КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Булацель Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БУЛАЦЕЛЬ Іван Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург. Псевдонім – Джон Буль.

З дворянської родини.

Народився 23 червня (5 липня) 1846 р. в с. Мар‘янівці Єлисеївського повіту Катеринославської гу-

бернії Російської імперії (нині – Каховський район Херсонської області України).

Помер 13 квітня 1918 р.

Закінчив одеський Рішельєвський ліцей (1864), вчився в Павловському військовому училищі (з

1864).

Служив в Білоруському гусарському, четвертому Несвізькому гренадерському, лейб-гвардійсько-

му Фінському полках, працював мировим суддею в м. Єлизаветград Херсонської губернії (1871-

1876).

Поїхав добровольцем на фронт спочатку до Сербії (1876), потім – Болгарії (1877-1882). Після по-

ранення став власним кореспондентом газети «Голос» у Франції. Повернувся на військову службу

– поручиком другого Закаспійського залізничного батальйону (1885-1888).

Друкуватися в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Російське життя», «Театральний огляд», журналах «Скіпка», «Росія», «Нива».

Як літератор дебютував заміткою про театральне життя столиці в газеті «Санкт-Петербурзькі

відомості» (1870).

Б. – автор майже сорока п’єс, більшість з яких з успіхом йшли на сценах як провінційних, так і

столичних театрів, а також 12 водевілів та мелодрам. Серед них – «По гніздечку й пташка», «Жит-

тя за миттєвість», «Якщо жінка вирішила, вона на своєму настоїть», «Газета наплутала», «Від бо-

ротьби до боротьби», «Суворов, або Неочікуваний гість-благодійник».

Перу нашого земляка належить збірник одноактних п’єс «Театр» (1897).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Купрін, О. Плещеєв, К. Бальмонт, О. Скрябін, А.

Корінфський, О. Бурцев, В. Анучин, Ф. Фідлер, І. Рукавишников та ін.


***

ЕМОЦІЇ ТА УЯВА,

з творчого кредо І. Булацеля

Хай живуть емоції та уява.

ВИХІДЦІ З РУМУНІЇ, з нарису Вас. і Віт. Плошків «Про Булацелів»

Це – вихідці з Румунії. Засновником цього роду в Росії був полковник Варлам Булацель, паросток

знатного румунського роду, який при цариці Єлизаветі прийняв російське підданство, отримавши

при цьому багато земель на Слобожанщині.

З покоління в покоління володіння Булацелів збільшувались. Так, при цариці Катерині II один з

Булацелів майже задарма зайняв велику територію при заселенні Херсонської губернії, пізніше

віднесеної до Катеринославщини. Ще й до цього часу там збереглося село з назвою Булацелівка.

До революції на Харківщині, в Куп’янському повіті, існувала залізнична станція теж із такою

назвою, що отримала її від імені дворянина Булацеля, володаря двох сусідніх сіл. На час земельної

реформи 1861 р. лише на одній колишній Слобожанщині (тепер Харківщина) одному з паростків

цього багатого дворянського роду належало 10400 десятин землі.

Рід Булацелів занесений до дворянських книг Катеринославської, Чернігівської та Полтавської

губерній.


І СТАЛА БУЛАЦЕЛІВКА ШЕВЧЕНКОВИМ, з «Адміністративно-територіального поділу

Харківської області»

Шевченківський район створено у 1935 році. Адміністративним центром району є селище

Шевченкове.

Район розташований на сході Харківської області й межує: з півночі – з Велико-Бурлуцьким, на

сході – з Куп’янським, на півдні з Ізюмським і Балаклійським, на заході з Чугуївським та

Печенізьким районами Харківської області.

Від райцентру с. Шевченкове до міста Харкова 80 км.

Виникнення Булацелівки пов’язано з будівництвом залізниці Харків-Бєлгород, що закінчилося в

1899 році. Станція Булацелівка була побудована в 1896 році. Навкруги неї на початку ХХ століття

на землях поміщиків Булацелів, що володіли величезними земельними масивами на території

сучасного Шевченківського району, виник хутір Булацелівка. Він входив до складу

Старовіровської волості Куп’янського повіту Харківської губернії.

На станції з’явилися станційні споруди й низка будівель, що належали купцям і торговцям. Вже в

1905 році тут було сім комор і чимало лавок. Одночасно на хуторі сталі селитися селяни, а також

ремісники: ковалі, шорники, кравці. В 1914 році в Булацелівці налічувалося близько 100 жителів.

В результаті столипінської реформи посилилося розшарування серед селян Булацелівці. Бідняки

все більш розорялися, а їх земля переходила в руки заможних землевласників.

У 1922 році Булацелівку за рішенням трудящих перейменували на честь великого українського

поета Т. Г. Шевченка в Шевченкове.

ЦІЛУЮ ВИСОКОПОВАЖНУ ЛИСИНУ, з листа В. Анучина І. Булацелю від 14 грудня 1901 р.

Блискучий мій Іване Михайловичу.

Ну, звичайно, добре, що ти старший, і чудово, що ти бажаєш встановити мир, і чудово, що

Костянтин Дмитрович не злопам’ятний.

Скажи йому, друже, що я поводився негідно дійсного пролетаря і приношу милому поетові мої

вибачення.

Я дуже засмучений, що завтра не можу бути в Капернаумі, а у суботу у Івана буду обов’язково.

Постарайся, милий, щоб Олексій Іванович не навантажився до мого приходу: мені треба серйозно

з ним поговорити.

Не забудь, що при поїздці до Москви ти зобов’язався відвезти посилку (крихітну!) Скрябіну.

Цілую твою високоповажну лисину.

Василь.


ОБЕРЕЖНО: ФАЛЬШИВКА, з дослідження К. Азадовського «За те я полюбив вас міцно», або

Пригоди «чистісінького авантюриста»

Вище наведений лист зберігався у В. Анучина серед «чернеток». З приміток ми дізнаємося, що

йдеться про наступних осіб: Костянтин Дмитрович – К. Д. Бальмонт; Іван – І. С. Рукавишников; Олексій Іванович – О. І. Купрін; Скрябін – О. М. Скрябін. Всього декілька рядків – і наш Василь

Іванович виявляється активним учасником петербурзького літературного життя, завсідником

«Капернаума» (де зустрічалися столичні літератори), учасником вечорів в квартирі

Рукавишникова в Лісовому, близьким знайомцем цих письменників, як і знаменитого Скрябіна.

Понад те. Поряд з цими «буржуазними» письменниками (двоє з них опиняться в еміграції) Анучин

виступає як «дійсний пролетар». Пояснюючи інцидент з Бальмонтом, Анучин пише (у примітці):

«Сварка сталася (справа була в кафе) через те, що Анучин сказав Бальмонту: «Ти революцію на

шинок проміняв».

Як багато в одній лише фразі! Анучин появляється перед нами як переконаний революціонер,

Бальмонт – як декадент, що опустився. В той же час обидва – близькі приятелі, котрі називають

один одного «на ти».

Все б нічого, якби не накладка: за всього бажання Булацель не зміг би виконати прохання

Анучина, оскільки в грудні 1901 року Бальмонта в Петербурзі не було. Позбавлений в травні 1901

року права мешкати в столичних і університетських містах терміном на два роки (за публічне

читання вірша «Маленький султан», яким поет відгукнувся на події у Казанському соборі 4

березня 1901 року), поет провів більшу частину листопада 1901 року в Ялті (це можна з’ясувати, заглянувши в примітки до листів Чехова, з яким Бальмонт тоді зустрічався), а в грудні 1901 року

безвиїзно знаходився в Сабініни (маєток князя Д. Волконського в Курській губернії). «Розкажіть

про Петербург, про знайомих, – просить Бальмонт Л. Вількину в листі від 30 грудня 1901 року. – Я

відрізаний від Петербурга на два роки».

Зрозуміло, не можна виключити, що Анучин трапилося на рубежі століть разів зо два зустрітися в

петербурзьких шинках з Бальмонтом або Купріним. Крім того, Анучин і Булацель були дійсно

знайомі з І. С. Рукавишниковим (він вчився в той же час, що і Анучин, в Археологічному

інституті; мав дружнє листування в 1900-1901 роках з Булацелем; і т. д.). Реальна підоснова, як і в

інших анучинських опусах, проглядає в цих епізодах. Проте, вдивляючись в «документ»,

приходиш до невтішному висновку: фальшивка, в якій сам лист і примітки до нього складають

нерозривне ціле.


ПОМЕР ВІД ГОЛОДУ, з книги П. Краснова «Зрозуміти – вибачити»

Федір Михайлович довго дзвонив на ґанку марно. Дзвінок був зіпсований. Нарешті його побачила

Вірочка. Вікно, прикрите кущами акації, відкрилося, і Вірочка окликнула:

– Федоре Михайловичу! Ви?

– Я.

– Йдіть через хвіртку в двір, я відімкну вам на кухню.

– Та мені можна до вас? Не перешкоджу?

– Ну, ще чого! Хоч зі скандалом, але влаштувалися. І вас помістимо. Мама чекає вас з самоваром.

– Ого! Навіть самовар!

– Побачите.

В оренбурзькій хустці на плечах Вірочка здавалася повнішою. Без капелюшка були видно її

коротко, як у хлопчика, обстрижене волосся, в’юнке спереду. Поки йшли дошками уподовж

будинку, вона розповіла двома словами всю історію.

Старий Булацель помер з голоду. Його дружина і син збожеволіли від горя і, теж вмираючі, пішли

пішки в Курську губернію, куди кликала селянка, яка служила у них декілька років прислугою.

Ймовірно, загинули: були такі слабкі. Будинок зайняла якась пані Твердоносова.

...Кухня представляла картину повної руйнації. На великому столі безладно були навалені:

кавовий млин, окраєць хліба, розбита чашка від умивальника, остов швейної машини,

пригвинчена до краю столу м’ясорубка, рожевий шовковий корсет, декілька стаканів і чашок і

зв’язка книг.

Меблювання кухні було дивним. Широкий м’який диван стояв біля стіни. На ньому лежали

подушки і згорнута ковдра, в головах – нічний столик. На ньому – великий алюмінієвий годинник, рогові шпильки і шкіряні бігуді. У кутку – круглий столик з в’язаною скатертиною, на ньому –

лампа із строкатим абажуром, і поряд два крісла.

Пані Твердоносова сиділа на дивані. Це була особа років сорока п’яти, з великим загорілим

зморшкуватим лицем. На лоб спускалися не дуже охайні пасма свого і чужого волосся. Одягнена

вона була в кофту, поверх неї була накинута стерта до білизни шведська шкіряна куртка на

червоній підкладці. Вона розмахувала чорними від роботи і бруду руками і наполегливо доводила

Катерині Петрівні:

– Погляньте, – говорила вона, хрипко усміхаючись і указуючи на Федора Михайловича, який саме

входив, – ще один лізе. Та що ж це, готель у мене, чи що?

– Ви ж самі, мила моя, сказали, – покірливо відповідала Катерина Петрівна, – що ви не по праву

вселилися в цей будинок і що ви зовсім не знали панів Булацель.

– Не заперечую... Не заперечую, – кричала пані Твердоносова. – Але дозвольте зазначити, що

власності тепер більше немає. І чому це буде Булацелів, а не моє? Раз немає власності, то я так

розумію: хто прийшов раніше, той і узяв.

– Що ж, ви будинки, як гриби в лісі, збирати будете? – сказав, знизуючи плечима, Деканов. –

Казка про білого бичка, – обернувся він до Федора Михайловича.

– Я навіть не знаю, із-за чого розмова йде, – сказала Катерина Петрівна. – Ця добра жінка відвела

нам три кімнати – це більше, ніж нам потрібно, дала ліжка, постільну білизну, допомогла

поставити самовар, і про що ще йде розмова, я не докумекаю.