Полетика Иван (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ПОЛЕТИКА Іван Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар. Перший професор медицини на теренах Російської імперії.

З військової родини. Батько, Полетика А., – значковий товариш Лубенського полку; брат,

Полетика Г., – письменник, громадський діяч; сини Полетики М. і П. – відповідно секретар

імператриці Марії Федорівни та сенатор.

Народився 18 (29) серпня 1726 р. в м. Ромнах Полтавської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Помер 22 квітня (3 травня) 1783 р. в м. Василькові Київського намісництва Російської імперії

(нині – районний центр Київської області України).

Навчався в Київській академії (1735-1746), Кільській (Німеччина) медичній академії (1746-1752),

в Лейденському (Нідерланди) університеті (1752-1754).

Працював професором Кільської медичної академії (1754-1756), молодшим, головним лікарем

петербурзького сухопутного шпиталю та медичної школи (1756-1763), головним прикордонним

лікарем у м. Василькові (1764-1783).

Відзначився під час боротьби з епідемією чуми (1770-1771).

Широко відома його робота «Про спадкові хвороби» (1754).

Серед друзів та близьких знайомих П. – П. Кондоїді, Ф. Грабовський та ін.


***

ЗГОРАЮ,

з професійного кредо І. Полетики

Світячи іншим, згораю сам!

НАЩАДКИ НЕ ОСОРОМИЛИ, з книги М. Полетики «Спогади»

Восени 1709 року Олександр Меншиков узяв штурмом і спалив Ромни та Батурин, перебивши при

цьому чимало жителів. Проте Андрію Полетиці вдалося врятуватися, і він згодом започаткував

українську галузку нашого роду.

В Андрія Павловича Полетики було три сини – Іван, Григорій і Андрій. Всі вони народилися в

Ромнах чи в маєтках Полетик під Ромнами. Два сини – Іван і Григорій – і їхні діти зіграли

помітну роль в історії російської та української науки і культури XVIII і першої половини XIX

століть.

Іван Андрійович Полетика став першим російським і українським вченим, який одержав за

кордоном вчений ступінь доктора наук. У 1754 році він захистив дисертацію в Лейденському

університетові і після захисту був обраний професором Кільської медичної академії в Шлезвіг-

Гольштейні, де правив великий князь Петро Федорович, спадкоємець російського престолу,

згодом імператор Росії Петро III. У Кілі Іван Полетика займав кафедру впродовж двох років, а

потім виїхав до Росії.

…Сини Івана Полетики започаткували петербурзьку галузку нашого роду і пішли шляхом батька.

Старший, Михайло Іванович, особистий секретар імператриці Марії Федорівни, вдови імператора

Павла I, за відгуками сучасників «належав до числа високоосвічених людей свого часу і

відрізнявся розумом, добротою і високими моральними якостями». Його філософський трактат

«Про людину», виданий1818 р. в Німеччині, а в 1822 році російською мовою в Петербурзі,

одержав високу оцінку історика М. Карамзіна.

Онук Івана Андрійовича, Олександр Михайлович, був полковником лейб-гвардії

кавалергардського полку, в якому служив Геккерен-Дантес, убивця О. С. Пушкіна.

…Дружина Олександра Михайловича – Ідалія Полетика, позашлюбна донька графа Григорія

Строганова стала спочатку коханкою Пушкіна, а після розриву – його найлютішим ворогом. Вона

чимало сприяла залицянню Дантеса до дружини поета Н. Пушкіної, що, як відомо, закінчилося

дуеллю і трагічною загибеллю поета.


НЕ ЧУЖОСТОРОНЕЦЬ, з припису російської Медичної Канцелярії від 12 серпня 1756 р.

Природний русcкій, а не чужосторенець, для слави отечества, після здобуття наук удостоївся

понад-докторської степени і пройшов в чин професора, яким, як це в даному йому від Й. І. В.

Благовірного Государя і Великого Князя Петра Фьодоровича абшиті точно об’явлено, в Голштинії

при Академії Кільській дійсно знаходився.


У ДИСЕРТАЦІЇ ЗГАДАВ КРАЇНУ ПОХОДЖЕННЯ, з кореспонденції Т. Лапичак «Доктор Іван

Полетика»

Наукова дисертація І. Полетики звертає на себе увагу тим, що в заголовку її він згадав країну

свого походження Parva Russia (Малоросія або Україна) та своє рідне місто Ромен (Ромни). Це

свідчить про живе національне чуття І. Полетики та про його твердий неподатливий характер,

коли прийняти на увагу, що політика московського уряду тих часів була звернена в напрямі повної

нівеляції всього українського з московським та повного згладжування з пам’яти українців їх

недавнього самостійного життя.

Одержавши диплом лікаря в Лейдені, І. Полетика повернувся до Кіля, де на нього чекала висока

честь: нільська Медична Академія запросила його в число своїх професорів. Це був перший

випадок, коли український учений дістав за кордоном таке високе наукове признання. Вибір

Академії був затверджений герцогом Шлезвіг-Гольштайну, пізнішим російським імператором

Петром III. Професорську катедру в Кілі І. Полетика займав упродовж 2-х років...

...Перед І. Полетикою стелилася висока кар’єра. Але його натура запальної, впертої і

свободолюбної людини і на цей раз перекреслила всі пляни на майбутнє. Він не допускав до

вмішування в лікарські справи військового начальства і на цьому грунті дуже скоро посварився з

війсковим інспектором шпиталя, генерал – ляйтнантом бароном фон Вертерном. Наслідком цього

інциденту було те, що в справи шпиталя втрутилася Медична Канцелярія і, хоч І. Полетика мав

абсолютну рацію, він вплутався з при воду цього в дуже великі неприємности.

До того всього, він посварився із своїм ближчим помічником, старшим лікарем шпиталя Степаном

Винечанським...

...У жовтні 1764 р. президент Медичної Колегії барон Черкасов дістав із Києва «партикулярне

письмо», яке починалося словами: «Чи всі душі такі зіпсуті і лакомство в них так застаріло і

вкоренилось, що їх не можна викоренити?» Автор того письма доносив, що «господин Полетика

бере від кожного приїжджого з возом по 3 копійки на свою користь». Слідство виявило

неправдивість цього доносу і Полетика виправдався, але це коштувало йому багато нервів, бо

справа тяглася досить довго.


НЕЗАЛЕЖНИЙ, ЧЕСНИЙ, НЕПІДКУПНИЙ, з кореспонденції В. Кислої «Переможець

епідемії, або Карантинна застава Івана Полетики»

Понад 250 років тому у Василькові було створено карантинну заставу. Її призначенням було –

долати спалахи чуми, які охопили країну після війни з Туреччиною. Історія становлення застави та

методи подолання хвороби ХХ століття тісно пов’язані з ім’ям першого українського доктора

медицини Іваном Полетикою.

Ще в 1761 році за завданням медичної канцелярії Іван Полетика приїздить до Києва, щоб набрати

до російських медичних закладів знавців латини. В Росії ж її майже ніхто не знав. Тому Синод

видав указ про виклик до Москви й Петербурга студентів семінарій з «малоросійських людей».

У Київській академії Полетика відібрав 55 найкращих студентів, які добровільно погодилися

поїхати на навчання у медичні школи Москви, Петербурга, Кронштадта. Мабуть, саме під час цієї

поїздки Полетика ознайомився із станом карантинів у тогочасній Малоросії і з умовами медичної

служби в них, бо, коли 1763 року з’явилася вакансія карантинного лікаря у Василькові, відразу ж

попросився на це місце.

Так, в березні 1764 року він приступив до виконання обов’язків головного прикордонного лікаря і

упродовж двадцяти років очолював дуже важливу і потрібну на той час карантинну службу.

Роботи цій структурі не бракувало. Після війни з Туреччиною (1735-1739) у Росії почали з

неймовірною швидкістю спалахувати вогнища епідемії чуми, що викликало необхідність

створення карантинних застав на турецькому і польському кордонах. На території ж України

налічувалось шість карантинів, перший і основний з них було побудовано у 1740 році у

Василькові. Всі інші застави підпорядковувалися центральному Васильківському карантину, на

чолі якого стояв прикордонний карантинний лікар.

У Києві Полетика організував протичумний шпиталь. Розуміючи масштаби цієї хвороби, він

завжди наполягав на ізоляції хворих. Навколо нього, щоб сприяти локалізації чумних осередків,

гуртувалися відомі медики столиці і не тільки.

Утримувала карантин Київська губернська канцелярія, а карантинний будинок було віддано на

відкуп приватним особам. Цікаво, що за постій в карантині за кожного вола чи коня бралася плата,

копійку за добу платили і люди. При заставі знаходилася військова і митна варта.

Приступивши до своїх обов’язків, Іван Полетика в першу чергу об’їхав усі прикордонні

карантинні служби і познайомився на місцях з медперсоналом, оглянув обладнання.

Він суворо вимагав від чиновників таможень та відкупників карантинних будинків чіткого

дотримання карантинної інструкції. У цей період за його наполегливими вимогами значно

розширюється карантинна мережа, збільшується чисельність персоналу. Його характеризували як

людину незалежну, чесну, непідкупну, віддану своїй справі, що нерідко було причиною

непорозумінь з чиновниками, які навіть домоглися звільнення Полетики. Лише втручання

імператриці Катерини змусило Медичну колегію поновити його на посаді.


ПЕРШИЙ ПРОФЕСОР, з статті «З історії присудження медичних вчених ступенів» на

meddiser.com

Напевно, не всі знають, що вперше вчений ступінь доктора почали присуджувати майже 900 років

тому. Тоді його присуджували богословам і юристам в Болонському університеті. З часом ступені

почали присуджуватися і в інших науках.

У Росії спочатку не було наукової медицини, а лікування здійснювалося народними методами.

Перші лікарі-іноземці з’явилися в Москві в кінці 15 століття. Значна кількість їх, переважно з

Англії, була запрошена за царювання Івана Грозного.

Першим росіянином, який удостоївся ступеню доктора медицини, був Георгій Дрогобич. Він

закінчив Краківський університет, де одержав в 1470 р. ступінь бакалавра, а в 1473 р. – ступінь

магістра. У 1476 р. в Болонському університеті Георгій Дрогобич після спеціальних іспитів

одержав ступінь доктора медицини і філософії. Вже 1481 року він стає професором Болонського

університету, а в 1481-1482 рр. навіть виконує обов’язки його ректора.

У самій Росії перший ступінь доктора медицини був присуджений німцеві І. Шрейберу (1742).

Першим російським професором став Іван Полетика, вихованець Київської академії (1754).

Цікаво, що першою відхиленою дисертацією в області медицини стала дисертація «Про рух крові

в легенях» О. П. Протасова, виконана під керівництвом Ломоносова. У протоколі, зокрема,

говорилося: «Дисертація Протасова побудована на невірних принципах, котрі суперечать

основним початкам механіки і анатомії. Автор прийшов до невірних висновків і бездоказово

відкинув докази відомих учених». Дисертація ця була знищена, а учений був вимушений писати

нову і на іншу тему («Анатомо-фізіологічне дослідження реакції шлунку на прийняту їжу»), яку

він успішно захистив одинадцять років опісля в Страсбурзі.