Долганов Георгий (fb2)


Настройки текста:






ДОЛГАНОВ Георгій Єфремович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик. В чернецтві – Гермоген (1890). Зарахований до лику святих Російської православної

церкви (1999). Перший священик, виходець з України, про якого народ склав пісню.

З родини священика.

Народився 25 квітня (7 травня) 1858 р. в Ананьївському повіті Херсонської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Херсонської області України).

Скинутий більшовиками 16 (29) червня 1918 р. з борту пароплава «Ока» в сибірську р. Тура.

Похований в Софійському Успенському соборі Тобольського кремля (нині – місто Тюменської

області РФ).

Навчався в єпархіальній духовній школі, Ананьївській класичній гімназії, закінчив юридичний і

математичний факультети Новоросійського університету (1889), Санкт-Петербурзьку духовну

академію (1893).

Був інспектором (1893-1898), ректором (1898-1901) Тифліської духовної семінарії, єпископом

Вольським, вікарієм Саратовської єпархії (1901-1903), єпископом Саратовським (1903-1917), єпископом Тобольським і Сибірським (1917-1918), редагував «Духовний вісник Грузинського

екзархату».

Д. – почесний член «Союзу руського народу» (1906).

Друкувався в газеті «Братський аркуш», журналах «Тобольські єпархіальні відомості», «Діяння

Святого Собору Православної Російської Церкви».

Перу Д. належать наступні доробки: «Начерк діяльності єпархіального місіонерського духовно-

просвітницького братства в м. Тифліс» (1900), «Промова єпископа Саратовського Гермогена на

відкритті Православного Всеросійського братського союзу руського народу» (1907), «Боротьба за

істину нашої духовної школи» (1908), «Інтелігентське язичництво нашого часу і заходи боротьби з

ним» (1910), «Обурливе засудження дозволеного блюзнірства» (1911), «Від світла істинного в

темряву непроглядну (1916).

Наш земляк із-за свого непоступливого характеру не раз мав проблеми з владою. Приміром, саратовський губернатор затримав вихід декількох номерів газети, якою опікувався єпископ

(1903).

Широкого суспільного розголосу набула й історія з Григорієм Распутіним. Спочатку Д. разом з

ієромонахом Ілідором, звинувативши в розпусті й шахрайстві, спонукали фаворита імператриці до

того, аби він якнайшвидше залишив столицю. Не отримавши бажаного результату, як свідчать

деякі джерела, святі отці намагалися Г. Распутіна позбавити чоловічої гідності.

У свою чергу, наш земляк звернувся до членів Св. Синоду, шукаючи у них підтримки.

Наразившись на нерозуміння архієреїв, написав листа царю.

У той же час він вступив у відкритий конфлікт з обер-прокурором В. Саблером. Вбачаючи в його

діях «відверте потурання й особисту поблажливість до ворогів православної церкви», Д. телеграму

государю. Результат – позбавлення членства в Св. Синоді (1912).

У відповідь Д. відмовився їхати до Саратова і став писати про несправедливість, яка звершилася, в газети. Сміливця запроторили спочатку до Жировицького монастиря Гродненської єпархії (1912-1915), а потім – до Миколо-Угрешського монастиря Московської єпархії (1915-1917). Між іншим, у першому вже в хрущовські часи відбував покарання інший Гермоген – архієпископ Калузький і

Боровський.

Ще більше не склалося з більшовиками. Незважаючи на заборону, Д. організував хресний хід

(1918), під час якого на кожному перехресті благословляв заарештовану царську сім’ю. Реакція не

забарилася – священика миттєво взяли під варту і відправили з Тобольська в Тюмень, а звідти – в

Єкатеринбург. Делегація віруючих звернулася з клопотанням про звільнення єпископа під заставу

в 100000 рублів, однак була взята під охорону і зникла.

Через півтора місяця Д. перевезли під конвоєм в Тюмень, де посадили на пароплав, який мав

відправлятися на Тобольськ. Проте на той час його вже зайняли війська білих. І священика, не

довго думаючи, поблизу с. Покровське з каменем на шиї скинули у воду. Така ж доля спіткала

інших страждальців.

Тіла частини страчених, серед яких виявився і Д., винесло на берег. Селяни закопали його в

огорожі місцевої церкви, а в серпні – уже білі – перенесли мощі до Софійського Успенського

собору Тобольського Кремля. За чутками, повернувшись до влади, більшовики залили місце

поховання цементом.

Під час ремонту храму (1995) виявили десять поховань, одне з яких, що й підтвердили численні

експертизи, належало Д.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – С. Татищев, Н. Бровкович, Г. Распутін, А. Вадковський, С.

Чічагов, І. Труфанов та ін.


***

НЕ ЦІЛУЮ ТУМАННЕ ОБЛИЧЧЯ РЕВОЛЮЦІЇ

, з політичного кредо Г. Долганова

Я не благословляю перевороту, що стався, не святкую уявного «Великодня» (а точніше, мученицької Голгофи) нашої багатостраждальної Росії і змученого душею духівництва та народу, не цілую мрячне і «бурхливе» обличчя «революції», в дружбу і єднання з нею не вступаю, тому

що точно ще не знаю, що вона є сьогодні і що вона дасть нашій батьківщині,