Езерский Милий (fb2)




ЄЗЕРСЬКИЙ Мілій Вікентійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З міщанської родини. Брат, Єгерський В., – письменник.

Народився 12 жовтня 1891 р. в м. Ізяслав Ізяславського повіту Волинської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).

Помер 13 квітня 1976 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Вінницьку гімназію (1908).

Учасник Громадянської війни.

Друкувався в журналах «Червона новина», «Земля радянська».

Як літератор дебютував в 1923 р..

Потім настала черга романів та повістей «Північ», «Самоїд» (обидва – 1928), «Чудь білоока»

(1929), «Душа Ямалу» (1930), «Золота баба» (1931), «Гракхи» (1936), «Арістонік», «Марій і

Сулла» (обидва – 1937), «Тріумвіри» (1939), «Каменяр Нугрі», «Кінець республіки» (обидва –

1940), «Дмитрій Донськой» (1941), «Сила землі» (1956).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. Моргаєнко, О. Немировський, В. Щапов, В. Брюсов, В.

Іванов, Ф. Сологуб ін.


***

ЗА ЗЕМЛЮ ТРЕБА БИТИСЯ

, з роману М. Єзерського «Гракхи»

Все, що розповідали земляки, виявилося правдою: розорені землероби гасали між віллами та

містами в пошуках роботи, а нобілі і вершники жили в достатку й розкоші, яку не в силах були

стримати ні суворі закони римських магістратів, ні строгий нагляд цензорів. Сільська біднота

йшла до міст, збільшуючи величезне число плебсу, пристосовуючись до життя ремісників;

кількість землевласників зменшувалася, і республіці нізвідки було вербувати на військову службу

здорових духом і тілом воїнів, подібних до тих, які століттями стояли на сторожі Риму, воювали і

розширювали його володіння.

У полях працювали раби, закуті в кайдани, на віллах – теж раби і невільниці, і лише на час

польових робіт наймалися вільнонароджені, а ті, що залишалися на цілий рік, були нечисленні.

Фульцінія, дружина Марія, зустрівши чоловіка на порозі старого будиночка, розплакалася. З-за її

спини визирав великий хлопчик з похмурим обличчям.

– Підійди, Марію, – сказав батько, звертаючись до сина. – Дай на тебе подивитися. Як ти виріс!

Вони обнялися.

– Це не життя, – з раптовою люттю вимовив хлопчик. – Усі волають: «Коли ж плебс збереться з

силами?»

– Що ти кажеш? – Засміявся батько. – Сенат подбає про нас...

Працюючи якось з сином в полі, він побачив Тита, що орати свою смугу.

– Боги і республіка – за нас, – весело сказав Марій своєму другові. – Побачиш, Титу, як заживемо, побачиш!

Тит недовірливо хилитнув головою.

– Нам вдалося взяти поля в оренду, тому що ми – воїни, – відповів він, – а Маній і Аецій нічого не

добилися: одному довелося їхати до Риму, а іншому – до Капуї...

– А що вони там будуть робити?

– Що доведеться. Ось чому я не вірю в допомогу республіки. Подумай: хто на чолі її? Нобілі.

Кому платимо за землю? Нобілям. Хто руйнує нас? Вони, вони, все вони! Зрозумів тепер? Землю

потрібно завоювати...

Марій замислився. Речі Тита нагадали йому слова сина: «Коли ж плебс збереться з силами?» Тоді

син не договорив, але батько зрозумів, що він хотів сказати.


БОГІВ АБО НЕМА, АБО ВОНИ НЕСПРАВЕДЛИВІ, з роману М. Єзерського «Каменяр Нугрі»

Нугрі нерідко запитував Кені, свого друга:

– Скажи, чому фараон [фараонами називалися царі в стародавньому Єгипті] Рамзес, якого

називають добрим богом Єгипту, не піклується про народ?

Кені замислювався, не знаючи, що відповісти. Бесіди з Нугрі глибоко хвилювали його, не давали

спокійно спати.

Якось Нугрі і Кені поверталися додому. Африканське сонце пекло нестерпно. Вони несли на

спинах мішки з харчами, виданими на місяць.

– Обважують нас, щоразу недодають хліба, – скаржився Нугрі. – А про олію і говорити нічого.

Клянусь Амоном [Амон-Ра – за віруванням стародавніх єгиптян, бог сонця, цар богів, творець

Всесвіту], я не відчуваю навіть ваги мішків!

– Слава богам, що продовольство видали нам раніше з нагоди свята, – перервав Кені. – Уже давно

голод заглянув до моєї хатини. Мати зовсім знесилила – лежить...

– Жерці кажуть, що боги велять багатіям милосердно ставитися до бідняків.

– Я думав про це. Бачу, що багатії забули богів.

– Вони пам'ятають їх, коли вигідно.

...Хатина Нугрі складалася з двох квадратних комірок, між якими знаходився дворик. ...Нугрі

увійшов всередину халупи. Йому доводилося ходити трохи зігнувшись, аби не зіпсувати головою

стелі.

–...Знаю, ти голодний, – обернулась дружина до чоловіка, – але їсти нічого, крім шматка коржа,

який я взяла у сусідки. Хочеш, я тобі закип’ячу води, щоб ти міг запивати хліб?

–...Той місяць був дуже важкий, – говорила Мімута, – понад десяти днів ми голодували.

– А який місяць легкий? – Посміхнувся Нугрі. – Всі місяці схожі один на один... Але ж

переписувачі не знають, що таке злидні, живуть безтурботно ...

–...Я думаю так, – сказала Мімута, – багаті і бідні однаково народжуються і однаково помирають.

Чому ж одні живуть