молоду, дуже рухливу і цілковито «свою»...
У той час важко було нам, студентам, уявити, що з М. Парфентієвим або П. Широковим можна
розмовляти інакше, ніж як із учителем. Але ще сутужніше – що з М. Чоботарьовим можна було
розмовляти не як з товаришем, нехай і трохи старшим за віком. З ним можна було поговорити по
душах, а то й посперечатися. Адже він не визнавав ні «чинів, ні орденів» – людина для нього
насамперед була людиною, і він розмовляв як рівний і з академіком, і зі студентом, і із садівником
Лядського саду, куди водив на прогулянки свого сина Гришу.
Під час першої ж зустрічі зі студентами Чоботарьов запросив бажаючих послухати його доповідь
про його останню роботу. І це теж було характерно для нового професора. Він поспішав
поділитися з навколишніми новими ідеями.
Саме Чоботарьов зі своїм тезкою професором М. Г. Четаєвим стали практикувати в університеті
студентські й наукові семінари. Якщо врахувати, що спеціальна література була тільки
іноземними мовами, то підготовка до такого семінару змушувала майбутніх математиків вивчати
їх.
Сам Чоботарьов чудово володів німецькою, читав англійською і французькою.
СЛУХАВ МЕНЕ СТОЯЧИ, зі спогадів І. Шафаревича
Микола Григорович був дуже щиросердним і вихованим. Пам’ятаю, коли я з ним розмовляв, –
мені не було й двадцяти років – він піднявся і слухав мене стоячи. Тому що коли один зі
співрозмовників стоїть, іншої сидіти не може.
А коли я приїхав перед захистом докторської дисертації (Микола Григорович повинен мав бути
моїм опонентом) і прийшов до нього, він, довідавшись, що я зупинився в готелі, сказав:
– Ви повинні жити в мене!
І я квартирував у нього будинку тиждень.
…Враження, яке склалося в мене під час подальших зустрічей з Миколою Григоровичем,
найкраще можна виразити терміном «класик». Він почував себе своєю людиною в математиці як
XIX століття, так і середини XX століття. І в тому, що вона, незважаючи на деякі відхилення,
розвивається гармонійно, – величезна роль належить таким математикам, як Микола Григорович
Чоботарьов, бо своєю творчістю вони поєднували різні покоління й різні епохи.
ПРАГНУВ ДОПОМОГТИ РЕПРЕСОВАНИМ, з розвідки А. Малахальцева «Класик
математики, який так і не став академіком»
На остаточне рішення Чоботарьова переїхати з Одеси до Казані вплинуло наполегливе
запрошення професора Широкова. І воно зрозуміло. Адже Микола , незважаючи на молодість, був
уже всесвітньо відомим математиком, який блискуче захистив докторську дисертацію в
Українській академії наук.
Довідавшись про те, що в Казанський університет їде видатний алгебраїст, студенти з інтересом
чекали його появи. Під час першої ж зустрічі Чоботарьов запросив бажаючих послухати його
доповідь про останню роботу. І це теж було характерно для нового професора. Він поспішав
поділитися з навколишніми новими ідеями.
Особлива заслуга Миколи Григоровича в тім, що він заснував у столиці Татарстану Науково-
дослідний інститут математики й механіки. Він же був і його першим директором. Нині цей
інститут носить ім’я Чоботарьова.
Микола Григорович стояв і в початку академічної науки в Татарстані – брав участь в організації
Казанського філії Академії наук СРСР і перший час очолював Фізико-технічний інститут, а потім
профільний сектор в ньому.
Чоботарьов створив у Казані алгебраїчну школу, визнану всесвітньо, і виховав прекрасних учених
і педагогів-професорів, котрі працювали в КДУ й в інших наукових центрах країни.
Микола Чоботарьов був не тільки видатним ученим, але й прекрасною людиною. Життєрадісним,
доброзичливим, надзвичайно привітним. Двері його квартири були завжди відкриті для кожного,
хто хотів з ним поговорити. Його бібліотекою міг скористатися не тільки професор чи аспірант,
але й студент. Надзвичайно чуйний, Чоботарьов міг виклопотати хворому й нужденному
студентові путівку в академічний санаторій, оселити в себе дисертанта, що приїхав на
консультацію з іншого міста, допомогти нужденними грішми.
Разом з тим Микола Чоботарьов був твердий і принциповий, коли мова йшла про справу. Кілька
разів на його настійну вимогу прийняли в аспірантуру талановитих юнаків без закінченої
середньої освіти, а той «соціально неблагонадійних». В Одесі це був його перший аспірант Марко
Крейн, який згодом став главою