Спекторский Евгений (fb2)


Настройки текста:




СПЕКТОРСЬКИЙ Євгеній Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Правознавець, філософ, теоретик та історик культури.

З дворянської родини. Батько, Спекторський В., – мировий суддя.

Народився в 1875 р. в м. Острозі Волинської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Рівненської області України).

Помер 3 березня 1951 р. в м. Нью-Йорку (США).

Закінчив Радомську гімназію (1893), юридичний факультет Варшавського університету (1893-

1898), стажувався у Франції та Німеччині (1901-1902).

Працював викладачем, деканом юридичного факультету, ректором Київського університету св.

Володимира (1913-1919), піклувальником Київського учбового округу (1919), викладачем

Бєлградського університету (1920-1924; 1927-1930), празького Російського університету (1924-

1927), Люблянського університету (1930-1945), Нью-Йоркської православної духовної академії

(1847-1951).

Член-кореспондент Сербської академії наук.

Член-кореспондент празького Слов’янського інституту.

Почесний член Товариства російських учених в Югославії.

Почесний член Російської академічної групи в Празі.

Почесний член Бєлградського товариства галліполійців.

Голова Київського філософського товариства.

Голова національно-просвітницької організації «Російська Матиця» (1930-1945).

Голова Словенського товариства філософії права і соціології (1930-1945).

Голова Російської академічної групи в США (1948).

Голова бєлградського Російського наукового інституту.

Як вчений дебютував працею «Жан Жак Руссо як політичний письменник» (1898).

Потім настала черга наступних доробків: «До питання про систематизацію в суспільствознавстві»

(1903), «Організаційна теорія суспільства» (1904), «Органічна теорія суспільства» (1905), «Нариси

з філософії суспільних наук» (1907), «Фізікалізм в суспільній філософії XVII ст.», «Едгар Вейгель

– забутий раціоналіст XVII ст.» (обидва – 1909), двотомні «Проблеми соціальної фізики в 17

столітті» (1910; 1917), «Поняття суспільства в античному світі: етюд з семантики

суспільствознавства» (1911), «Бєлінський і західництво» (1912), «Природне право у

протестантських авторів XVII ст.» (1914), «Номіналізм і реалізм в суспільних науках» (1915),

«Посібник до лекцій з енциклопедії права», «Що таке конституція», «Засновницькі збори і

конституція» (усі – 1917), «Держава» (1918), «Християнство і культура» (1925), «Основи науки

про державу і суспільство» (1927), «Чехов» (1930), «Матеріали до бібліографії російських

наукових праць за кордоном» (1931), «Історія соціальної філософії» (1932), «Лібералізм» (1935),

«Принципи європейської політики Росії в XIX і XX ст.» (1936).

Не поділяючи більшовицьких ідеалів, емігрував до Югославії (1920-).

Серед друзів та близьких знайомих С. – О. Блок, А. Денікін, П. Новгородцев, Г. Вернадський, Г.

Шпет, П. Георгієвський, Д. Грімм, С. Завадський, М. Катков, П. Струве, М. Лосський, Г.

Флоровський, С. Булгаков та ін.


***

КУЛЬТУРА – ХРИСТИЯНСЬКА СПРАВА,

з наукового кредо Є. Спекторського

Справжня ідеологія всякої культури завжди релігійна. ...Християнська справа – це культурна

справа. І навпаки, всяка справді культурна справа – це християнська справа.


НЕПОХИТНІСТЬ, уривок з книги Є. Спекторського «Епохи російської культури»

На нас (емігрантів – авт.) спрямовані уважні, рідко доброзичливі, здебільшого недовірливі, а то й

зовсім ворожі погляди іноплемінників. І це зобов’язує.

Ми нікому не можемо перешкодити ненавидіти нас. Але від нас залежить, щоб нас не зневажали.

А для цього ми повинні з повною свідомістю і гідністю пам’ятати золоті слова Суворова:

«Помилуй Боже, ми росіяни».

Сенс цих слів – не космополітизм, не чужобісівство, і не похваляння, а як висловився Толстой в

«Севастопольських оповіданнях»: «відчуття, що рідко виявляється, сором’язливе в росіянинові,

яке проте лежить в глибині душі кожного», а саме, любов до батьківщини.

Це відчуття підказує нам, що правий був Пушкін, коли ототожнював Росію з непохитністю.


АМОРАЛЬНІСТЬ У КУБІ, уривок з книги Є. Спекторського «Християнство і культура»

Після майже двох тисячоліть культури вийшла якась моральна пустеля, котра покоїться на трьох

китах, що зловісно коливаються: аморальному пролетаріаті, аморальному капіталі і аморальній

державі.

...Одна з основних рис нашої сучасності, саме демократизація всієї нашої культури, перехід від

аристократії до демократії, від теократії і теології до демократії і демології, хоч і прославляється

як вдосконалення, насправді є вельми зловісною ознакою нівелювання соціальних рівнів,

занепаду, який веде до повного застою і заклякнутості.


НАДЗВИЧАЙНА ЯСНІСТЬ, з оцінки Є. Спекторського В. Зеньковським

Йому більше, ніж кому б то не було з російських світських мислителів, вдалося зробити для

богослов’я культури.

...Переконливо показує, що... всі крупні проблеми життя нерозв’язні без Христа.

...Витончено і у той же час глибоко, з чудовим знанням суті справи в різних видах культури і з

прекрасним урахуванням всієї історичної реальності здійснює Є. В. свій аналіз – і сила, і правда, і

незрівнянна висота християнства виступає у нього з надзвичайною ясністю.


ПЕРЕЙШОВ ДО РЕЛЯТИВІЗМУ, з енциклопедії «Російське зарубіжжя. Золота книга еміграції»

Для ранніх філософських поглядів Спекторського характерне захоплення німецьким ідеалізмом,

від якого він незабаром перейшов до філософського релятивізму. Підсумком еволюції стало

схвалення ним християнського ідеалізму, який ліг в основу всіх філософських побудов.

Проте захоплення релятивізмом наклало відбиток на наступну творчість Спекторського.

Професійно займаючись богослов’ям, він віддавав перевагу над християнським догматизмом

релігійній філософії у формі християнського ідеалізму. При цьому він відокремлював віру від

церковності і не пов’язував себе приналежністю до певної конфесії: «Християнство ми розуміємо

ширше за окремі віросповідання і окремі церкви».

У християнстві Спекторський понад усе привертає його «прикладне» значення.


ПРОТИ ЯЗИЧНИЦТВА, з розвідки В. Щученка «Деякі ідеї християнською культурологи Є. В.

Спекторського у світлі сучасного суспільного розвитку»

Розуміння співвідношення природи і культури, за Є. В. Спекторським, історично змінювалося. У

античному світі культура мислилася як початок, підпорядкований природі. Завданням мистецтва

уявлялося наслідування природі, а завданням моралі – життя у згоді з природою.

Вдосконалення культури продовжувалося і в середні віки, проте культура не одержала в цю епоху

твердої основи. Затвердилося ставлення до природи як до чогось гріховного і сатанинського;

аскетизм був поставлений вище за культуру. Іншими словами, разом з тенденцією життєтворчого

світосприйняття посилилася тенденція світозречення.

Нарешті, в епоху переходу від середньовіччя до нового часу запанував образ культури, яка

оголосила себе незалежною по відношенню до Бога. Людина побачила себе деміургом і творцем;

зміцнилося людинобозтво. Місце Царства Божого зайняло, говорить Є. В. Спекторський, царство

людини і природи. ...Настав час «моторів, а не мотивів», «техніки», тобто засобів, а не «ідеології»

як телеологічного початку.

Культура, за переконанням Є. В. Спекторського, стала духовно безцільною, приземленою...

Настала загальна культурна криза, причина якої в слабкості культуру ідей, котрі б надихали

культуру, релігійній забарвленості «ідеології», тоді як незвичайно інтенсивно розвивалися засоби, тобто «техніка».

Поняття «техніка» і «ідеології» мають для Є. В. Спекторського ключове методологічне значення.

Під «технікою» він розуміє сукупність засобів за всієї їх безвідносності до цілей, точніше, до

вищих духовних цілей. Це не «техніка» у вузькому значенні слова, тобто як сукупність

матеріально втілених механічних пристроїв. Це вся система засобів, способів духовної діяльності

(бібліотека, лабораторія, юридична техніка, техніка політичного устрою і управління, техніка

приватного, державного і суспільного господарства, промислова технологія тощо).

Інша справа – «ідеологія». Якщо техніка націлена на дослідження причин, то «ідеологія»

телеологічна, а її завдання – вироблення цілей.

Найважливіша причина криз, за Є. В. Спекторським, – ослаблення віри, повернення до

язичницької «ідеології» і язичницької культури. Життєво важливе завдання тому – зупинити

процес відходу від віри, затвердити вищі ідеали християнства у всіх сферах культури і суспільного

життя. Лише християнська культура може успішно протистояти культурі язичницькій, може

справитися з натуралістичною обмеженістю, з обожнюванням спочатку гріховної істоти – людини,

з відкотом до первісних форм релігійної свідомості, до бездуховності.


ЗАКОН АПРІОРІ – ДИШЛО, з статті «Є. Спекторський і християнська культура « на інтернет-

сайті kursach.com

Головною проблемою філософії права, і взагалі всякої юридичної теорії, Спекторський вважав

питання про природу об’єктивного права. Воно полягає в тому, чи існує насправді такий

об’єктивний правовий критерій, який не є випадковим породженням умогляду, волі людей чи

навіть свавілля, змінного залежно від скороминущих обставин.

«Якщо за об’єктивність фізичних законів ручається порядок природи, то при безладі людських

відносин хто може ручатися за об’єктивність юридичних законів? На що повинні спертися ті, хто

не тільки судить або судяться за законами, але хотіли б ще й розмірковувати про закони?» –

ставить запитання Спекторський.

У загальному сенсі ці питання, за його оцінкою, є глибоко філософськими, оскільки піднімають

найфундаментальнішу проблему: чи існує в світі етичний порядок, і якщо так, то в чому його суть

і чим він забезпечується?


ЙОГО ТРИ НАУКОВІ КИТИ, з монографії В. Щеглова і Л. Щеглової «Філософський портрет Є.

В. Спекторського»

У 1945 р., коли до Югославії увійшли радянські війська, Спекторський змушений був пішки

перебратися до Італії, «залишивши в Югославії все своє майно, головне, ще не надруковані

наукові праці. Особливо шкода було залишати два томи підготовлених до друку (1000 сторінок)

спогадів, над якими Євгеній Васильович працював останні два роки».

...Чим би не займався Спекторський впродовж життя, починаючи від статей про Володимира

Святого і Петра Великого, слов’янство і євразійство і закінчуючи філософськими питаннями в

російській літературі, його наукові інтереси в основному концентрувалися навколо трьох

кардинальних тем: механізмів суспільного життя, віри і релігії, духовної і соціальної культури.