Все заметает снегами сыпучими.
Кутает плечи облаком вольным,
Землю питает соками молний.
..........................................................
Тропкой крупою – пусть пропасть, пусть яма -
Песни слагают внуки Хаяма.
Гордо глядят, улыбаются мирно
Добрые, мудрые дети Памира.
СИНЄ НЕБО І КАЗКОВЕ ОЗЕРО, з привітання С. Граховського землякам 11 січня 1993 р.
Дорогі мої земляки! Уперше синє небо, сонце і казкове озеро я побачив у селі Нобель. Там колись
гойдалася моя колиска, там я в своїм дитинстві почув і полюбив мову і пісні неньки України.
Тепер, як не дивно, ми залишилися у різних, сусідніх, але рідних країнах. Час у нас складний, тяжкий, навіть гіркий. Але все минає, минуть і наші незгоди.
Бажаю усім Вам, мої близькі і рідні земляки, мужності, терпіння, віри у краще, світліше завтра, а
воно залежить від кожного з нас.
Здоров’я вам, злагоди у вашому домі, спокою душі вашій, щастя вам, дітям, онукам і правнукам
вашим!
Сергій Граховський.
Мінськ.
ЗАСЛАНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ, з статті Ю. Берези «Не бійся, що болить так часто
серце»
Із творчістю Сергія Граховського почав знайомитися в студентські роки, коли навчався на
філологічному факультеті Рівненського державного педагогічного інституту. Сталося це завдяки
двом моїм учителям – професору згаданого навчального закладу Петру Лещенку та поету-
сатирику Петру Красюку. Першого, земля йому пухом, уже серед нас немає. А другий, якому
біжить дев’ятий десяток літ, живе і працює у рідному Висоцьку, що на півночі Рівненщини.
Тоді нам, студентам-філологам, згідно з навчальною програмою, потрібно було писати курсові
роботи. Усяк з нас підшукував за порадою свого викладача відповідну тему. Мені ж професор
Петро Лещенко сам запропонував... з’їздити у Висоцьк до Петра Красюка, аби той посприяв у
налагодженні місточка спілкування із білоруським поетом, прозаїком і публіцистом Сергієм
Граховським з метою збору наукового матеріалу для написання курсової.
Я охоче погодився, оскільки про Сергія Граховського чув від багатьох письменників Рівненщини
як про такого, який народився в Нобелі Зарічненського району і разом із батьками ще в досить
малому віці виїхав до Мінська. А ще зацікавила мене ця постать тим, що з’явилася нагода мені, початкуючому літераторові, мати справу з живим творцем білоруського слова, яке так подобалося
своїм неповторним дзвінким звучанням. Зрештою, професор сказав тоді, що про творчість Сергія
Граховського досі ще ніхто зі студентів в Україні наукової роботи не писав. Відтак, є можливість
продемонструвати свої літературознавчі здібності.
Тож узявся за справу. Неоднораз побував у гостях у Петра Красюка, який допоміг зав’язати
листування з білоруським побратимом. На жаль, особисто побачитися з поетом так і не встиг. Та
усних і письмових спілкувань з Петром Красюком та Сергієм Граховським, ознайомлень із
творчістю вистачило для написання курсової роботи...
Під час учителювання продовжував листуватися із Сергієм Граховським. Обмінювалися новинами
і новинками літературними. Я охоче взявся за переклади творів поета і... багаторічного засланця
сталінського режиму. Про останнє пан Сергій якось написав у листі. Ніби мимохіть. Либонь, цим
не хотів хизуватися...
...На моєму робочому столі лежить перекладений українською рукопис ліричної збірки Сергія
Граховського «З сумної осені вернися». Можливо, колись побачить світ. Наразі бракує на його
видання коштів. Та найболючіше, що осінь Сергія Івановича два роки тому відпалала. Назавжди.
Було поету 90.
НА ПАХАНА НАТРАПИЛИ, з кореспонденції С. Кліменценкової «Ліпше незламаним померти, ніж жити з перебитим крилом»
Клятий досвід одного разу, вже в останні роки, добре прислужився йому. Пам’ятаю, з гумором
розповідав Сергій Іванович про пригоду в парку Челюскінців, де любив гуляти на самоті по тихих, малолюдних стежинках. Якось надвечір з-за кущів виринула зграя шпани. Хуліганисті молодики
взяли в лещата стару людину, почали дражнити, штурхати, лапати кишені, погрожувати. А він і не
думав кликати на допомогу чи боронитися, хоча, не зважаючи на вік, міг би за свого зросту та
фізичної загартованості покласти на землю не одного. Він тільки розкрив рота – й перший та
останній раз у житті – видав порцію такої махрової табірної «фені», чутої тисячу разів від
поневолювачів, що теперішні нападники на мить остовпіли, а
