Стеллецкий Николай (fb2)





СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола Семенович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Богослов, священик, публіцист.

З родини священика.

Народився в 1862 р. в с. Мурафі Богодухівського повіту Харківської губернії Російської імперії

(нині – Краснокутський район Харківської області України).

Убитий 11 вересня 1919 р. в м. Орлі (нині – адміністративний центр однойменної області РФ).

Закінчив Харківську духовну семінарію, Київську духовну академію (1888).

Був священиком Київської Набережно-Нікольської церкви, законовчителем низки київських

гімназій, цензором журналу «Південно-Західна школа», священиком Київського Софіївського

собору, викладачем Харківських університету і Вищих жіночих курсів.

Голова Ради Харківського єпархіального жіночого училища.

Кавалер орденів св. Ганни 1-го (1908) і 2-го (1912) ступенів.

Друкувався в журналах «Праці Київської духовної академії», «Віра і розум»,

«Церковнопарафіяльна школа», «Читання в товаристві любителів духовної освіти».

Як літератор дебютував розвідкою «Шлюб у древніх євреїв» (1892).

Потім настала черга наступних доробків: «До питання про занепалих в римській і

північноафриканській церквах в III ст.», «До питання про безшлюбність або дівування в Старому

Завіті» (обидва –1893), «Український філософ-мандрівник Григорій Савович Сковорода»

(1894),»Харківський колегіум до перетворення» (1895), «Протоієрей А. А. Самборський –

законовчитель імператора Олександра I» (1897), «Про значення Києва як релігійного центру

православної Росії», «Святий мученик і всієї Росії чудотворець Макарій, перший митрополит

Київський і Галицький і його час» (усі – 1897), «Значення Церкви і її школи в вирішенні питання

про загальну освіту» (1898), «Князь Голіцин і його церковно-державна діяльність» (1901),

«Нариси етично-християнської моралі» (1901), «Релігійно-етичне світобачення Гоголя» (1902),

«Сучасне декадентство і християнство» (1909), «Соціалізм – його історія і критична оцінка з

християнської точки зору» (1905), «Новітній соціалізм і християнство» (1912), «Досвід етичного

православного богослов’я в апологетичному освітленні» (1914-1916).

Всього перу нашого земляка належить понад 40 праць з проблем історії Церкви богослов’я,

філософії, історії літератури.

Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Олесницький, О. В’язигін, Я. Денисов та ін.


***

ПРАВО ВЛАСНОСТІ,

з життєвого кредо М. Стеллецького

Людина, з позбавленням прав власності була б позбавлена в деякому розумінні і прав розумно-

вільної істоти.


ВІРУЙТЕ, з книги М. Стеллецького «Досвід етичного православного богослов’я в

апологетичному освітленні»

Біблейська історія свідчить, що перш ніж з’явилася держава, вже існувало право, основні елементи

якого встановлені Самим Богом. Коли після потопу людство знов поселилося на землі і почало

розмножуватися, то Бог, уклавши Свій заповіт з Ноєм, аби забезпечити спокійне існування людей,

в той же час заповів: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини, бо людина

створена за подобою Божою».

У цьому якнайдавнішому правовому визначенні, яке тільки відоме нам, не можна не бачити

божественного встановлення якщо не самої держави, то в усякому разі верховної людської влади.

Цим визначенням взагалі лише надається людині влада над життям і смертю: тут лише

визначається, що людина, щоб захистити саме існування людського життя від можливої

небезпеки, повинна піддавати вбивцю відповідному злочину покаранню. Але оскільки тут не йде

мова про особисту помсту родичів убитого, то, очевидно, цією ухвалою передбачається

начальство чи уряд як такий орган влади, за допомогою якого повинен підтримуватися в житті

людей правовий порядок, який ми і називаємо державою.

...Держава не є безпосереднє утворення Боже в тому сенсі, яким є, наприклад, справа людського

порятунку, але вона і не довільна, самою людиною винайдена установа, а за Божою волею серед

людей виникле встановлення, наділене від Бога вищою земною владою. Однак, хоча держава, за

своєю внутрішньою природою, є встановлення божественне, проте здійснення цього «Божого

встановлення» переходить в руки грішних людей; тому-то особисті органи влади і іменуються в

Св. Писанні «людським начальством».

...Етичний ідеал, якому служить держава і без якого вона не може існувати, звичайно визначається

релігійними віруваннями народу, неодмінно є завдаток етичного розвитку його. Тому держава

звичайно служила і має служити цілям саме релігійної моралі. Ми всі вимагаємо, аби в державній

політиці враховувалися, так би мовити, реальні обставини. Але, здається, не існує більшої

реальності, ніж релігія відомого народу, складова, можна сказати, самої душі народного життя.

Отже, абсолютно справедлива вимога від розумної політики, щоб держава у порядку свого життя

приймала до уваги релігійні вірування