ПЕРВУХІН Михайло Костянтинович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст. Псевдоніми – В. Українцев, К. Алазанцев, Л. Томський, Марк Волохов, М. Де-Мар, М. Замятін, Старовєров.
З родини службовця. Батько, Первухін К., – чиновник харківської Креслярської палати; брат, Первухін К., – художник.
Народився 6 (18) вересня 1870 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 30 грудня 1928 р. в м. Римі (Італія). Похований на місцевому не католицькому цвинтарі для
іноземців.
Закінчив Харківське реальне училище (1890), навчався в університеті, алез політичних міркувань
був виключений.
Працював чиновником управління Курсько-Севастопольської залізниці (1890-1899), редактором
газети «Кримський кур’єр» (1901-1906), редактором російського відділення римської газети
«Епоха» (з 1917),
Друкувався в газетах «Харківські відомості», «Російське слово», «Загальна справа», «Кримський
кур’єр», «Епоха», «Одеські новини», «Ранок», «Відродження», «Одеський аркуш», «Сьогодні»,
«Приазовський край», журналах «Навколо світу», «Освіта», «Природа і люди», «Світ божий»,
«Історичний вісник», «La Russia Nuova», «Усесвітня панорама», «Російська думка», «Острівні
відомості», «Сучасний світ», «Світ пригод».
Як літератор дебютував в газеті «Одеський аркуш» статтею «Ялтинські силуети» (1904).
Потім настала черга статей «Чехов і Ялта» (1904), «У М. Горького на Капрі» (1907), оповідань
«Щастя Свиставки» (1904), «На дачі» (1906), «Росія в Італії» (1908), «Повне право» (1912), «Бій на
повітряному океані», «Останні політ Гей-Люссака» (обидва – 1911).
Наш земляк – автор повісті «Друге життя Наполеона» (1917), романів «Пугачов-переможець»,
«Винахідники» (обидва – 1924), «Перлинні корали» (1928).
Його перу також належать книги «Звичайна історія» (1903), «На самісінькому березі синього
моря» (1903-1904), «Лампа, що догоряє» (1909), «В країні ополуночі» (1910), «Зелена смерть»,
«Таємниця», «Над краєм блакитним», «Колиска людства» (усі – 1912), «I bolscevici»,
«Більшовицький сфінкс» (обидві – 1918), «Уламки», «Дияволетто. Оповідання для дітей» (обидві –
1922), «Думки про фашизм» (1927).
Перекладав Л. Піранделло.
Після поразки Москви в російсько-японській війні кримські монархісти винесли рішення про
страту П. за відмову надрукувати в очолюваній ним газеті «Кримський кур’єр» листа офіцерів
тамтешнього полку (1906). У свою чергу, головнокомандувач Ялти І. Думбадзе видав
«ліберальніший» наказ про вигнання неслуха з острова впродовж доби.
Наш земляк емігрував до Румунії, Німеччини, а потім – Італії (1906).
У Росії перевидано роман П. «Пугачов-переможець» (1994).
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Л. Толстой, О. Купрін, М. Горький, Л. Андрєєв, В. Немирович-Данченко, С. Кречетов, М. Осоргін, В. Розанов, Є. Шмурло, Б. Глинський, В.
Бурцев, В. Львов-Рогачевський, М. Гаккебуш та ін.
***
ДОБРОВІЛЬНА КАТОРГА,
з професійного кредо
М. Первухіна
Журналістика – це добровільна каторга.
ФАЛЬШИВИЙ МУЧЕНИК, з нарису М. Первухіна «Росіяни на Капрі. Максим Горький»
У 1905 р. з’явилася цікава легенда: без всяких підстав стверджувалося, що Максим Горький, найпопулярніший письменник свого часу (що теж було неправдою), став жертвою реакційного
російського уряду. Ця легенда примушувала бачити в Горькому засудженого на смерть мученика
російської революції, який дивом врятувався і вимушено втік за кордон.
Навіть якби б Горький залишився в Росії, він нічим не ризикував, оскільки його звинуватили лише
в підписанні революційного Маніфесту, і покарання не могло суворим. Так і сталося: інших
учасників підписання Маніфесту згодом виправдали.
Проте легенда мала свою дію, і Горький, приїхавши спочатку до Неаполя, а потім на Капрі, був
зустрінутий з ентузіазмом: у ньомувбачали політичного мученика у дусі Мадзіні чи Гарібальді.
…Найзначніше соціальне і політичне потрясіння ХХ ст. як інструмент використовувало людей, що гуртувалися на острові навколо Максима Горького – особи, про яких ще ні літературна
критика, ні історія не сказали свого останнього слова. У підготовці великої драми, яка розігралася
в Росії, Горький, поза сумнівом, зіграв одну з головних ролей.
БОДАЙ МІНІМУМ СВОБОДИ, з нарису М. Первухіна «Спогади про Чехова»
Весною 1900 року я став постійним
