КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Костенецкий Яков [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

відвідував лекції, однак частіше трактири, де дуже удосконалився в більярдній грі. Так він і не потрапив до університет, і я надалі втратив

його з поля зору.

Декілька днів ходив я в правління, чекаючи черги іспиту. Іспит кінчився, але я не йшов додому:

мені хотілося відразу дізнатися, чи буду я прийнятий до університету. Коли стали виходити з

приміщення, я наважився підійти до Михайла Петровича Погодіна, як до молодої ще людини,

котра більш за всіх привернула мою увагу, і запитав: чи можу я сподіватися бути прийнятим до

університету? «Без сумніву!» – відповідав він. – «Кого ж приймати, якщо не таких гімназистів як

ви?» Я радів як дитина...

…Біля мене і Калугіна сідали й інші наші товариші по гімназії, і лава ця так завжди за нами й

залишилася, і її прозвали Малоруською колонією.


ЛЕРМОНТОВ НЕ МАВ ЖОДНОГО ТОВАРИША, з книги Я. Костенецького «З мого

студентського життя»

Коли вже я був на третьому курсі, в 1831 році, вступив до університету на політичний же

факультет, Лермонтов, незграбний, сутулуватий, маленький, років шістнадцяти хлопець, брюнет, з

обличчям оливкового кольору й великими чорними очима, як дивилися буцімто спідлоба. Взагалі

студенти останнього курсу не дуже сходилися з першокурсниками, і тому я був мало знайомий з

Лермонтовим, хоча він і часто поряд мене сідав на лекціях; тоді ще ніхто не підозрював в ньому

ніякого поетичного таланту.

Між іншим, розповім тепер всі мої випадкові зустрічі з цим знаменитим поетом. На Кавказі, 1841

року, знаходився я в Ставрополі, в штабі командувача військами у той час генерала Граббе, де я, на посаді старшого ад’ютанта, завідував першим, тобто стройовим відділенням. Якось заходить до

мене в канцелярію офіцер в повній формі і рекомендується поручиком Тенгінського піхотного

полку Лермонтовим.

На той час мені вже були відомі його поетичні твори, які викликали неабияке захоплення, і тому я

з особливим хвилюванням став дивитися на нього і, запросивши сідати, запитав, чи не вчився він в

Московському університеті? Одержавши ствердну відповідь, я сказав йому моє прізвище, і він

пригадав наше університетське з ним знайомство. Після цього він пояснив мені свою потребу, яка

привела його до канцелярії штабу: йому хотілося знати, що зроблене за запитом про нього

військовому міністру. Я не пам’ятав цього паперу, тому звелів писареві відшукати його, і коли той

приніс мені папір, то я зачитав його Лермонтову.

…Військовий міністр писав, що Государ Імператор, унаслідок клопотання бабці поручика

Тенгінського полку Лермонтова про відпустку його в С.-Петербург для побачення з нею, наказав

дізнатися про службу, поведінку й спосіб життя зазначеного офіцера.

– Що ж ви відповідатимете на це? – запитав мене Лермонтов.

За звичаєм в штабі, за деякими паперами, котрі не вимагають якоїсь особливої відписки, писарі

самі складали чорнові відпустки, і в цю категорію потрапив випадково запит міністра про

Лермонтова. Писар і склав начорно відповідь.

– А ось вам і відповідь, – сказав я, засміявшись, і почав читати Лермонтову чорнову відпустку, складену писарем, в якій було сказано, що поручик Лермонтов служить справно, веде життя

тверезе і доброчесне і ні в яких злоякісних вчинках не помічений...

Лермонтов розреготався над такою атестацією і просив мене аніскільки не змінювати її і цими ж

самими словами відповідати міністрові...

Після цього за годину був відправлений міністрові найутішніший відгук, внаслідок якого і була

дозволена йому двадцятивосьмиденна відпустка до Петербургу.

У травні місяці я, з нагоди хвороби, відправився до П’ятигорська на мінеральні води. Незабаром

приїхав туди і Лермонтов, який повернувся з Петербургу.

В П’ятигорську знайомство моє з Лермонтовим обмежилося лише декількома словами при

зустрічах. Зійтися ближче ми не змогли. По-перше, він був зовсім не симпатична особа, і швидше

відштовхуюча, ніж така, яка до себе привертає, а головне, у той час, навіть на Кавказі, був

особливий, відомий рід витончених людей, людей світських, таких, котрі вважали себе вище за

інших за своїми аристократичними манерами і світській освіті, постійно говорили по-французьки,

розв’язних в суспільстві, спритних і сміливих з жінками і таких, що зарозуміло зневажали решту

всього люду, які, з висоти своєї величі, гордо дивилися на нашого брата армійського офіцера і

сходилися з нами хіба тільки в експедиціях, де ми, у свою чергу, з презирством на них дивилися і