрібний

ворог злий, наполегливий і неблагородний. Помре велика людина і лопух виросте над її

надгробком, а різні Яблоновські й інша літературна погань, всі тикатимуть пальцем в газетні

аркуші, де була зачеплена їх самолюбність, або де посковзнулася велика людина і виявила

людську слабкість.

Нарешті, навіть те, що велика людина зглянулася і стала на один рівень з літературною нікчемою

й