Ясинский Иероним (fb2)




ЯСИНСЬКИЙ Ієронім Ієронімович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, журналіст. Псевдоніми – Максим Бєлінський; І. К. Гордик; Онисим Ієрянский; Кіфа; Фома Личинкін; Лицар дзеркал; Старий белетрист; М. Чуносов; Ясновидющий Іона.

З поміщицької родини. Батько, Ясинський І., – адвокат.

Народився 18 (30) квітня 1850 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 31 грудня 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в чернігівській гімназії, на природничих факультетах Київського та Петербурзького

університетів.

Працював чиновником Чернігівського акцизного управління, секретарем Чернігівської земської

управи, редактором «Земського збірника», журналів «Всесвітня ілюстрація», «Щомісячні твори»

(1900-1902), «Розмова» (1903-1908), «Нове слово» (1908-1914), газети «Біржові відомості».

Друкувався в газеті «Зоря», журналах «Слово», «Бджола», «Вітчизняні нотатки», «Вісник

Європи»«, «Підвалини», «Російський вісник», «Київський вісник», «Російський огляд»,

«Спостерігач», «Новий час».

Як літератор дебютував на сторінках київських та московських газет в середині 1870-х рр.

Звернув на себе увагу романами «Перше березня», «Під плащем Сатани», «Молода прорість»,

«Болотна квітка», «Спляча красуня», «Петербурзька повість», «Місто мертвих», «Іринарх

Плутархов», «Пророк», «Тарганячий бунт».

За життя вийшло зібрання творів в чотирьох томах (1888), зібрання романів в трьох томах (1888-1889), а також близько 40 окремих книг.

Три видання витримали його «Вірші».

Залишив по собі спогади «Роман мого життя» (1926).

Серед друзів та близьких знайомих Я. – С. Єсенін, А. Чехов, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, Д.

Линьов, В. Маковський, К. Чуковський, В. Бибиков, В. Немирович-Данченко, З. Гіппіус, Г.

Потапенко, К. Фофанов, В. Бехтерєв, О. Урусов, Ф. Фальковський та ін.


***

ДОРЕЧНА ПАРТІЙНІСТЬ,

з творчого кредо І. Ясинського

Я ціную партійність там, де вона доречна.

СМЕРТЬ ЧАТУЄ, з оповідання І. Ясинського «Пожежа»

Кремнєв прокинувся з легким головним болем. Це була атлет з величезною чорною бородою, яка

хвилясто збігала на груди.

– ...Гарний холодник, проте сьогодні віддає міддю, – зауважив Сергій Іванович.

– Бог з тобою, Сергію Івановичу! – запротестувала Лідія Фадеївна. – Я зовсім не чую міді. Не їж, якщо не подобається.

Сергій Іванович розсміявся і сказав:

– Я свого ніде не люблю втрачати… Проте й раки міддю віддають. Треба, мій друже, віддати

лудильнику каструлі, – помітив він з серйозним виглядом. – Міддю можна отруїтися.

Лідія Фадеївна засмутилася. Ні їй, ні дітям не здавалося, що холодник пахне міддю.

У кімнату, де обідала родина Кремнєвих, увійшов Шаповалов, член управи, товариш по службі

Сергія Івановича.

– Сідайте з нами обідати! – запросила Лідія Фадеївна.

Шаповалов вважався чепуруном і модником. Він зняв рукавичку з правої руки і зайняв місце за

столом, вказане йому господаркою.

– Їжте холодник: чудовий холодник! – сказав Сергій Іванович, приховуючи від гостя, що холодник

має присмак міді.

Гість випив горілки і став їсти холодник.

– Ви начебто бліді, – вимовив Павло Вікентійович, з новим співчутливим переляком вдивляючись

у Сергія Івановича. – Чи здорові?

– Здоровий, – сказав Сергій Іванович і махнув рукою, ніби бажаючи цим жестом висловити, що

йому залишається жити ще років сорок.

…Але ось увійшла Лідія Фадеївна з пляшкою наливки і двома склянками. Вона злякалася, глянувши на чоловіка. Квапливо поставила на письмовий стіл пляшку, склянки і кинулася до

Сергія Івановича:

– Сергійку!

Від цього лементу підхопився гість і зі здивуванням подивився на Кремнєва.

– Що з вами? – запитав він.

Сергій Іванович хотів посміхнутися, але не зміг. Корчі спотворили його губи, і він простогнав:

– Мені погано!

…З аптеки принесли мушку. Полікопенко розірвав сорочку на Сергієві Івановичу й оголив його

спину. Вона майже суцільно була покрита густим волоссям.

– Треба виголити площадку для мушки, – сказав Сорзон, не рушаючи з місця.

– Ой, погано мені, погано! – знову зойкнув Сергій Іванович.

Лідія Фадеївна побігла за бритвою до Гната. Полікопенко став збривати волосся з спини Сергія

Івановича. У цей час Сорзон відчув, що дивний запах смерті став ще помітнішим. Сорзон піднявся

з крісла, підійшов до хворого, взяв його за пульс і дивився в обличчя. На широкому вилицюватому

обличчі не було жодної крапки, яка б не тріпотіла. Та раптом обличчя немов згасло, щоки

опустилися, розкрився рот і вивалився язик. Сергій Іванович перестав стогнати і тільки захрипів.

Сорзон напівголосно сказав щось латиною Полікопенко, і той поклав бритву вбік і опустивши очі, зітхнув. Неймовірний крик вирвався з грудей