Первухин Михаил (fb2)


Настройки текста:






ПЕРВУХІН Михайло Костянтинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, журналіст. Псевдоніми – В. Українцев, К. Алазанцев, Л. Томський, Марк Волохов, М. Де-Мар, М. Замятін, Старовєров.

З родини службовця. Батько, Первухін К., – чиновник харківської Креслярської палати; брат, Первухін К., – художник.

Народився 6 (18) вересня 1870 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 30 грудня 1928 р. в м. Римі (Італія). Похований на місцевому не католицькому цвинтарі для

іноземців.

Закінчив Харківське реальне училище (1890), навчався в університеті, алез політичних міркувань

був виключений.

Працював чиновником управління Курсько-Севастопольської залізниці (1890-1899), редактором

газети «Кримський кур’єр» (1901-1906), редактором російського відділення римської газети

«Епоха» (з 1917),

Друкувався в газетах «Харківські відомості», «Російське слово», «Загальна справа», «Кримський

кур’єр», «Епоха», «Одеські новини», «Ранок», «Відродження», «Одеський аркуш», «Сьогодні»,

«Приазовський край», журналах «Навколо світу», «Освіта», «Природа і люди», «Світ божий»,

«Історичний вісник», «La Russia Nuova», «Усесвітня панорама», «Російська думка», «Острівні

відомості», «Сучасний світ», «Світ пригод».

Як літератор дебютував в газеті «Одеський аркуш» статтею «Ялтинські силуети» (1904).

Потім настала черга статей «Чехов і Ялта» (1904), «У М. Горького на Капрі» (1907), оповідань

«Щастя Свиставки» (1904), «На дачі» (1906), «Росія в Італії» (1908), «Повне право» (1912), «Бій на

повітряному океані», «Останні політ Гей-Люссака» (обидва – 1911).

Наш земляк – автор повісті «Друге життя Наполеона» (1917), романів «Пугачов-переможець»,

«Винахідники» (обидва – 1924), «Перлинні корали» (1928).

Його перу також належать книги «Звичайна історія» (1903), «На самісінькому березі синього

моря» (1903-1904), «Лампа, що догоряє» (1909), «В країні ополуночі» (1910), «Зелена смерть»,

«Таємниця», «Над краєм блакитним», «Колиска людства» (усі – 1912), «I bolscevici»,

«Більшовицький сфінкс» (обидві – 1918), «Уламки», «Дияволетто. Оповідання для дітей» (обидві –

1922), «Думки про фашизм» (1927).

Перекладав Л. Піранделло.

Після поразки Москви в російсько-японській війні кримські монархісти винесли рішення про

страту П. за відмову надрукувати в очолюваній ним газеті «Кримський кур’єр» листа офіцерів

тамтешнього полку (1906). У свою чергу, головнокомандувач Ялти І. Думбадзе видав

«ліберальніший» наказ про вигнання неслуха з острова впродовж доби.

Наш земляк емігрував до Румунії, Німеччини, а потім – Італії (1906).

У Росії перевидано роман П. «Пугачов-переможець» (1994).

Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Л. Толстой, О. Купрін, М. Горький, Л. Андрєєв, В. Немирович-Данченко, С. Кречетов, М. Осоргін, В. Розанов, Є. Шмурло, Б. Глинський, В.

Бурцев, В. Львов-Рогачевський, М. Гаккебуш та ін.


***

ДОБРОВІЛЬНА КАТОРГА,

з професійного кредо

М. Первухіна

Журналістика – це добровільна каторга.

ФАЛЬШИВИЙ МУЧЕНИК, з нарису М. Первухіна «Росіяни на Капрі. Максим Горький»

У 1905 р. з’явилася цікава легенда: без всяких підстав стверджувалося, що Максим Горький, найпопулярніший письменник свого часу (що теж було неправдою), став жертвою реакційного

російського уряду. Ця легенда примушувала бачити в Горькому засудженого на смерть мученика

російської революції, який дивом врятувався і вимушено втік за кордон.

Навіть якби б Горький залишився в Росії, він нічим не ризикував, оскільки його звинуватили лише

в підписанні революційного Маніфесту, і покарання не могло суворим. Так і сталося: інших

учасників підписання Маніфесту згодом виправдали.

Проте легенда мала свою дію, і Горький, приїхавши спочатку до Неаполя, а потім на Капрі, був

зустрінутий з ентузіазмом: у ньомувбачали політичного мученика у дусі Мадзіні чи Гарібальді.

…Найзначніше соціальне і політичне потрясіння ХХ ст. як інструмент використовувало людей, що гуртувалися на острові навколо Максима Горького – особи, про яких ще ні літературна

критика, ні історія не сказали свого останнього слова. У підготовці великої драми, яка розігралася

в Росії, Горький, поза сумнівом, зіграв одну з головних ролей.


БОДАЙ МІНІМУМ СВОБОДИ, з нарису М. Первухіна «Спогади про Чехова»

Весною 1900 року я став постійним співробітником ялтинської, тоді єдиної на всьому південному

березі Криму, газети «Кримський кур’єр».

...Чехов спохмурнів. Довго мовчав, потім несподівано для мене вибухнув цілою філіпікою.

– Не лише на вашу, – говорив він суворо, – але і на більшість провінційних і навіть столичних

газет мені тяжко дивитися! Ще тяжче – заглядати до редакції. Тяжко, тяжко!

– Та чому, Антоне Павловичу?

– А тому... Ось, на Сахаліні я був. Там щось схоже!

...По-перше, в чиїх руках величезна більшість газет? ...У руках видавців. А хто ці видавці?

У