КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Полетика Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОЛЕТИКА Григорій Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, перекладач, громадський діяч.

З військової родини. Батько, Полетика А., – значковий товариш Лубенського полку; брат,

Полетика І., – перший професор медицини Російської імперії; племінники Полетики М. і П. –

відповідно секретар імператриці Марії Федорівни та дипломат-сенатор.

Народився в 1725 р. в м. Ромнах Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Сумської області України).

Помер 27 листопада (8 грудня) 1784 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований в Олександро-Невській лаврі.

Навчався в Києво-Могилянській академії (1737-1745), Петербурзькій академічній гімназії (з 1746).

Був перекладачем Російської академії наук (1746-1748), Св. Синоду (1748-1760), духовним

цензором Св. Синоду (1760-1764), головним інспектором Морського кадетського корпусу (1764-

1773).

Друкувався в журналі «Щомісячні твори».

Як літератор дебютував перекладом «Егшктіта, філософа-стоїка, Енхірідіона та Апофегми та

Кевіта Фівейського…» (1756).

Потім настала черга «Заперечення на постанову Малоросійської колегії пану депутату Д.

Наталіїну» (1851), уривків з «Риторики» та «Політики» Аристотеля (1757), «Спогадів про

Сократа» й «Апології Сократа» Ксенофонта (1762), «Словника на шести мовах: російською,

грецькою, латинською, французькою, німецькою й англійською» (1763).

Перу нашого земляка також належать наступні видання: «Збірник прав и привілеїв

малоросійського шляхетства», «Думка на читаний в 1768 р. в комісії «Проект прав благородних»,

«Записка про початок Київської Академії» «Записка, як Мала Росія в час володіння польського

поділеною була та про спосіб її управління».

Підготував до друку фундаментальну роботу «Про початок, відновлення й розповсюдження науки

та училищ в Росії та про нинішній їх стан» (1757). Відомий історичний авторитет того часу Г.

Міллер назвав цей твір найкращим, який колись надходив до редакції академічного журналу. І

справді: в основі оригінального наукового дослідження лежали виключно рукописні джерела –

літопис Нестора, Статечна книга, Малоросійський літопис, грамоти Єрусалимського патріарха

Феофана, царів Івана та Петра Олексійовичів, свідчення про Петра Могилу й П. Конашевича-

Сагайдачного. Проте уже заверстану публікацію на вимогу й з помітками М. Ломоносова зняли з

номера. Ось що заявив стовп російської науки: статтю «друкувати непристойно, оскільки в ній з

10-го століття… до 17-го ні про які школи в Росії не згадано; …а згадано лише про київські

школи, а не про московські».

На думку низки істориків (І. Борщака, В. Горленка, О. Лазаревського) П. разом з сином – автори

«Исторіи Русов или Малой Россіи».

Серед друзів та близьких знайомих П. – Г. Кониський, С. Тодорський, І. Ханенко, О. Судієнко, І.

Скоропадський, В. Тредіаковський, В. Лащевський, С. Младенович, І. Голеніщев-Кутузов, П.

Лівшин, А. Худорба, А. Гудович, В. Шишацький, А. Пригара, М. Щербатов та ін.


***

ПРИВІЛЕЇ МАЮТЬ ЗБЕРЕГТИСЯ

, з життєвого кредо Г. Полетики

Свободи та привілеї української шляхти, отримані від посполитих королів, мають зберегитися і за

Російської імперії.

ДАЛИ ОДКОША, з «Історії русів»

З Білорусії до Малоросії відряджається Меньшиков з його корпусом і козаками для випередження

армії короля шведського і знищення резиденції гетьманською міста Батурина, як сховища багатьох

національних запасів і арсеналів. Він поспішив туди в останніх числах жовтня і з відважним

наміром узяти його нападом, і для того повів заразом війська свої на міські укріплення.

Війська Мазепи, так звані сердюки, набрані з вольниці, а більше – з українських поляків і волохів,

що розквартирувалисяв місті, знали..., чого їм чекати від царських військ, і захищали місто і його

укріплення із зразковою хорабрістю і відвагою. Нападників кілька разів відкинули від міських

валів, рови міські наповнювалися трупами убитих з обох боків, але битва ще продовжувалася

поблизу міста у всіх місцях.

Наступила ніч, і темрява розвели тих, що бився, і росіяни відступили ...і перейшли річку Сейм для

зворотного походу.

УКРАЇНУ НАМАГАЮТЬСЯ ПРИНИЗИТИ, з записки Г. Полетики з приводу «Нового статуту»

Предлагаемые Малороссийской коллегией к поправлению состояния нашего средства все

принуждены, все насильны, все отяготительны, все несходны ни с состоянием нашего народа, ни с

воспитанием, ни с обыкновениями оного. Ненадобными почтены наши законы, которые, однако,

больше многих других с человеколюбием сходствуют, унижена наша служба... описан с худой

стороны и неприятными красками наш народ, который нравами и поведением своим нельзя

сказать, чтоб других был хуже; представлены способы к нашему отягощению и, можно сказать, к

неминуемому разорению.


КУДИ ТАМ ДЕРЖАВІ, з статті Г. Полетики в «Київській старовині» в 1891 р.

Стосовно мого зібрання… рукописних та друкованих книг, то… подібного не лише ні в кого з

партикулярних людей не було, але й з державними російськими бібліотеками моя – перша, і в

рідкості та стародавності книг сперечатися може.

ДОРІКНУВ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ, з монографії Л. Мельник «Гетьманщина в історико-

публіцистичних творах Григорія Полетики»

У 60-80-х роках XVIII ст., коли царизмом остаточно нищилися залишки Української козацької

держави, формувалася невелика група діячів інтелігенції, вихідців із шляхетсько-старшинської

верстви, які відстоювали автономістичні ідеї й готували нове національне відродження. Однією з

найпомітніших постатей серед цієї національної еліти був Григорій Полетика... У Гетьманщині

він користувався великим авторитетом серед старшинсько-шляхетських кіл, як заможний дідич і

високоосвічена людина.

...Полетика проявив себе, з одного боку, послідовним виразником і захисником автономності

України-Гетьманщини, з другого, – поборником тих «прав и свобод» українського шляхетства.

Як добрий знавець історичних джерел та української історії, Полетика склав власний «родовід»,

обґрунтовуючи своє шляхетське походження, й допомагав складати подібні «родоводи» родичам і

близьким старшинам.

....Досить детально він розглянув внутрішній устрій Гетьманщини XVIII ст., передовсім

судоустрій і судочинство.

...Б. Хмельницький, пише Полетика, на власному досвіді переконався, що поляки не виконували

своїх зобов’язань, відтак вирішив «шукати іншої протекції», й хоч мав пропозиції щодо цього від

турецького султана, шведського короля та від трансільванського князя Ракоці (який прагнув стати

королем Польщі), надав перевагу «протекції» російського царя Олексія Михайловича й прийняв,

разом з козацтвом, присягу на вірність йому...

Полетика особливо підкреслював договірний характер приєднання України-Гетьманщини до

Російської держави. На підкріплення своїх тверджень він навів текст «прохання» гетьмана

Хмельницького до царя від 17 лютого 1654 р., в якому вказував на основні вимоги, на яких він і

Військо Запорізьке погоджувалися прийняти царську «протекцію»...

Водночас Полетика дорікав Хмельницькому, ніби той, не наважившись мати необмежену владу,

все ж приготовляв шлях до неї – як для себе, так і майбутніх гетьманів...

«ІСТОРІЯ РУСІВ» МАЛА АНТИІМПЕРСЬКЕ СПРЯМУВАННЯ, з есе Ю. Хорунжого

«Григорій Полетика»

Особою Григорія Полетики я зацікавився давно, прочитавши раритетне видання 1846 року «Історії

Русів», офіційно заборонене в СРСР. Чому? Бо «Історія Русів», цей яскравий публіцистичний твір,

який свого часу вразив і Тараса Шевченка, мала антиімперське, українське патріотичне, врешті,

гуманне, загальнолюдське спрямування, а дехто з дослідників вважав її автором саме Григорія

Полетику або його сина Василя, або їхнім спільним витвором.

…На посаді головного інспектора морського корпусу допитливий Полетика зробив чимало

нововведень. …Але головна подія в житті – це його депутатство в російському парламенті, якщо

так можна назвати в монархічній державі Комісію для творення проекту нового кодексу законів,

яку імператриця скликала 1767 року.

…На засіданні комісії Григорій Полетика виступив з історичною запискою – запереченням

настанов Малоросійської колегії своєму депутатові Дмитру Наталіну. …Перш за все наголосив на

тому, як багато виграла Росія від приєднання до неї України – і політично, й економічно.

Критикував наміри колегії замінити адміністративний поділ на полки губерніями, а сотні –

«повітами». Протестував проти податку у вигляді так званого «рубльового окладу», логічно

доводив, що брати з кожної хати по рублю – це пограбувати незаможних. На його погляд,

справедливіше брати податок з наявної кількості землі, як робилося за князівства Київського.

…На пропозицію колегії переформувати й озброїти козацькі полки на кшталт російського війська

Полетика відповів, що то є недоцільно. І що краще дати лад існуючому Війську Запорізькому…

…Врешті-решт не в тім річ, був Григорій Полетика автором «Історії Русів» чи ні. Своїм життям,

творчістю і діяльністю він цілком заслужив оцінки, яку дав йому Михайло Грушевський в

«Ілюстрованій історії України»: «Григорій Полетика – звісний український патріот».

ПИСАЛИ НЕ ПОЛЕТИКИ, з книги О. Оглобліна «Андрій Полетика»

Ми надто мало знаємо Григорія Андрійовича Полетику! Хибна думка про його авторство «Історії

Русів» мала, безперечно, шкідливий вплив на дослідження його справжньої біографії, його

громадсько-політичної діяльності, його ідеології. А вже найменше цікавилися дослідники його

оточенням, передусім найближчим, його зв’язками – українськими і російськими (останні

являють, між іншим, не абиякий інтерес), без чого цілком не можливо зрозуміти ні цього

визначного українського політичного та культурного діяча XVIII століття, ні його впливу на

тогочасне українське громадянство.

Це тим дивніше, що дослідники не можуть поскаржитися на брак відповідних матеріалів. Шкода!

Бо ж А. А. Полетика не тільки посідав визначне місце в тогочасному українському суспільстві,

але, поза всяким сумнівом, належав до того кола українських патріотів кінця XVIII – початку XIX

ст., що їх так несправедливо огудив О. М. Лазаревський. Саме приклад А. А. Полетики

переконливо промовляє за те, що не власні інтереси, не вузько-станові міркування керували їх

діяльністю.

…Не дивно, що такі дворянські маршали, як Полетика і, очевидячки, однодумці його – Лобисевич

і Капніст, не могли довго вдержатися на цьому посту. Надто важкою ставала українська дійсність

в умовах російського панування. Отже всі ці діячі зійшли з офіційного політичного кону після

1787 року, коли централістичні течії в адміністрації Лівобережної України посилилися ще більше.

…Але в цей час ростуть і сили національного спротиву – на ґрунті політичному і культурному.

Василь Капніст з доручення гуртка українських патріотів їде за кордон шукати міжнародної

допомоги в боротьбі України проти Росії. Опанас Лобисевич пише своїх «Вергілієвих Пастухів, у

малоросійський кобеняк перевдягнених» і пропагує літературний ужиток української народної

мови, що з такою невмирущою силою здійснив молодший сучасник Лобисевича – І. П.

Котляревський у своїй «Енеїді».

А невідомий і досі автор готується писати славнозвісну «Історію Русів»…


ЗАПОВЗЯТИЙ ПОЗИВАЙЛО, з книги М. Полетики «Спогади»

Григорій Андрійович Полетика поклав початок зубожінню української гілки нашого роду. Він був

позивайлом, який вічно судився з сусідами за свої «земельні права». А оскільки мав великі маєтки

в Чернігівському, Новгород-Сіверському, Харківському і Курському (під Путивлем) намісництвах

і 2684 кріпосних селянам, то позови були численними і нескінченними. Він витратив на судових

писців і стряпчих значну частину свого статку, чим мовби передбачив повість М. В. Гоголя «Як

посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Помер він у віці 60-ти років від простуди в Петербурзі, куди приїхав, аби «проштовхнути» в

Сенаті якусь спірну справу.