Лавренев Борис (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ЛАВРЕНЬОВ Борис Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург, поет. Справжнє прізвище – Сєргєєв Б. А.

З інтелігентської родини. Батько, Сєргєєв А., – учитель.

Народився 5 (17) липня 1891 р. в м. Херсоні Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 7 січня 1959 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив 1-у Херсонську чоловічу гімназію (1910), юридичний факультет Московського

університету (1915).

Учасник 1-ї світової (1914-1918) і російської громадянської (1918-1920) воєн.

Працював секретарем редакції, заступником редактора фронтової газети «Червона зірка», заввідділом газети «Туркестанська правда».

Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1950).

Член літературної групи «Співдружність».

Друкувався в газетах «Туркестанська правда», «Червона зірка» журналах «Зірка», «Червоний

журнал для всіх», декадентському альманасі «Жнива».

Як поет дебютував у газеті «Рідний край» віршем (1911), а як прозаїк – оповіданням (1924).

Потім настала черга повістей «Вітер» (1924), «Сорок перший» (1924), «Розповідь про просту річ»

(1927), «Сьомий супутник» (1927), «Гравюра на дереві» (1928), «Розлом» (1927), «Ми житимемо!»

(1930), «Стратегічна помилка» (1934), «Велика земля» (1935), «Пісня про чорноморців» (1943),

«За тих, хто в морі!» (1945), роману «Крах республіки Ітль» (1925).

Перу Л. належать вірші «Казка вечірня», «Маки», «Лютий», «Мука світанку».

Після смерті Л. вийшло шеститомне зібрання його творів (1963-1965).

За повістю «Сорок перший» зняті однойменні художні фільми (1927; 1956).

Драма «Розлом» йшла в багатьох театрах СРСР і за кордоном.

У м. Херсон одній з вулиць, а також гімназії № 20 присвоєно ім’я Л. (1961).

В Херсонському краєзнавчому музеї відкрита меморіальна кімната письменника (1987).

У м. Севастополь ім’я земляка носить драматичний театр.

Письменники І. Вишневська і В. Кардін написали книги «Борис Лавреньов» (відповідно – 1962 і

1981).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бурлюк, В. Шершеневич, Л. Зак, К. Большаков, С.

Третяков, Р. Івнєв, Е. Старікова та ін.


***

БЕЗЦІННИЙ ДАР, з життєвого кредо Б. Лавреньова

Я ніколи не шкодував і не пошкодую про те, що разом з мільйонами простих людей, одягнених в

сірі шинелі, пройшов крізь безглуздий кошмар останньої війни царизму. Від війни я одержав

безцінний дар – пізнання народу.

КОРОТКО І НЕПРАВДОПОДІБНО, з професійного кредо Б. Лавреньова

Література повинна бути короткою, чіткою, і неправдоподібною до такого ступеня, щоб можна

було їй повірити.

Література повинна напружувати і захоплювати. Читатися запоєм.


ЛЮЦИПЕРА ПОХОВАВ ВЛАСНОРУЧ, з автобіографії Б. Лавреньова

Перша моя спроба пройти в брами літературного Едему відноситься до літа 1905 року...

Приголомшений (іншого визначення не можу знайти) читанням лермонтовського «Демона», я за

три канікулярні місяці написав поему «Люципер», розміром в 1500 рядків, чистим, як мені

здавалося, чотиристопним ямбом.

...Через кілька днів, увечері, покликавши мене до кабінету, батько, показуючи ...поему, досить

сухо запитав:

– Яким розміром це написано?

Я відразу зрозумів, що він не хоче назвати це ні поемою, ні навіть просто віршами, і, облизнувши

відразу пересохлі губи, боязко сказав:

– Чотиристопним ямбом, тату!

– Ти упевнений? – усміхнувся батько, і після паузи завдав удару: – Це, милий мій, можливо, кульгавий, клишоногий, паралічний, але ніяк не чотиристопний і навіть взагалі не ямб, а каша.

Я стояв, опустивши голову.

– Деякі гороб’ячі думки є, – м’якше сказав батько. – Проте рано лізти на штурм таких тем. Візьми, заховай! Виростеш, сам повеселишся, перечитавши.

Але я не захотів веселитися, коли виросту. У ту ж ніч нишком поховав «Люципера», загорнутого в

три шари золотистої компресної клейонки, під акацією бульвару. Якщо за півстоліттям ніхто не

викопав цього паперового небіжчика, – він, ймовірно, і зараз мирно спить на розі колишньої

Віттовської і Говардовської вулиць.

РОЗЛІГСЯ БЕРЕГОМ, зі спогадів Б. Лавреньова

Над крутояром правого берега Дніпра постають напівзруйновані, густо зарослі березою і бур’яном

вали старої фортеці, побудованої в кінці XVIII століття. Біля фортеці розляглося берегом затишне

ласкаве місто. Великою кількістю зелені воно схоже на парк, і влітку, коли квітнуть акації, вулиці

засипані запашною піною опалих пелюсток, яких йдеш ...мов килимом.

Ім’я міста – Херсон.


РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ОБОВ’ЯЗОК, з повісті Б. Лавреньова «Сорок перший»

Смутно стало Євсюкову. Встав, обтрусив з куртки сніжок.

– Кінчай! Мій наказ – на зорі в дорогу. Може, не всі дійдемо, – хитнувся наполоханим птахом

комісарський голос, – а йти потрібно... тому, товариші... адже... За трудящих усього світу!

Дивився по черзі комісар в очі двадцяти трьом. Не бачив вже вогню, до якого звик за рік.

Каламутними були очі, ухилялися, і впадали під опущеними віями відчай і недовір’я.

– Верблюдів пожеремо, потім один одного жерти доведеться.

Знову мовчали.

І раптово верескливим баб’ячим голосом закричав несамовито Євсюков:

– Без розмірковувань! Революційний обов’язок знаєш? Мовчок! Наказав – кінчено! А то враз до

стінки.

Закашлявся і сів.

І той, хто мішав кашу шомполом, несподівано весело шпурнув у вітер:

– Чого соплі розвісили? Тюпайте кашу – дарма варив, чи що? Вояки, єдрьона воша!

Вихоплювали ложками густі грудки жирного розпухлого рису, обпалюючись, ковтали, щоб не

охололо, але, поки ковтали, на губах налипала густа кірка заледенілого осоружно-стеаринового

сала.

Багаття дотлівало, викидаючи в ніч палево-помаранчеві фонтани леліток. Ще тісніше

притискалися, засинали, хропли, стогнали і лаялися спросоння.

...Євсюков відвернувся і згадав про полоненого офіцера.

Побачив його між двома червоноармійцями. Офіцер стояв спокійно, злегка відставивши праву

ногу у високому шведському валянку, і палив, з усмішкою дивлячись на комісара.

– Хто такий? – запитав Євсюков.

– Гвардії поручик Говоруха-Отрок. А ти хто такий? – запитав у свою чергу офіцер, випустивши

клуб диму.

І підняв голову.

І коли подивився в обличчя червоноармійців, побачили Євсюков та всі інші, що очі у поручика

сині-сині, неначе плавали в білосніжній мильній піні білка кульки першосортної французької

синьки.


ЧХАВ Я НА ПУШКІНА, з повісті Б. Лавреньова «Комендант Пушкін»

Найближчим помічником Олександра Семеновича був військкерівник укріпленого району, колишній полковник Густав Максиміліанович Воробйов.

Поєднання пишно оперного, чужоземного імені і по батькові з рядовим і смішним російським

прізвищем дивувало багатьох. Військкерівник у таких випадках роздратовано пояснював, що його

прапрадід, проживши все життя в Польщі, прийняв католицтво, і від нього пішли Воробйови з

іноземними іменами.

Пояснювати доводилося часто, і це приводило старого до сказу.

...Закінчивши офіційну інформацію про становище в районі, вичікувально подивився на нового

начальника.

– Чого ще? – поцікавився Олександр Семенович, угледівши незаспокоєність співбесідника.

– Вас, ймовірно, дивує невідповідність мого імені і по батькові моєму прізвищу? – сердито почав

військкерівник.

Олександр Семенович здивовано скосив очі на Воробйова.

– З чого ви узяли? Фаміліє як фаміліє... А ім’я, по батькові хоч відразу не вимовиш, а все ж таки

нічого невідповідного не бачу.

Густав Максиміліанович Воробйов раптово весь порожевів від задоволення. Здавалося, навіть вуса

набули рожевого відтінку.

– Як приємно зустріти людину таких вільних і широких поглядів – сказав він, утихомирено

посміхаючись. – Я дуже втомився від безцеремонної цікавості... Імена і прізвища ми не самі

обираємо для себе, чи не так, товаришу Пушкін? Ось, наприклад, ви, напевно, не вибрали б собі

імені й прізвища, яке теж має утрудняти вас...

– Це з чого б? – Олександр Семенович підняв голову від зведення артилерійського майна. – Чого

мені соромитися?

– Прошу вибачити, – Воробйов схилився у витонченому напівуклоні, – якщо я торкнувся

неприємної вам теми. Але ви повинні самі розуміти, що при імені й прізвищу великою поета у

кожного виникає низка асоціативних припущень. Інакше кажучи, на вас завжди лягає важка тінь

прославленого імені. Це утрудняє...

– Фаміліє у вас російське, а розмову на зразок імені, по батькові, не відразу й збагнеш, – перебив, хмурніючи, Олександр Семенович. – Я кочегар. Окрім горя, в кочегарні нічого не хлебтав. Зі

мною просто говорити треба, а не заковики виклеювати...

– Даруйте, ради бога! – перелякано сказав Воробйов. – Я абсолютно не те... Я просто хотів

сказати, що тут, в Дитячому Селі, ваше прізвище і ім’я звучать дещо парадоксально.

– Ну ось... Хотіли сказати просто, а знову загнули слівце!

– Парадоксально – російською означає неправдоподібно, – м’яко пояснив Воробйов. – Насправді, тут кожному хлопчиськові відомо, що в нашому місті жив і вчився Олександр Сергійович Пушкін.

А зараз приїхали ви, Пушкін, і до того ж ще й Олександр...

– Ну то й що? – раптом звіріючи, рикнув Олександр Семенович. – Чого ви мені тичете під хвіст

вашим Пушкіним! Мені з ним чай не пити! Йому он Царське Село – вітчизна, так на пам’ятнику

вирізано. А я в Гнилих Струмках народився. Він, може, генералом був, а мене батечко з першого

року з школи узяв і до аптеки мити пляшки за три рублі віддав. Я писати ледве можу, і цього

Пушкіна тільки й пам’ятаю, що татку, татку, наші неводи і там про мерця...

Чхав я на Пушкіна!


МИСТЕЦЬКЕ ЕКСПЕРИМЕНТАТОРСТВО, з реферату Д. Філоненка «Культурне життя

Херсона у XVIII-XX ст.»

Давня назва нашої землі – Гілея – стає знаменом футуристів, а Чорнянка, що на Каховщині, –

батьківщиною мистецького експериментаторства.

...Приїздив до Чорнянки й майбутній письменник Борис Лавреньов; в одну з таких поїздок він

отримав у дарунок від Д. Бурлюка чудову картину з пейзажем Чорнянки, яка, на щастя, збереглась

і прикрашає меморіальний кабінет письменника в літературному музеї.

Змальовуючи рідне місто, образи херсонців у романі «Синє та біле» і в численних оповіданнях Б.

Лавреньов знаходить щирі, ніжні слова захоплення і синівської любові до своєї землі, її історії


РОЗЛАДНАТИ БЕЗТУРБОТНЕ ТРАВЛЕННЯ, з статті С. Беляєвої «Б. Лавреньов в лоні

футуризму (1911-1915)»

До групи письменників-футуристів уродженець Херсона Б. Лавреньов увійшов в 1913 році, визначаючи свою зацікавленість наступним чином: «Хотілося поламати живописне благополуччя, зіпсувати настрій буржуазії, розладнати її безтурботне травлення. Потрібно глушити буржуа і

обивателя ломакою новизни».

За світовідчуванням, за чіткістю соціальної позиції виникає пряма аналогія з дореволюційним В.

Маяковським.

...З «ніжним смутком і вдячністю» згадує Б. Лавреньов свою практику в «лоні егофутуризму», іронізуючи над художніми новаторами Заходу, які «воскрешають пережите нами півстоліття

тому».


НА ПРОХАННЯ ЗЕМЛЯКІВ, з постанови Кабінету Міністрів України «Про присвоєння імен

навчальним і культурно-освітнім закладам» вiд 27 листопада 1991 р.

Кабінет Міністрів України постановляє:

Прийняти пропозиції про присвоєння імен:

відомого російського радянського письменника Лавреньова Бориса Андрійовича Херсонській

обласній бібліотеці для юнацтва і надалі іменувати її – Херсонська обласна бібліотека для юнацтва

імені Б. А. Лавреньова.

Прем’єр-міністр України В. ФОКІН

Державний секретар Кабінету Міністрів України В. ПЄХОТА.


ВИСОКА ЧЕСТЬ, з замітки І. Мітрошенко «Їхніми іменами названо вулиці нашого міста»

У Херсонської гімназії № 20 нині багато що нагадує про Бориса Лавреньова.

Піднімаєшся широкими сходами – на стіні висить величезний його портрет. Ось табличка на

дверях класу: «Тут навчався Б. Лавреньов».

У музеї історії гімназії знаходиться старовинна парта з табличкою, на якій вирізьблено напис «За

цією партою сидів Б. Лавреньов». На стіні – похвальний лист за 1903 рік, стенди, які розповідають

про біографію письменника, його творчість, книги, архівні документи, автографи друзів Б.

Лавреньова.

Його ім’я з честю носить гімназія з 1961 року.