Нарбут Владимир (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


НАРБУТ Володимир Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, критик.

З дворянської родини. Брат, Нарбут Г., – художник.

Народився 2 (14) квітня 1888 р. на х. Нарбутівці Глухівського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Глухівський район Сумської області України).

Знищений більшовиками в одній зі сталінських катівень 14 квітня 1938 р. Місце поховання не

встановлено. За однією з версій, Н. втопили в одному з північних морів.

Закінчив Глухівську класичну гімназію, навчався в Петербурзькому університеті.

Був видавцем і редактором «Нового журналу для всіх» (1913), редактором журналу «Сирена»

(1918-1919), очолював Одеське відділення Російського телеграфного агентства, (1920), Харківське

відділення Українсько-російського телеграфного агентства (1921-1922), інспектором Народного

комісаріату освіти (1922-1924), заступником завідуючого відділом преси при ЦК РКП (1924-1927), заступником керівника Всеросійського асоціації пролетарських письменників (1927-1928).

Друкувався в газетах «Сільський вісник», «Варшавський щоденник», журналах «Вісник Європи»,

«Аргус», «Gaudeamus», «Сучасник», «Новий журнал для всіх», «Навколо світу», «30 днів»,

«Світлий промінь», «Нове життя», «Гіперборей».

Як літератор дебютував в журналі «Бог – в поміч!» статтею «Соловецький монастир» (1908).

Потім настала черга віршів «Осінній сад, осінній сад» (1908), «Відьма», «Столяр» (обидва – 1912),

«В дорозі», «Абіссінія», «Пустеля Сомалійська», «Джедда», «Прокажені в Хараре» (усі – 1913),

«Білизна» (1923).

Наш земляк – автор книг «Вірші» (1910), «Алілуя» (1912), «Кохання і кохання» (1913), «Плоть»,

«У вогняних стовпах» (обидві – 1920), «Олександра Павлівна» (1922).

Збірники «Страчений Серафим» і «Спіраль» з політичних мотивів надрукованими не були (набір

останнього розсипали).

З владою, незважаючи на її кольори, хоча іноді і прагнув, наш земляк порозуміння не знайшов. За

царату його книгу «Алілуя» заборонили продавати, вгледівши «порнографію» (1912).

Уже за більшовиків невідомі вбили одного з братів Н. і поранили його самого, внаслідок чого

лікарям довелося ампутувати кисть лівої руки (1918).

Наступного разу за виказом письменника заарештували і засудили до 5 років сталінських таборів

(1936). Уже відбуваючи покарання, наш земляк знову постав перед сумнозвісною трійкою НКВС, вирок якої – розстріл (1938).

Нашому землякові свої поетичні доробки присвятили Г. Ахматова – «По вірші» і М. Зенкевич

«Пам’яті Володимира Нарбута» (обидва – 1940).

Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Катаєв, М. Зенкевич, Е. Багрицький, Г. Ахматова, Ю.

Олеша, М. Гумільов, С. Чорний, І. Білібін, С. Городецький, В. Брусянін та ін.


***

БЕЗ ТУРБОТ

, з життєвого кредо В. Нарбута

Бездіяльність не турбує.


БОГОХУЛЮ І БРЕШУ, з вірша В. Нарбута «Як швидко дахи висихають»

Как быстро высыхают крыши.

Где буря? Солнце припекло.

Градиной вихрь на церкви вышиб

Под самым куполом стекло.

...............................................

Овсы лохматы и корявы,

А рожью крытые поля:

Здесь пересечены суставы

Коленца каждого стебля.

Христос! Я знаю, ты из храма

Сурово смотришь на Илью:

Как смел пустить он градом в раму

И тронуть скинию свою?

Но мне – прости меня, я болен,

Я богохульствую, я лгу –

Твоя раздробленная голень

На каждом чудится шагу.


ПРОЙДИСВІТ-ТАРГАН, вірш В. Нарбута «Нежить»

Из вычурных кувшинов труб щуры и пращуры

в упругий воздух дым выталкивают густо,

и в гари прóжилках, разбухших, как от ящура

язык быка, он – словно кочан капусты.

Кочан, еще кочан – все туже, все лиловее –

не впопыхах, а бережно, как жертва небу,

окутанная испаряющейся кровию,

возносится горé: благому на потребу.

Творца благодарят за денное и нощное,

без воздыханий, бдение – слепые чада.

И домовихой рыжей, раскорякой тощею

(с лежанки хлопнулась), припасено два гада:

за мужа, обтирающего тряпкой бороду

(кряхтел над сыровцем) – пройдоху-таракана,

и за себя – клопа из люльки, чуть распоротой

по шву на пузе, – вверх щелчком швыряет рьяно.

Лишь голомозый – век горюет по покойнице:

куда запропастилась? – чахнущий прапращур

мотает головой под лавкой, да – в помойнице

болтается щуренок: крысы хлеб растащат.


ДУЖЕ ПРОСТО, з вірша В. Нарбута «Ну, застрелюсь»

Ну, застрелюсь. И это очень просто:

Нажать курок, и выстрел прогремит.

И пуля виноградиной-наростом

Застрянет там, где позвонок торчит.

…..........................................................

Обиду стерла кровь, и ты,

Ты думаешь, по нем вздыхая,

Что я приставлю дуло (я!) к виску?

О, безвозвратная! О, дорогая!

Часы спешат, диктуя жизнь: «ку-ку».

А пальцы, корчась, тянутся к виску…

ВИЖИВ ПІД ГНОЄМ, зі спогадів Т. Нарбут

На хутір Хохлівка, де сім’я Нарбутів зустрічала Новий рік (це було 1 січня 1918 р.), увірвалася

банда анархістів й вчинила розправу. Батько Володимира Івановича встиг вискочити у вікно і

втекти, дружина з дворічним Романом сховалася під стіл, а інших буквально розтерзали. Був

убитий брат Сергій і багато інших мешканців Хохлівки.

Володимира Івановича теж вважали убитим. Всіх звалили в хлів. Гній не дав замерзнути важко

пораненому В. І. Нарбуту. Наступного дня його знайшли.

Ніна Іванівна (дружина поета) завантажила його на віз, засипала непотребом і доправила до

лікарні. У нього була прострілена кисть лівої руки і на тілі декілька штикових ран, зокрема в

області серця. Із-за гангрени, що почалася, кисть ампутували.

ДИВНИЙ ВИТВІР ЕПОХИ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Це був кульгавий (Нарбут В. – авт.) – так я буду називати його далі – одна з найдивовижніших, а, можливо, й навіть зловісних фігур, …дивний витвір тієї епохи.

Про нього ходило багато не перевірених чуток. …Говорили, що його розстрілювали, проте він

випадково залишився живим… Говорили, що в бою йому відрубали кисть руки. Але хто його так

скалічив – білі, червоні, зелені, петлюрівці, махновці чи гайдамаки, – було повито темрявою

невідомості.

…У нього був партійний квиток, і всі тогочасні чистки він проходив благополучно.

…У нього були диктаторські звички…

Проте найдивніше полягало в тому, що він був поет, причому не якийсь провінційний дилетант, графоман, а справжній, відомий ще до революції столичний поет з групи акмеїстів…

Це додавало до його особистості дещо демонічне.

…Його поезія в основному була грубо матеріальною, речовою, умисно кострубатою, не музичною, часом навіть недорікуватою. …Але зате його картини були написані не хирлявою аквареллю, а

густим рембрандтівським маслом.

Кульгавий брав найгрубіший, антипоетичний матеріал, причому зовсім не прагнув його

опоетизувати. Навпаки. І його ще більше огрубляв. Естетика його творчості полягала саме в

повному її запереченні.

На нас справили приголомшливе враження вірші…

В цих ні на що не схожих, незграбних віршах ми зненацька відчули вічний відчай кульгавого, передчуваючи його незворотний кінець.

…Не виключено, він справді був грішним янголом, який впав до нас з неба в чорному попелі крил, що згоріли. Він був дрібномаєтний демон, відкинутий богом революції. Проте його душа тяглася

до цього бога.

…Тепер, коли я пишу ці рядки, кульгавого ніхто не пам’ятає. Він забутий.


НЕ БУВ ЩИРИМ З ПАРТІЄЮ, з повідомлення газети «Червона зірка» від 3 жовтня 1928 р.

З огляду на те, що Нарбут В. І. приховав від партії, як 1919 р., коли він був звільнений з

ростовської в’язниці і вступив до організації, так і після, коли справа його розбиралася в ЦКК, свої

свідчення денікінській контррозвідці, які ганьблять партію і негідні члена партії, – виключити

його з лав ВКП(б).


ПЕРЕГУКИ З ГОГОЛЕМ І СКОВОРОДОЮ, з статті В. Кравченка «В. Нарбут у Севастополі»

У листопаді 1920 р. після евакуації військ Врангеля з Севастополя до нашого міста прибув з Одеси

керівник «ПівденьРОСТА» Володимир Іванович Нарбут для створення тут аналогічної установи.

Він заснував КримРОСТА і створив її філії в Сімферополі, Ялті та Євпаторії. У Криму він пробув

тоді три тижні, написав вірші про Ялту і море.

…Родина Нарбутів пишалася своїм походженням. Їх предки – лицарі – вкрили себе бойовою

славою в Литві й на Україні. Один з представників цього роду у 1854-1855 рр. командував

батареєю в Севастополі на Язонівському редуті, загинув і був похований на Братському цвинтарі.

…Вірші писав панівною російською мовою, але «його мова – багата, в ній чути відгуки України, перегуки з Гоголем і Сковородою», – вважав російський критик Лев Озеров.

Як поет В. Нарбут був належно поцінований сучасниками вже з перших кроків, особливо після

збірки «Алілуя», яка в 1912 р. була спалена російською цензурою. В 1913 р. Гумільов писав

Ахматовій: «Я цілком впевнений, що з усієї постсимволістської поезії ти та Нарбут виявитесь

найзначнішими».

Під час громадянської війни В. Нарбут був покалічений і мало не загинув. У вірші «Кров’ю

спливає Росія» він писав про цю війну як про страхітливу трагедію: «Мати, чи це твої діти?».

В 1922 р. його було переведено на службу до Москви, де він створив одне з найбільших на той час

видавництв – ЗіФ («Земля і фабрика»). У 1928 р. він був усунутий від керівництва видавництвом і

виключений з партії. У жовтні 1936 р. його було заарештовано і заслано.

У квітні 1938 р. в бухті Находка охоронець зіштовхнув Нарбута з баржі в море.

Коли іспанські фашисти забили Гарсіа Лорку, весь світ протестував. Вбивство Гумільова й

Нарбута російськими комуністами не мало такого резонансу…


ДАТА СМЕРТІ ФАЛЬШИВКА, зі спогадів Н. Мандельштам

Про нього (Нарбута – авт.) говорять, що в пересильному [таборі] він був асенізатором, тобто

чистив вигрібні ями, і загинув з іншими інвалідами на підірваній баржі. Баржу висадили в повітря, аби позбавити табір інвалідів. Для розвантаження...

Дата в свідоцтві про смерть, виданому загсом, теж нічого не доводить. Дати проставлялися

абсолютно довільно, і часто мільйони смертей свідомо відносилися до одного періоду, наприклад, до військового. Для статистики виявилося зручним, щоб табірні смерті злилися з військовими...

Картина репресій цим затушовувалася, а до істини нікому справи немає. В період реабілітації

майже механічно виставлялися як дати смерті сорок другий і сорок третій роки.