Антонович Максим (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


АНТОНОВИЧ Максим Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, критик. Псевдонім – Сторонній сатирик.

З родини церковного служителя. Батько, Антонович О., – паламар.

Народився 27 квітня (9 травня) 1835 р. в м. Білопіллі Харківської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Сумської області України).

Помер 14 листопада 1918 р. в м. Петрограді Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Охтирське духовне училище, Харківську семінарію (1855), Петербурзьку духовну акаде-

мію (1859).

Майже три роки займався репетиторством. Вийшовши з духовного звання, понад три десятиліття

обіймав посаду чиновника Військового міністерства, працював клерком в правлінні Лібаво-Ромен-

ської залізниці, в Державному банку, був критиком журналу «Сучасник».

Друкувався в газетах «Нариси», «Тифліський вісник», журналах «Народне читання», «Космос»,

«Слово», «Новий огляд», «Гірничий журнал», «Минулі роки», «Російська думка», «Праці

Імператорського Вільного економічного товариства», «Енциклопедичному словнику» П. Лаврова.

Активно співробітничав з «Сучасником», де очолював літературно-критичний відділ, а згодом – і

допомагав редагувати часопис, заснований ще О. Пушкіним.

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» статтею «Що іноді відкривається в ліберальних

фразах» (1859).

Видрукував скандальну брошуру «Матеріали до характеристики сучасної російської літератури.

Літературне з’ясовування з М. Некрасовим» (у співавторстві з Ю. Жуковським).

Перу А. належать публікації: «Сучасна філософія», «Два типи сучасних філософів», «Про

гегелівську філософію» (усі –1861), «Торжество нісенітників», «Юрикам» (обидві – 1864),

«Єдність сил природи» (1865), «З приводу книги Шрадера «Порівняльне мовознавство та первісна

історія» (1887), «Спогади з приводу вшанування Бєлінського» (1898), «Арешт Чернишевського»

(1906), «Матеріали до біографії Чернишевського» (1908).

Починаючи з 1869 р. п’ять років поспіль А. займається виключно перекладацькою діяльністю («Іс-

торія французької революції Л. Блана, «Геологія» А. Гейки, «Фізика» Б. Стюарта тощо).

Повернувшись до активної публіцистики, звинуватив І. Тургенєва в «плагіаті у Щедріна», а роман

«Батьки й діти» назвав карикатурою на різночинців. Каменя на камені не залишив від роману Ф.

Достоєвського «Брати Карамазови», не побачивши в ньому бодай крихітних художніх достоїнств.

В поезії М. Некрасова вбачав «дидактику».

В статтях «Сучасний стан літератури» та «Замітки про журнали і газети» (1878) різко виступив

проти «акул пера», середовище яких, на його погляд, роз‘їли «отрута меркантилізму», «фразерст-

во» та споглядальність (чи не схожа ситуація з нинішньою в Україні?).

Наш земляк залишив по собі мемуари про М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова.

В 70-х роках А. захопився геологією і навіть здійснив відкриття, довівши наявність на берегах За-

хідної Двіни слідів вторинного прошарку девонської формації. Видрукував доробки: «Льодяникові

сліді на острові Гохланді» (1882), «Чарльз Дарвін та його теорія» (1896).

Побачили світ його «Вибрані статті. Філософія. Критика. Полеміка» та «Вибрані філософські

твори».

Особисте життя А. не обійшлося без труднощів. Він дуже рано втратив батьків, ріс круглим

сиротою. Певний час змушений був з сім’єю перебиватися з хліба на воду за кордоном (1866-

1868).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Лавров, М. Чернишевський, М. Некрасов, Ю.

Жуковський, М. Добролюбов, Г. Єлисеєв та ін.


***

РОЗУМ І ПОЧУТТЯ,

з життєвого кредо М. Антоновича

У розумі немає нічого такого, чого б не було колись у почуттях, не пройшло через них.


ПРОБЛЕМА ПОЧАТКУ І КІНЦЯ СВІТУ, з книги М. Антоновича «Єдність сил природи»

Наше Сонце з найближчими до нього зірками складає окрему групу чи купу, подібних якій у

Всесвіті розсіяна безліч. Деякі з них такі далекі, що здаються світлоподібними туманностями

(приклад – Чумацький Шлях), і тільки у найсильніші телескопи можна розгледіти безпосередньо

зірки. Ці купи відстоять від нашої групи на такій відстані, яку світло долає не менше ніж за 2000

років, а окремі члени їх теж, ймовірно, знаходяться одна від іншої на такій же відстані, що

пролягає між Сонцем і сусідніми з ним зірками.

Якби ми могли перенестися на одну з туманних плям, то звідти побачили б інші, ще дальші

туманні плями, котрі відстоять від неї настільки ж, наскільки вона відстоїть від нашої зоряної

групи. Ці відстані, взяті разом, і є неуявними просторами, на проходження яких світлу потрібні

десятки тисяч років. А за другими туманностями існують треті, за третіми – четверті і т.д., і

відстані розростаються в прірви, щоб подолати які світлу знадобляться уже у мільйони років.

А що далі?

Світ як матеріальний предмет, що має просторову протяжність, повинен мати початок і кінець у

часі й у просторі; це, за нашими уявленнями, обов’язкова властивість усякої матерії. Але наш

розум чи, точніше сказати, фантазія не задовольняються цією відповіддю; і до нас невідчепно

пристають питання: а що було до появи світу і що може знаходиться за його межами і кінцем?

Невже «ніщо» і в тому, і іншому випадку? Невже за межами – обов’язково небуття, якась

бездонна порожнеча, без простору і кордонів? Чим відрізняється межа світу від порожнечі

небуття, що починається за нею? І що б сталося, якби який-небудь предмет з області буття

потрапив у цю порожнечу?

Словом, наша думка відмовляється уявити собі початок і кінець, зіставити буття з небуттям, і тому

світ повинен бути вічним і нескінченним у просторі: інакше ми його й уявити не можемо; це

аксіома нашої думки.

Ці запитання і відповіді – така плутанина і безодня, з яких розум ніяк не може вивільниться

інакше, як за допомогою героїчного практичного розрубування вузла. ...Уся наша розумова

діяльність складається тільки з матеріалів, які доставляються почуттями, що всі наші

найабстрактніші поняття, закони, ідеї є тільки перегнані почуттєві сприйняття, екстракти з них.

Ми бачимо... на кожному кроці виникнення нових предметів, народження нових особистостей; але

настільки ж часто переконуємося, що в цих випадках усе походить з чого-небудь, і виникнення з

нічого здається нам неможливим. Обидва ці відволікання ми і можемо з однаковим теоретичним

правом застосовувати до питання про початок світу в часі. Практично питання про межі світу

можна дозволити в тому сенсі, що оскільки ми не бачили кінця світу, і наука з усіма своїми

удосконаленими устаткуванням і способами не дійшла до нього, то в цьому ми бачимо практичну

підставу вважати світ нескінченним, безмежним.


НАКЛЕП СТОРОННЬОГО САТИРИКА, з статті Д. Писарєва «Прогулянка садами російської

словесності»

Сторонній сатирик, як людина дуже дратівлива і дуже обмежена, ...почав виливати свої

страждання в гарячих і нетямущих полемічних статтях. ...З кожним місяцем страждання п.

Стороннього сатирика стають нестерпнішими, так що, нарешті, в січневій книжці «Сучасника»

нещасний Дон Кіхот... впадає в гарячкове марення і з хворобливою пристрасністю сприймає свої

бачення за існуючі факти.

...Стаття п. Стороннього сатирика, поміщена в січневій книжці «Сучасника», дає мені чудовий

приклад для підтвердження цієї думки. У цій статті ми читаємо наступні повчальні рядки: «Я

стверджував і стверджую, що погляд п. Писарєва на Катерину як світле явище російського життя

не співпадає з поглядом Добролюбова, а співпадає з поглядом О. Григор’єва, який висловив свій

погляд раніше п. Писарєва; отже, погляд цей належить О. Григор’єву, а не п. Писарєву. Невже ж

це не правда і є тільки мій винахід?».

Поміщаючи в своєму журналі наклеп п. Стороннього сатирика, п. Некрасов був, напевно, глибоко

переконаний в тому, що друкує святу істину. А тим часом це – наклеп, і п. Сторонній сатирик сам

повинен визнати себе наклепником, якщо не надасть на підтвердження своїх слів фактичних

доказів, тобто, якщо не вкаже ...на той номер журналу, в якому були викладені погляди

Григор’єва, котрі співпадають з моїми поглядами на Катерину.


ЛІКАР ТУТ НІ ПРИ ЧОМУ, з «Необхідної заяви» Ф. Достоєвського

У липневому номері «Сучасника» поміщено дві надзвичайні статті. Одна стаття: «Торжество

нісенітників» – не підписана, отже, від редакції; інша: «Послання обер-стрижу, панові

Достоєвському» – підписана псевдонімом: «Сторонній сатирик»...

...Я розумію, що можна сміятися над хворобою якоїсь хворої людини, тобто, я цього зовсім не

розумію, проте я знаю, що відомого розвитку людина може зробити це з помсти, в припадку вже

дуже сильного гніву. «Стороннього сатирика» (не знаю, хто він) запевняє в одному місці своєї

статті, що знає мене особисто. Він говорить: «Я сам особисто чув від нього (тобто, від мене) такі

слова»... тощо.

Значить, він був знайомий зі мною, якщо розмовляв зі мною, а може, і тепер знайомий. Отже, дійсно, можливо, йому детально відомо, що у мене є хвороба і що я лікуюся. Знає, може, й те, як і

коли одержав я хворобу і т. д., одним словом, в подробицях. І ось в своїй статті він картає мене

кілька разів за те, що я хворий...

Повторюю, все це можливо для відомої людини і за відомого ступеню гніву, і дивуватися тут

нічому. Але за що ж він лікаря мого облаяв? – ось чого я рішуче не можу зрозуміти і щодня

дивуюся цьому.

...«Сторонній сатирик», звертаючись до мене прямо, особисто, з такими словами: «Стаття ваша

точно лікарем вам прописана за рецептом», раптом, ні з того ні з сього, додає від себе: «І лікар

ваш, видно, такий же «лисий телепень».

Що ж це, нарешті, таке? Скажіть, чим тут завинив мій лікар? У нашій журнальній суперечці він

ніколи, нічим (геть нічим!) не брав участі!

Яка ж це наївна злість!


ЛЬВА ТОЛСТОГО БАТЬКО НЕДОЛЮБЛЮВАВ, з книги О. Міжуєвої «М. О. Антонович у

його інтимному житті. Спогади доньки»

Батько …недолюблював Толстого. Звичайно, він не міг не визнавати в нього високомистецького

таланту, проте ставив йому в провину відсутність у його романах будь-якої тенденції. В цьому

відношенні батько ставив Тургенєва набагато вище.

Але, віддаючи належну данину першим великим творам Толстого, де він талановито описує добре

знайоме йому багате великосвітське середовище, батько обурювався наступною письменницькою

діяльністю, коли Толстой впав у філософію, релігію, проповідь моральності й опис середовища

бідняків, яке мало знав.

Пам’ятаю, як батько прямо шаленів, коли Томашевський читав у нас опис Толстим своїх

спостережень …при загальному переписі населення в Москві. Великий художник з таким подивом

і навіть наївністю малював помічені ним страшні нестатки, начебто це щось нове, про що він

навіть не підозрював.

– Нарешті прозрів, панотець, на старості років! – обурився батько.

Він хотів було розібрати цю річ і вже засів за писання та потім махнув рукою:

– Все одно ніде не надрукують!

Так само обурювався батько і «Крейцеровою сонатою», яку спочатку не дозволили видавати, і

вона ходила по руках у літографованому вигляді. Саме в такому вигляді вона потрапила і до нас, де й була прочитана нашим присяжним читцем Томашевським ...