Стеллецкий Николай (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола Семенович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Богослов, священик, публіцист.

З родини священика.

Народився в 1862 р. в с. Мурафі Богодухівського повіту Харківської губернії Російської імперії

(нині – Краснокутський район Харківської області України).

Убитий 11 вересня 1919 р. в м. Орлі (нині – адміністративний центр однойменної області РФ).

Закінчив Харківську духовну семінарію, Київську духовну академію (1888).

Був священиком Київської Набережно-Нікольської церкви, законовчителем низки київських

гімназій, цензором журналу «Південно-Західна школа», священиком Київського Софіївського

собору, викладачем Харківських університету і Вищих жіночих курсів.

Голова Ради Харківського єпархіального жіночого училища.

Кавалер орденів св. Ганни 1-го (1908) і 2-го (1912) ступенів.

Друкувався в журналах «Праці Київської духовної академії», «Віра і розум»,

«Церковнопарафіяльна школа», «Читання в товаристві любителів духовної освіти».

Як літератор дебютував розвідкою «Шлюб у древніх євреїв» (1892).

Потім настала черга наступних доробків: «До питання про занепалих в римській і

північноафриканській церквах в III ст.», «До питання про безшлюбність або дівування в Старому

Завіті» (обидва –1893), «Український філософ-мандрівник Григорій Савович Сковорода»

(1894),»Харківський колегіум до перетворення» (1895), «Протоієрей А. А. Самборський –

законовчитель імператора Олександра I» (1897), «Про значення Києва як релігійного центру

православної Росії», «Святий мученик і всієї Росії чудотворець Макарій, перший митрополит

Київський і Галицький і його час» (усі – 1897), «Значення Церкви і її школи в вирішенні питання

про загальну освіту» (1898), «Князь Голіцин і його церковно-державна діяльність» (1901),

«Нариси етично-християнської моралі» (1901), «Релігійно-етичне світобачення Гоголя» (1902),

«Сучасне декадентство і християнство» (1909), «Соціалізм – його історія і критична оцінка з

християнської точки зору» (1905), «Новітній соціалізм і християнство» (1912), «Досвід етичного

православного богослов’я в апологетичному освітленні» (1914-1916).

Всього перу нашого земляка належить понад 40 праць з проблем історії Церкви богослов’я,

філософії, історії літератури.

Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Олесницький, О. В’язигін, Я. Денисов та ін.


***

ПРАВО ВЛАСНОСТІ,

з життєвого кредо М. Стеллецького

Людина, з позбавленням прав власності була б позбавлена в деякому розумінні і прав розумно-

вільної істоти.


ВІРУЙТЕ, з книги М. Стеллецького «Досвід етичного православного богослов’я в

апологетичному освітленні»

Біблейська історія свідчить, що перш ніж з’явилася держава, вже існувало право, основні елементи

якого встановлені Самим Богом. Коли після потопу людство знов поселилося на землі і почало

розмножуватися, то Бог, уклавши Свій заповіт з Ноєм, аби забезпечити спокійне існування людей,

в той же час заповів: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини, бо людина

створена за подобою Божою».

У цьому якнайдавнішому правовому визначенні, яке тільки відоме нам, не можна не бачити

божественного встановлення якщо не самої держави, то в усякому разі верховної людської влади.

Цим визначенням взагалі лише надається людині влада над життям і смертю: тут лише

визначається, що людина, щоб захистити саме існування людського життя від можливої

небезпеки, повинна піддавати вбивцю відповідному злочину покаранню. Але оскільки тут не йде

мова про особисту помсту родичів убитого, то, очевидно, цією ухвалою передбачається

начальство чи уряд як такий орган влади, за допомогою якого повинен підтримуватися в житті

людей правовий порядок, який ми і називаємо державою.

...Держава не є безпосереднє утворення Боже в тому сенсі, яким є, наприклад, справа людського

порятунку, але вона і не довільна, самою людиною винайдена установа, а за Божою волею серед

людей виникле встановлення, наділене від Бога вищою земною владою. Однак, хоча держава, за

своєю внутрішньою природою, є встановлення божественне, проте здійснення цього «Божого

встановлення» переходить в руки грішних людей; тому-то особисті органи влади і іменуються в

Св. Писанні «людським начальством».

...Етичний ідеал, якому служить держава і без якого вона не може існувати, звичайно визначається

релігійними віруваннями народу, неодмінно є завдаток етичного розвитку його. Тому держава

звичайно служила і має служити цілям саме релігійної моралі. Ми всі вимагаємо, аби в державній

політиці враховувалися, так би мовити, реальні обставини. Але, здається, не існує більшої

реальності, ніж релігія відомого народу, складова, можна сказати, самої душі народного життя.

Отже, абсолютно справедлива вимога від розумної політики, щоб держава у порядку свого життя

приймала до уваги релігійні вірування народу і не ігнорувала їх. Тільки ті, хто звик думати

виключно абстракціями, не звертаючи увагу на справжнє життя, можуть приходити до думки про

створення такої державної організації, за якої нібито народ може зовсім не мати ніяких релігійних

вірувань.


ВЕЛИЧ І КРАСА, з книги М. Стеллецького «Про значення Києва як релігійного центру

православної Росії»

У 1240 році настала для Києва найлихіша пора за весь час його існування: разом припинилося на

багато років все стародавніше буття придніпровської столиці, вся її велич і вся краса. У грудні

цього злощасного року підступив до Києва з незчисленними своїми полчищами Батий і

перетворив першопрестольний град... на купи руїн.

У перше десятиліття після нашестя Батия, за свідченням одного мандрівника, в Києві майже ніхто

не жив. Лише потім декілька ченців Печерської обителі, з прихильності до святого місця, стали

збиратися з сусідніх лісів ...в уцілілу серед руїн прибудову церкви. І довго ще Київ був схожим на

бідне село. В кінці першої чверті XIV сторіччя татар в Києві змінюють литовці.

...Довгий шлях випробувань довелося пройти Києву: ледь він... став облямовуватися, як його

спіткало нове нещастя. 1811 року спустошлива пожежа винищила найзаселенішу і якнайкраще

відбудовану частину міста: від Києво-Подолу залишилися лише купи руїн. Уряд взяв

найдіяльнішу участь в долі міста. Але незабаром лиха вітчизни відвернули увагу уряду, і

оновлення Києва припинилося.

...Багато припало на долю Києва різного роду мінливостей і випробувань в минулому тисячолітті.

Проте за всіх цих мінливостей Київ мав непохитну заставу своєї вічності – це саме ту святиню,

якою він такий багатий і славний. ...Час показав, що справді на горах Києва опочиває благодать

Божа: ось вже більше тисячі років пройшла, як на них красується «мати міст російських» і сяють

храми Божі.


НЕ КОРЕКТНЕ ПОСИЛАННЯ, з статті М. Соміна «Суперечка навколо Єрусалимської

громади»

Перша теза, висунута новими богословами, полягала в тому, що ніякого комунізму, усуспільнення

майна в Єрусалимській громаді не було. А було щось інше – складчина, якийсь суспільний фонд,

що складається з добровільних пожертвувань, на основі якого організовувалися агапи.

Прот. Микола Стеллецький, аби підкріпити цю думку авторитетом, посилається на відомого

протестантського богослова Адольфа Гарнака. Проте, сам Гарнак дотримувався дещо іншої

думки: за текстом «Діянь», поза сумнівом, перші християни «дійшли навіть до добровільної

спільності майна», але в достовірності цього свідоцтва він сумнівається. Таку ж позицію займають

й інші протестантські богослови.

Щоправда, Гарнак згадує, що для християнських громад I ст. типова «загальна каса (окремо для

кожної громади), з якої здійснювалися допомога бідним і тим, хто має потребу», однак це швидше

можна віднести до Павлових громад, а не до Єрусалимської. Тому міркування Стеллецького

насправді підтвердження у знаменитого теолога не знаходить.


БІЛЬШОВИКИ ВЗЯЛИ В ЗАРУЧНИКИ, з публікації А. Капліна

Про звірства харківської Надзвичайної комісії відоме багато. Саме вона була головним

розподільником заарештованих радянською владою. Звідси жертви прямували до концтабору,

каторжну в’язницю і особливого відділу.

У червні 1919 р. перед відступом червоних з Харкова більшість в’язнів були убиті, трупи скинуті

до яру і злегка присипані землею. Деникінська комісія три дні витягувала їх із землі для передачі

родичам і перепоховання.

Частину в’язнів вивезли як заручників. Серед них опинилися члени Російських Зборів,

представники дворянства, члени сімей промисловців, купців (зокрема жінки, молоді дівчата),

«група осіб судового відомства».

Серед заручників перебували і О. В’язигін, професор-протоієрей М. Стеллецький, професор Я.

Денисов.


ЗАКОПУВАЛИ ЖИВИМИ, зі спогадів Ів. Г. «Дивом врятовані»

До Харкова з Орла повернулося декілька осіб, відвезених в липні як заручники. ...Вже раніше було

відомо, що в Орлі 11 вересня зарубані: проф. О. В’язигін, проф. Я. Денисов, проф. прот. М.

Стеллецький, ст. голова судової палати А. Крилов, член судової палати С. Різников, П. Ащеулов,

П. Богомолов, генерал Мономахов, П. Трепке, І. Пашовкін, Л. Лукін і Калашникова (уродж.

Хитрово).

Ось що розповідає один з врятованих про ті жахи, які йому довелося пережити.

«Чотири рази мене виводили на розстріл, але я зберігав спокій завдяки тому, що в ці моменти

зосереджено молився. І всякий раз, коли до мене доходила черга, лунала команда: «Ступай назад

до в’язниці».

«За два дні до захоплення Харкова добровольцями, в ніч під неділю нас розбудили:

– Вставайте, швидко! Вас відправлять до Росії».

У Люботині, до нашого потягу підійшов М. Мінаєв, який мешкав на дачі, і запитав:

– Кого ж це везуть?

Ми стояли біля відкритих вікон і хтось відповів з публіки:

– Заручники. Бачите? Жевержєєв, В’язигін, Денисов.

М. Мінаєв похитав головою, розплакався, а потім пішов, дістав десь глек молока і віддав

конвойному:

– Передайте професорові В’язигіну!

– Бери його разом з глеком! – скомандував комісар, і Мінаєв «додали» до нашої партії, а після

приїзду до Сум розстріляли.

Саєнко весь час нам повторював:

– Харків’ян нікого в живих не залишу.

У Сумах наш потяг весь час переїздив з місця на місце. Іноді зупинялися в полі, одного разу біля

якогось лісу, і на кожній такій зупинці тривали розстріли.

Були розстріляні ген. Лось, І. Садовничий. Того ж дня їм натякнули:

– Так вас вечірком?

Перед стратою вони просили мене їх сповідати і, коли я стояв ще на молитві, почалася

перекличка, і їх відвели.

Більшу частину засікли шашками, оскільки, за їх словами, вони «берегли кулі».

– Роздягайся! Нахиляй голову!

На особливе посилене прохання була застрелена, а не зарубана К. В. Акименко.

Зарубаних закопували іноді живими.

– Добийте нас, ми ще живі! Не закопуйте так...


ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ, з статті В. Бузескула «Пам’яті учня, професора-страждальника»

17 (30) жовтня 1919 р. в Хрестовій церкві харківського Покровського монастиря «була відслужена

урочиста панахида за замученими в Орлі членами церковнопарафіяльних рад в м. Харкові

професорами о. протоієреєм М. Стеллецьким, О. В’язигіним і Я. Денисовим».