І сам він (Пестель П. – авт.) якось зізнався:
– На нашу справу потрібно мати більше честолюбства, воно одне може і вас спонукати до
швидкого початку. А за себе даю вам слово, коли російський народ буде щасливий, прийнявши
«Російську правду», я віддалюся до якогось з київських монастирів і доживатиму свого віку
ченцем.
– Так, – відповів я йому, посміхнувшись, – аби вас і звідти винесли на руках з торжеством!
…До Великодня комітет не міг відкрити, де зберігається «Російська правда», і її знайшли тільки
тоді, коли Пестель, розуміючи цілком своє становище – він знав дуже добре, що його чекає
смерть, – відчуваючи, що одна ця відмова його не врятує, та й побоюючись, аби доробок його 12-
річній не загинув абсолютно марно без сліду, зважився вказати і місце, де вона зберігалася, і
людину, яка її там закопала.
ТРОХИ ЛИСУВАТИЙ, прикмети М. Лорера з карної справи
Зріст 2 аршини 8 вершків, обличчя біле, кругле, чисте, очі темно-карі, ніс великий, гострий, з
горбовиною, волосся на голові і бровах темнорусяве, трохи лисуватий.
НАСПРАВДІ БУЛО ДЕЩО ПО-ІНШОМУ, з розвідки О. Едельмана «Спогади декабристів про
слідство як історичне джерело»
М. І. Лорер, розповідаючи про слідство, багато чого не договорює, опускає й об’єднує події.
Наприклад, описуючи свій арешт, він говорить, що 24 грудня в Тульчині генерал О. І. Чернишов
погрожував йому очною ставкою з донощиком Майбородою. Лорер попросив дати час подумати, а
потім відкрив «все, що мене стосується» начальникові штабу 2 армії генералові П. Д. Кисельову, а
потім і О. І. Чернишову, який дав йому письмові запитання. Після прочитання відповідей
Кисельов заявив декабристові: «Ви ні в чому не зізнаєтеся», після чого його відпустили додому, а
наступного дня повезли до Петербургу.
Насправді ця історія була драматичнішою: 24 грудня Лорер написав відповіді, в яких заперечував
свою приналежність до товариства; 25 грудня йому влаштували очну ставку з Майбородою,
свідчення якого він спростував, проте потім попросив дати час на роздуми, після чого зізнався, що
був членом таємного товариства, але давно вже хотів з нього вийти, оскільки відчував себе дуже
«м’якосердим» для такої справи, і написав нові просторові відповіді, в яких все ж таки
продовжував заперечувати більшість свідчень Майбороди, і того ж дня одержав ще додаткові
запитання і був відправлений до Петербургу, ймовірно, 26 грудня.
Змальовуючи подальший хід слідства, Лорер умовчує про написання ним двох листів до Комітету,
в яких він виправдовувався, писав, що давно відійшов від товариства і просив прощення; про очну
ставку, яку він мав з Г. Канчіяловим.
Внаслідок цього його поведінка виглядає стійкішою, ніж це було в реальності.
В’ЯЗНИЦЯ МОВБИ СПОРОЖНІЛА, із «Спогадів М. В. Басаргіна»
У кінці 1832 р. нам усім зменшили по декілька років роботи, і внаслідок цього четвертому
розряду, тобто, тим, тим, хто був засуджений до 8 років, закінчився термін. В цьому розряді
перебували: Фонвізін, Наришкін, Лорер (уже після суду його термін покарання зменшили – авт.), Бобрищев-Пушкін, Абрамов, Фаленберг, два брати Бєляєві, Одоєвський, Муханов, Мозган, Іванов,
Шишков і Олександр Муравйов. Вони відправилися на початку 1833 р. і з їхнім відбуттям
в’язниця наша мовби спустіла…
ЛЕРМОНТОВ ДОШКУЛЯВ ЛОРЕРУ, з статті І. Бабкової «Останній прихисток поета»
Низка ліберальних поступок, сприйнятих декабристами як «милостиві» зміни в долі Росії, була
для уряду неминучою. І Лермонтов знав ціну цим поступкам. Його власна доля служила
ілюстрацією справжньому стану речей.
Якщо в суперечках з Назимовим, якого Лермонтов глибоко поважав, він обмежувався жартами й
насмішками, то з товаришами протилежного настрою поет міг бути дуже різким.
«Я повинен був здатися йому м’яким добряком, якщо він відзначив мій душевний спокій і те, що я
забув все зло, мною перенесене», – згадував декабрист Микола Іванович Лорер.
Не зважаючи на 11-річну каторгу й 5-річну службу рядовим на Кавказі, Лорер не втратив
властивого йому оптимізму. Цим же літом, проведений в прапорщики, він був в особливо
благодушному настрої.
«Одним кроком я наблизився до свободи», – радісно повторював він.
Такого «забуття зла» Лермонтов не міг зрозуміти. За його бойової, пристрасної, протестуючої
проти всякого насильства натури упокорювання було чужим. Оптиміста Лорера, ймовірно,
