Парпура Максим (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ПАРПУРА Максим Йосипович (Осипович)


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, перекладач, видавець.

З дворянської родини. Батько, Парпура Й., – значковий товариш Ніжинського полку.

Народився в 1763 р. в м. Конотопі Сумського повіту Малоросійської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Сумської області України).

Помер 11 (23) червня 1828 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України). Похований в с. Березовому Харківської губернії Російської імперії

(нині – Дворічанський район Харківської області України).

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, Київську духовну семінарію (1783), курси при Санкт-

Петербурзькому сухопутному госпіталі (1783), навчався в Санкт-Петербурзькому медико-

хірургічному училищі (1783-1785).

Був канцеляристом Санкт-Петербурзького асигнаційного банку (1783), репетитором Виховного

дому (1785-1787), учителем Санкт-Петербурзької хірургічної школи (1787), перекладачем Першої

експедиції Медичної колегії (з 1787), директором медичних закладів на Василівському острові,

генеральним наглядачем друкарні Медичної колегії, завідуючим друкарнею Медичної колегії

(1799-1800), викладачем Харківського університету.

Як літератор дебютував перекладом низки видань з медицини та хімії, котрі стали навчальними

посібниками (1790-і рр.), серед яких «Фармакологія, або описання ліків для імператорських

Російських сухопутних військ» Г. Елізена (1797), «Початкові основи загальної лікувальної хімії»

(1804).

Потім настала черга тритомного «Життя та військових справ генералісимуса Суворова-

Римнікського» І.-Ф. Антинга (1799-1800).

Перший оригінальний твір – комедія «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в

Царграді» (1789).

Проте найгучніший доробок П. – випуск власним коштом і без погодження з автором «Енеїди» І.

Котляревського (1798).

Нині приміщення Конотопського пологового будинку (колишня земська лікарня) прикрашає

меморіальна дошка на честь П. (2003).

Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Джунковський, І. Глазунов, Г. Державін, І.

Камінецький та ін.


***

ДІЛИТИСЯ З БЛИЖНІМ

, з життєвого кредо М. Парпури

Заробив – віддай десятину на добрі справи.

СПОНУКАВ КОТЛЯРЕВСЬКОГО, з статті Є. Стороха «Шлях «Енеїди» до читача»

Написавши «Енеїду», Котляревський не думав її видавати. Він тільки давав читати і переписувати

доробок своїм знайомим. «Енеїда» швидко розійшлося в багатьох переписаних екземплярах.

Один з них потрапив до конотопського шляхтича Максима Парпури. Той зачувши, що автор

кудись надовго виїхав, надрукував її власним коштом в Петербурзі в 1798 році.

І. Котляревський дуже образився на земляка, називав його «мацапурою». Що на останнього

сильно не вплинуло, бо він у 1808 році знову без дозволу автора видав «Енеїду».

То ж коли вже і Котляревський випустив у 1809 році нове, виправлене видання, то розкритикував

в ньому шляхтича.

Хоча, не виключено, Парпура зробив велику справу – познайомив громадськість з видатним

літературним здобутком, прославив ім’я Котляревського, і зрештою, змусив того видати поему в

авторському оригіналові.


ХОТІВ, ЯК КРАЩЕ, з нарису В. Радзикевича «Тріумф народної мови»

Перші три частини «Енеїди» І. Котляревський вийшли друком без згоди автора. За це той вмістив

у третій частині своєї поеми «мацапуру» поміж грішників, які відбувають покарання у пеклі.

Одначе несправедливо докоряв І. Котляревський М. Парпурі, бо не заради прибутку він це зробив,

а виключно з гарного розуміння цінності поеми. На титульній сторінці злощасного видання було

вказано: «Енеїда. Малоросійською мовою перелицьована І. Котляревським. З дозволу Санкт-

Петербурзької цензури. Коштом М. Парпури».


ЛІНИВИЙ АВТОР, ЗНИКАЮЧИЙ НАРОД, з листа М. Мельгунова М. Погодіну в 1827 р.

Тут, в М. Р. (Малій Росії – авт.), знайдеться багато на неї («Енеїду» – авт.) мисливців: малоросіяни читають її завжди з новим особливим задоволенням, а додавання двох або, можна

сказати, трьох ще невідомих пісень викличе у них нову цікавість – і успіх цей (надрукування –

авт.) вірний. Я також упевнений, що й всякий освічений росіянин не залишиться байдужим до

єдиного твору М. Російської словесності, пам’ятника мови, який належить народові, колись

славному, і яка разом з ним, ймовірно, скоро зникне зовсім та житиме в одному цьому

пам’ятникові.

…Видання цієї поеми, і видання дбайливе, класичне, – було б благою справою, і тому, на мою

думку, варте клопоту і старань, до того ж ще за життя автора, який з національних лінощів кинув

її, як видно, напризволяще.


ЦЕ – НЕ ЛІТЕРАТУРА, з рецензії В. Бєлінського

Ми упевнені, що Котляревський, як розумний і талановитий малоросіянин, зрозумів, що

малоруською, як і всяким іншим окремим наріччям, тільки і можна писати, що пародії чи

простонародні казки й повісті, і нітрохи не думав починати з того літературу.


НЕЩАСТЯ І ПІДСТУПНІСТЬ, з рецензії І. Фоменка «Театральне дійство Парпури»

Вийшла комедія Парпури «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в Царграді». Дія її

відбувається в роки російсько-турецької війни 1787-1791 років у гаремі турецького султана; сюжет

ґрунтується на отриманні звістки про взяття Очакова.

У передмові до свого «театрального дійства» автор писав, що він у своєму творі подає «дійсні

турецькі обряди», проте комедія є злою карикатурою на східний деспотизм і звичаї, зображені з

просвітницьких позицій.


ЩЕДРИЙ МЕЦЕНАТ, з замітки М. Рося «Парпура Максим Йосипович»

Він залишив про себе добру пам’ять як меценат і учений-медик, який вніс вагомий внесок в

розвиток вищої медичної освіти.

…Подальша трудова діяльність пов’язана з Харківським університетом. Як професор, М. Й.

Парпура неодноразово надавав фінансову допомогу на його утримання.

В особі Максима Йосиповича ми маємо не тільки першого видавця «Енеїди» й пропагандиста

нової української літератури, а й патріота рідного краю. Відповідно до його заповіту, який він

оформив в 1825 р., значні кошти виділялися училищу Конотопа, Чернігівський гімназії і

Харківському університету – по 16 тисяч рублів. Передбачалося утримання 8-ми стипендіатів в

училищі, 4-х – в гімназії і двох студентів-медиків Харківського університету.

На будівництво і утримання земської лікарні в Конотопі, згідно заповіту, виділялося 30 тисяч

рублів.


ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР, з статті «Аптекарський сад» в «Енциклопедичному словникові»

Брокгауза і Ефрона

Аптекарський ботанічний сад зобов’язаний нинішнім своїм існуванням графові Б. П. Кочубею. У

1823 р. тут вже нараховувалося близько 15000 видів рослин. У свій час, при Катерині II, старанно

розводили траву «тунгуський чай» (Spirea ulmaria) – прекрасний потогінний засіб при простудних

і гарячкових хворобах.

В даний час колекція саду нараховує до 21000 видів, велика частина яких знаходиться в численних

оранжереях. Думка завести Аптекарський сад з’явилася набагато раніше 1714 р.; сад був

розведений на нинішній Великій Охті, поблизу руїн фортеці Нієншанц (російська назва «Канци»).

За Катерини II в сусідстві з Ботанічним садом відкрили училище для дітей канцелярських

служителів Медичної колегії, першим директором якої був штаб-лікар Парпура, який також

керував медичною друкарнею (нині – друкарня Міністерства внутрішніх справ).


ВИРІЗНЯЛИСЯ І СТУДЕНТИ, І ВИКЛАДАЧІ, з біографії «Руданський Степан Васильович» в

«Електронній бібліотеці української літератури»

Коли 1856 року С. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок

передової науки і культури. Тут підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва.

Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготували перше видання

«Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше

поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що,

безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.


НЕ БУЛИ Б СТРАШНІ НІЯКІ ВАЛУЄВИ, з розвідки Ю. Винничука «Без аристократії немає

культурного відродження»

Без аристократії культурне відродження в Україні в XIX сторіччі було б неможливим. Коли б не

всі ті надійно забуті Парпури, Симиренки, Ханенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилися

б у вигляді книг і журналів ні «Енеїда», ні «Кобзар», ні «Київська старовина», ні багато інших

видань.

А якби всіх тих поміщиків випадало на загальне число населення хоч би стільки, як в Грузії, то

ніякі Валуєви не змогли б стримати бурхливий розвиток української культури. Всі поміщицькі

резиденції, – пише Омелян Пріцак, – як Обухівка – Капністів, Кибинці -Трощинських, Яготин –

Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка -Тарнавських надихнули на

творчість й забезпечили інтелігентну аудиторію Тарасу Шевченкові, а також породили нову

генерацію діячів українського мистецтва.


І МИ ЧУБАТІ, з роману І. Пільгука «Грозовий ранок»

Котляревський звiвся… Раптово розчинилися дверi, i в кiмнату ступив Максим Парпура. Вiн

потис руку господарю, учителю.

– Вiтаннячко всiй добрiй сiм’ї! А це той козак, що про Енея описує? – звернувся до Iвана

Петровича. – Добре смiшить нашого брата... Оце проїздом з Кременчука... Спродувався, бо скоро

їду знову на службу до Петербурга. От добре було б повезти туди й описаного Енея. Те, що ви

зачитували ще тодi, на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми теж

люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!

...Багато несподіванок приніс Котляревському 1798 рік. Він одержав звання прапорщика, і з цієї

нагоди зібралося «курінне» товариство. Цього разу за отамана обрали прибулого з столиці

учасника інспекційної комісії. Виявилося, що це колишній полтавський семінарист, який знав і

поважав Котляревського. Він

здивував присутніх привезеною з столиці книгою, на обкладинці якої значилося:

«ЕНЕИДА» на малороссійскій языкь перелиціованная И. Котляревскимъ».

Така несподіванка радувала і завдавала прикрості Івану Петровичу.

– Цього я не сподівався, не сподівався... Як же так? Хто дозволив Максимові Парпурі друкувати?

Я цього не хотів. Це ж тільки три частини... Твір не закінчений...

– Частини, але дуже дотепні, Іване! Пригадуєш, ще в семінарії тебе обзивали римачем. Отже,

недаремно.

– Я так не хочу... Не хочу, – збуджено повторював поет. – Я того Парпуру теж у пекло пошлю

за цей вчинок:

…Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать...

– Здорово, Іване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклі мацапура, а книга є на славу нашим

землякам.