КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Ясинский Иероним [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЯСИНСЬКИЙ Ієронім Ієронімович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, журналіст. Псевдоніми – Максим Бєлінський; І. К. Гордик; Онисим Ієрянский; Кіфа; Фома Личинкін; Лицар дзеркал; Старий белетрист; М. Чуносов; Ясновидющий Іона.

З поміщицької родини. Батько, Ясинський І., – адвокат.

Народився 18 (30) квітня 1850 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 31 грудня 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в чернігівській гімназії, на природничих факультетах Київського та Петербурзького

університетів.

Працював чиновником Чернігівського акцизного управління, секретарем Чернігівської земської

управи, редактором «Земського збірника», журналів «Всесвітня ілюстрація», «Щомісячні твори»

(1900-1902), «Розмова» (1903-1908), «Нове слово» (1908-1914), газети «Біржові відомості».

Друкувався в газеті «Зоря», журналах «Слово», «Бджола», «Вітчизняні нотатки», «Вісник

Європи»«, «Підвалини», «Російський вісник», «Київський вісник», «Російський огляд»,

«Спостерігач», «Новий час».

Як літератор дебютував на сторінках київських та московських газет в середині 1870-х рр.

Звернув на себе увагу романами «Перше березня», «Під плащем Сатани», «Молода прорість»,

«Болотна квітка», «Спляча красуня», «Петербурзька повість», «Місто мертвих», «Іринарх

Плутархов», «Пророк», «Тарганячий бунт».

За життя вийшло зібрання творів в чотирьох томах (1888), зібрання романів в трьох томах (1888-1889), а також близько 40 окремих книг.

Три видання витримали його «Вірші».

Залишив по собі спогади «Роман мого життя» (1926).

Серед друзів та близьких знайомих Я. – С. Єсенін, А. Чехов, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, Д.

Линьов, В. Маковський, К. Чуковський, В. Бибиков, В. Немирович-Данченко, З. Гіппіус, Г.

Потапенко, К. Фофанов, В. Бехтерєв, О. Урусов, Ф. Фальковський та ін.


***

ДОРЕЧНА ПАРТІЙНІСТЬ,

з творчого кредо І. Ясинського

Я ціную партійність там, де вона доречна.

СМЕРТЬ ЧАТУЄ, з оповідання І. Ясинського «Пожежа»

Кремнєв прокинувся з легким головним болем. Це була атлет з величезною чорною бородою, яка

хвилясто збігала на груди.

– ...Гарний холодник, проте сьогодні віддає міддю, – зауважив Сергій Іванович.

– Бог з тобою, Сергію Івановичу! – запротестувала Лідія Фадеївна. – Я зовсім не чую міді. Не їж, якщо не подобається.

Сергій Іванович розсміявся і сказав:

– Я свого ніде не люблю втрачати… Проте й раки міддю віддають. Треба, мій друже, віддати

лудильнику каструлі, – помітив він з серйозним виглядом. – Міддю можна отруїтися.

Лідія Фадеївна засмутилася. Ні їй, ні дітям не здавалося, що холодник пахне міддю.

У кімнату, де обідала родина Кремнєвих, увійшов Шаповалов, член управи, товариш по службі

Сергія Івановича.

– Сідайте з нами обідати! – запросила Лідія Фадеївна.

Шаповалов вважався чепуруном і модником. Він зняв рукавичку з правої руки і зайняв місце за

столом, вказане йому господаркою.

– Їжте холодник: чудовий холодник! – сказав Сергій Іванович, приховуючи від гостя, що холодник

має присмак міді.

Гість випив горілки і став їсти холодник.

– Ви начебто бліді, – вимовив Павло Вікентійович, з новим співчутливим переляком вдивляючись

у Сергія Івановича. – Чи здорові?

– Здоровий, – сказав Сергій Іванович і махнув рукою, ніби бажаючи цим жестом висловити, що

йому залишається жити ще років сорок.

…Але ось увійшла Лідія Фадеївна з пляшкою наливки і двома склянками. Вона злякалася, глянувши на чоловіка. Квапливо поставила на письмовий стіл пляшку, склянки і кинулася до

Сергія Івановича:

– Сергійку!

Від цього лементу підхопився гість і зі здивуванням подивився на Кремнєва.

– Що з вами? – запитав він.

Сергій Іванович хотів посміхнутися, але не зміг. Корчі спотворили його губи, і він простогнав:

– Мені погано!

…З аптеки принесли мушку. Полікопенко розірвав сорочку на Сергієві Івановичу й оголив його

спину. Вона майже суцільно була покрита густим волоссям.

– Треба виголити площадку для мушки, – сказав Сорзон, не рушаючи з місця.

– Ой, погано мені, погано! – знову зойкнув Сергій Іванович.

Лідія Фадеївна побігла за бритвою до Гната. Полікопенко став збривати волосся з спини Сергія

Івановича. У цей час Сорзон відчув, що дивний запах смерті став ще помітнішим. Сорзон піднявся

з крісла, підійшов до хворого, взяв його за пульс і дивився в обличчя. На широкому вилицюватому

обличчі не було жодної крапки, яка б не тріпотіла. Та раптом обличчя немов згасло, щоки

опустилися, розкрився рот і вивалився язик. Сергій Іванович перестав стогнати і тільки захрипів.

Сорзон напівголосно сказав щось латиною Полікопенко, і той поклав бритву вбік і опустивши очі, зітхнув. Неймовірний крик вирвався з грудей Лідії Фадеївни. Сльози градом покотилися з її очей.

– Помер! – заридала вона. – Сергійку, милий мій! Сергійку, рідний мій!

…Вечоріло. Сонце закотилося вже за будинки, і його червоне світло проникало слабкими, не

спекотними променями в залу і грало на стільцях, захопивши біляве волосся дячка і парчеву

тканину, що нею до половини був покритий Кремнєв.

Ваня прибіг і став теж плакати.

– Мамочко, – запитав він, – а буває майбутнє життя?

Мати злегка штовхнула його.

– Відстань.

– А коли поховають батечка, я буду ходити до школи?

– Підеш.

…Лідія Фадеївна йшла за прахом чоловіка, оточена дітьми. Вона була в чорній сукні, яку пошила

ще узимку для візитів, проте так і не встигла обновити з ощадливості.

Ваня смикнув її за сукню:

– Мамо, мамо! А від чого це дим?

– Ой, Ваню, помовчи!

– Ні, мамо, ти поглянь, там, праворуч... Он і батюшка Митрофан туди дивиться... поглянь же, мамо!

Лідія Фадеївна машинально повернула голову праворуч. Там лиховісною, сизою хмарою

клуботався дим. Хто йшов ближче до Лідії Фадеївні, теж повернув голову до диму. Пожежа була

зараз же за містом, і горіло щось, судячи з диму, легкозаймисте. Процесія рушила далі, але голови

одна за іншою поверталися праворуч. Усі стали дивитися туди. Інші відстали від процесії і

кинулися на пожежу.

– Хтось сіно палить... Це Хаїмова штуки! – почувся голос.

– Так, так, це горить сіно! – стали говорити в юрбі.

…Повернувшись додому і чуючи всюди розмови про пожежу та про її причини, вона повинна

була зізнатися, що її саму думка про сіно захопила і розраяла.

Скорботний образ покійного чоловіка злегка збляк. І, поглянувши на синє, розпечене небо, вона з

жахом подумала, що сама пам’ять про Сергія Івановича колись зникнути, як зник, розплившись у

світлому повітрі, дим.

БУВ І ЗАЛИШАЮСЯ НАТУРАЛІСТОМ, зі спогадів І. Ясинського

Свої белетристичні задуми письменник повинен перевіряти на життєвих фактах, інакше вони для

нього самого здаватимуться недостовірними і, отже, справлятимуть таке ж враження

невірогідності й на читачів. У цьому сенсі я був і залишаюся натуралістом, і вважаю, що такий

натуралізм не є тимчасовий літературний напрям, а він завжди був у літературі, скільки-небудь

свідомій.

Нашим найбільшим «натуралістом» був, зрозуміло, Пушкін, і пушкінська традиція червоною

ниткою проходить через всю нашу літературу – через твори Гоголя, Тургенєва, Писемського і

навіть Достоєвського; я вже не говорю про кращі творіння графа Льва Толстого.


ТЕНДЕНЦІЙНІСТЬ В ІМ’Я СВОБОДИ, з статті І. Ясинського «Про мою літературну

діяльність»

У белетристиці – в чистому мистецтві я дуже швидко став уникати партійності навіть в тому сенсі, якого надають їй ще деякі боязкіші люди, ніж я, які бояться залишатися зовсім самотніми і тому

чіпляються за один журнал з певним напрямом.

Я повставав проти тенденційності, але у мене самого, як я тепер бачу здалека смуги свого

розвитку, утворилася тенденційність в ім’я безумовної свободи слова.

НЕ ШУКАЙТЕ ВЕЛИКОДУШНОСТІ, з рецензії І. Ясинського на книгу О. Фаресова «Проти

течії»

Лєсков мав необережність з самого початку своєї літературної діяльності устряти в газетну колію.

Здається, поважна справа – газетна публіцистика; проте ніколи вона не прощається справжньому

письменникові і як не обсохне потім його плащ, а все ж таки бризки бруду незламні. Дрібний

ворог злий, наполегливий і неблагородний. Помре велика людина і лопух виросте над її

надгробком, а різні Яблоновські й інша літературна погань, всі тикатимуть пальцем в газетні

аркуші, де була зачеплена їх самолюбність, або де посковзнулася велика людина і виявила

людську слабкість.

Нарешті, навіть те, що велика людина зглянулася і стала на один рівень з літературною нікчемою

й «розмінялася» на злобу дня, опускає його назавжди в очах іншої братії, яка «пише». У цьому

середовищі не шукайте великодушності – великодушність не вміщується в малих посудинах.


НЕ ЗА ШАБЛОНАМИ, з листа О. Урусова І. Ясинському від 29 листопада 1883 р.

Мене украй цікавить всяка нова річ Ваша. Знаю, що Ви не перебуваєте в тих виключно

сприятливих умовах творчості, в яких були Флобер, Гонкури і Тургенєв, що Вас душить

необхідність, що тисне ринок з його вимогами, проте все-таки Ви не можете писати за тими

жахливими шаблонами, за якими працює майже вся наша белетристика, безрадісна й бездарна.


ГРОШЕЙ – НІ ШЕЛЯГА, з листа А. Чехова І. Ясинському від 16 квітня 1892 р.

Москва.

Дякую Вам за листа, добрий Ієроніму Ієронімовичу, і за книги, які Ви обіцяєте надіслати.

Я займаюся лише тим, що видаю гроші на витрати і виловлюю із ставка дохлих карасів (цього

року їх спливло дуже багато), інше ж роблять мої домочадці й найманці. Господарство, як щось

серйозне і ґрунтовне, не посміхається мені аніскільки. Воно, ймовірно, може бути цікаве тільки

для тих, хто годується ним, для мене ж все ці озимі і ярові мають значення виключно пейзажу.

Я не міг би ні орати, ні сіяти, ні косити, ні захоплюватися породистим бичком. Та й нудно.

Господарство в малому розмірі – це довгі, нескінченні розмови про косовиці, попаси, прогони і

вигони, тобто про десятки рублів, про які тільки говорять, але яких не мають.

Самоти й тиші хоч відбавляй. Тепло, ясно і просторо. Протягом березня я написав декілька

дрібниць і оповідання аркушів на два, які привіз тепер до Москви продавати в «Рос. огляд».

Грошей, що називається, ні шеляга. Розраховував в Москві знайти гроші, вислані «Ілюстрацією», проте на жаль! гроші не вислані, і я на бобах. Я боюся, що контора переплутала мою адресу і

послала не туди, куди потрібно. Якщо побачите кого-небудь з «Ілюстрації», то повідомите вище

написану московську адресу. Боюся я також, що набрид Вам...

А що, якби Ви надумали й приїхали до мене в травні або в червні? Поговорили б...

Читали Ви оповідання Щеглова «Біля істини»? Якщо ні, то прочитайте. Мракобісся 84 проби.

Ще раз дякую. Здоровенькі були й благополучні.

Ваш А. Чехов.


СІМ’Я МАЙЖЕ ГОЛОДУЄ, з листа С. Єсеніна І. Ясинському від 20 листопада 1916 р.

Дорогий Ієроніме Ієронімовичу!

Дуже хотів би поговорити з Вами, але зовсім поневолили солдатські узи, так що й вирватися не

можу.

Зараз готую книгу… Будьте ласкаві, Ієроніме Ієронімовичу, повідомте про долю тих моїх віршів, які я Вам дав… Мені зараз дуже важливо заробити зайву десятку для сім’ї, яка через хвороби ледь

не голодує.

Сергій Єсенін.


ГОДІ ВПЛИВАТИ НА СПИННИЙ МОЗОК, з статті М. Протопопова «Хворий талант»

Якщо ми виганяємо з мистецтва етичний елемент, якщо ми ставимо мистецтву в обов’язок

цуратися будь-якої думки, всяких «наукових і громадських розмірковувань» – ми фатально

прийдемо або до пустопорожнього копіювання дійсності, як інші з наших молодих белетристів, або до впливу (за вдалим чиїмсь висловлюванням) не на головний, а на спинний мозок читача, як

п. Ясинський.


ЗЛОВІСНИЙ ГОРБ, вірш І. Сєвєряніна «Весняна яблуня», присвячений І. Ясинському

Весенней яблони, в нетающем снегу,

Без содрогания я видеть не могу:

Горбатой девушкой – прекрасной, но немой -

Трепещет дерево, туманя гений мой...

Как будто в зеркало, смотрясь в широкий плес,

Она старается смахнуть росинки слез

И ужасается, и стонет, как арба,

Вняв отражению зловещего горба.

Когда на озеро слетает сон стальной,

Бываю с яблоней, как с девушкой больной,

И, полный нежности и ласковой тоски,

Благоуханные целую лепестки.

Тогда доверчиво, не сдерживая слез,

Она касается слегка моих волос,

Потом берет меня в ветвистое кольцо,-

И я целую ей цветущее лицо.


РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ ДО ВИЛУЧЕННЯ, з офіційного висновку спецхрану РНБ на книгу І.

Ясинського Роман мого життя»

Оцінки подій і осіб, що згадуються в мемуарах, в більшості випадків невірні і в деяких місцях

автор впадає у вульгарність.

Крім того, позитивно згадуються Кирилов В. (с.335, 348), Савінков Б. (с.308, 348, 353), Ліліна З.

(с.236), Дибенко (с.328, 347). На с. 341 вихваляється Зіновієв.

Рекомендується до вилучення з бібліотек і книготоргової мережі.