Овсянико-Куликовский Дмитрий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, критик, літературознавець.

З дворянської родини.

Народився 23 січня (4 лютого) 1853 р. в м. Каховці Дніпровського повіту Таврійської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Херсонської області України).

Помер 9 жовтня 1920 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Закінчив Симферопольську гімназію (1867-1871), навчався на історико-філологічному факультеті

Петербурзького університету (1871-1873), закінчив Новоросійський університет (1873-1876).

Працював викладачем Московського (1882-1883), Новоросійського (1883-1887), Казанського

(1887-1888), Харківського (1888-1905), Петербурзького (з 1905) університетів.

Почесний член Російської академії наук (1907).

Член Товариства любителів російської словесності (1909).

Друкувався в газетах ««, «Одеські новини», журналах «Київська старовина», «Вісник Європи»,

«Життя», «Вісник виховання», «Сполохи», «Російська думка», «Питання теорії і психології

творчості», «Північний вісник».

Як літератор дебютував брошурою «Досвід вивчення вакхічних культів індоєвропейської

старовини в зв’язку з роллю екстазу на ранніх ступенях розвитку суспільства» (1883).

Потім настала черга доробків: «Психологія художнього процесу» (1893), «З психології думки і

творчості» (1901), «Лев Миколайович Толстой» (1908), «Поезія Генріха Гейне» (1909),

«Проблеми ідеалізму» (1913-1914).

Наш земляк – автор книг «До історії вогню в індусів в епоху Вед», «Нотатки південноруського

соціаліста» (обидві – 1887), «Наука про мову, її завдання та її майбутнє» (1888), «Синтаксис

російської мови», «Питання психології творчості» (обидві – 1902), «Історія російської

інтелігенції» (1903-1914), «Гоголь в його творах» (1909), «Психологія національності» (1922).

Його перу також належать «Спогади» (1923).

За життя вийшло 9-томне зібрання творів (1907-1911).

Одним з перших в Росії досліджував санскрит, ведійську міфологію і філософію. Написав низку

праць з синтаксису російської мови. Розгортав твердження про початкову її образність, що є

першоджерелом поетичного мислення, про аналогію слова й художнього твору, близькість

наукового та художнього мислення.

Серед друзів та близьких знайомих О-К. – О. Потебня, І. Бунін, В. Брюсов, І. Мінаєв, К. Арсеньєв, Ф. Батюшков, С. Венгеров, О. Веселовський, Л. Гуревич, В. Короленко, В. Краніхфельд, В.

Миролюбива, В. Поссе, Е. Радлов, М. Шагінян, В. Вересаєв, П. Боборикін, Г. Лопатін, С. Штрайх,

П. Лавров, Ю. Айхенвальд та ін.


***

НЕ РЕЗУЛЬТАТ, А ПРОЦЕС

, з творчого кредо Д. Овсянико-Куликовського

Головне в розумовій діяльності не результат, а процес.

ВЛАДА РОЗУМУ І ВИЩИХ ВІДЧУТТІВ, з статті «Овсянико-Куликовський Дмитро

Миколайович» в «Психологічної енциклопедії»

Прогрес в еволюції психіки зводив до удосконалення, збагачення, витонченості розумової і

чуттєвої сфер, до підпорядкування вольового апарату владі розуму і вищих відчуттів, до

зміцнення синтезу всіх елементів і процесів психіки. Овсянико-Куликовський поставив питання

егоцентризму і неегоцентризму відносно відчуттів і думок людини. З цим він пов’язував критерій

правильності шляху утворення понять.

Особа визначалася ним як синтез психічних процесів індивіда, продукт цивілізації.

Мистецтву відводилася роль вихователя й розповсюджувача етичного відчуття, ідеї людяності.

Розробляючи питання теорії й психології творчості, Овсянико-Куликовський показував значення

споглядального і експериментального методів в мистецтві.

Наукову творчість Овсянико-Куликовський визначав як пізнання й розробку ідеї нескінченного в

його космічних формах, а художню творчість як таку, що дає те ж саме у формах людського

виявлення.


ВІДСУТНІСТЬ АКТИВНОСТІ, з монографії Г. Лозко «Формування українського етносу»

Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування

національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму,

спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча

земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна

завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо-

козацький» тип характеру.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної

міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців

органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі),

стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням

етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати «духом народу». Космополітична ж

культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її

почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності – це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається

насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку

Дмитра Овсянико-Куликовського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню

інтелектуальної обдарованості, а отже, «геній завжди в психологічному смислі глибоко

національний». Окремі ж суб’єкти, «що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня,

тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак».

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не

слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у

порівнянні з іншим етносом.

...Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної

душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки

на змісті самої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як,

скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликовського, все, що

функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють

несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної

енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її

висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.


ІДЕОЛОГІЧНІ НАДБУДОВИ – СУБ’ЄКТИВНА РІЧ, з розвідки Л. Якобсона «Овсянико-

Куликовський Дмитро Миколайович»

Молодому О.-К. було властиве захоплення соціалістичними ідеями – в 1877 в Женеві

конспіративно, без посилання на автора, була видана його брошура «Нотатки південноросійського

соціаліста». Обертаючись в середовищі осіб, котрі боролися за відродження України («Громада»),

потім в середовищі емігрантів (Драгоманова, Лопатіна, Чайковського й ін.), а в

передреволюційний період – в лівокадетських, а іноді й легально марксистських колах, Овсянико-

Куликовський ніколи не був активним учасником тієї чи іншої сили.

…До другої половини 80-х рр. в О.-К. не залишилося й сліду від тієї опозиційної настроєності, яка

робила його ворогом метафізики і так званого «мистецтва для мистецтва». Подібного роду

«нігілізм» став йому здаватися не більш як «догматичним», а то й просто «обивательським»

мисленням...

Захоплення ж народницькими й соціалістичними ідеями і навіть культом «науки», котрий так

полонив його, і, зокрема, соціології у дусі строгого позитивізму уявлялося йому захопленням

«шаблонними ідеями», «істинами», прийнятими на віру. «Зачарований» метафізичними ідеями

«Нескінченного» та «Вічного», культом особи і «внутрішньої свободи» в еклектичному з’єднанні з

дарвінівською теорією еволюції, О.-К. став найвидатнішим вітчизняним представником тієї течії,

яка відома як «психологізм» або «панпсихологізм» і яка була покликана служити «науково-

емпіричним» чинником в боротьбі, в першу чергу, із залишками «нігілізму» й «утилітаризму»

революційного народництва, але в той же час і з «вульгарно-ідеалістичною реакційною

схоластикою» університетської науки.

Під впливом механічно-психологічної течії у зв’язку з особливою класифікацією науки О.-К.

почав розглядати всі ідеологічні надбудови (науку, мистецтво, право й т. д.) як комплекси явищ,

котрі існують виключно в переживаннях окремих людей, як суб’єктивні прояви так званого

«об’єктивного духу» (зовсім не у гегелівському сенсі), нарешті як продукти чисто індивідуальної

«душевної діяльності».

…Роботи О.-К. ввели в обіг цілий ряд нових літературних теорій і робочих гіпотез. Серед інших –

проблема «розуміння» як творчого акту, теорія «споглядального» й «експериментального»

мистецтва, проблема реалізму в мистецтві, теорія лірики як творчості ритмів на відміну від драми

й епосу як образної поезії і т.д.


ДЕМОНСТРУВАВ АНАЛІТИЧНУ НЕМІЧ, з книги С. Воложина «О, скільки нам відкриттів

дивних»

Щодо цього вірша (О. Пушкін «Я вас кохав» – авт.) я можу вважати себе таким, що одержав три

виклики. Один – дуже давно. Начитанець, мовляв, я, догматик і схематизатор, оскільки намагаюся

будь-який витвір мистецтва підвести під формально одне й те ж явище: антивідчуття і катарсис за

Виготським. «Я вас кохав», мовляв, явно не підлягає ніяким поетичним законам – проста

прозаїчна мова, здавалося б, а проте – поезія.

Напевно, мій опонент читав «Іноземну літературу» тих років. А там цитувався знаменитий на

початку ХХ століття дослідник Овсянико-Куликовський, який демонстрував свою аналітичну

неміч: «Закінчений ліризм настрою й виразу в цих дивних віршах не підлягає сумніву і

сприймається нами відразу, без всяких зусиль... Але де ж тут образи? Їх зовсім немає».

А Шкловський через 60 років його підколював: «Аналіз не йшов. Він полягав у викреслюванні

старих визначень, а не в спробах зрозуміти, що саме «сприймається нами відразу».