його з поля зору.
Декілька днів ходив я в правління, чекаючи черги іспиту. Іспит кінчився, але я не йшов додому:
мені хотілося відразу дізнатися, чи буду я прийнятий до університету. Коли стали виходити з
приміщення, я наважився підійти до Михайла Петровича Погодіна, як до молодої ще людини,
котра більш за всіх привернула мою увагу, і запитав: чи можу я сподіватися бути прийнятим до
університету? «Без сумніву!» – відповідав він. – «Кого ж приймати, якщо не таких гімназистів як
ви?» Я радів як дитина...
…Біля мене і Калугіна сідали й інші наші товариші по гімназії, і лава ця так завжди за нами й
залишилася, і її прозвали Малоруською колонією.
ЛЕРМОНТОВ НЕ МАВ ЖОДНОГО ТОВАРИША, з книги Я. Костенецького «З мого
студентського життя»
Коли вже я був на третьому курсі, в 1831 році, вступив до університету на політичний же
факультет, Лермонтов, незграбний, сутулуватий, маленький, років шістнадцяти хлопець, брюнет, з
обличчям оливкового кольору й великими чорними очима, як дивилися буцімто спідлоба. Взагалі
студенти останнього курсу не дуже сходилися з першокурсниками, і тому я був мало знайомий з
Лермонтовим, хоча він і часто поряд мене сідав на лекціях; тоді ще ніхто не підозрював в ньому
ніякого поетичного таланту.
Між іншим, розповім тепер всі мої випадкові зустрічі з цим знаменитим поетом. На Кавказі, 1841
року, знаходився я в Ставрополі, в штабі командувача військами у той час генерала Граббе, де я, на посаді старшого ад’ютанта, завідував першим, тобто стройовим відділенням. Якось заходить до
мене в канцелярію офіцер в повній формі і рекомендується поручиком Тенгінського піхотного
полку Лермонтовим.
На той час мені вже були відомі його поетичні твори, які викликали неабияке захоплення, і тому я
з особливим хвилюванням став дивитися на нього і, запросивши сідати, запитав, чи не вчився він в
Московському університеті? Одержавши ствердну відповідь, я сказав йому моє прізвище, і він
пригадав наше університетське з ним знайомство. Після цього він пояснив мені свою потребу, яка
привела його до канцелярії штабу: йому хотілося знати, що зроблене за запитом про нього
військовому міністру. Я не пам’ятав цього паперу, тому звелів писареві відшукати його, і коли той
приніс мені папір, то я зачитав його Лермонтову.
…Військовий міністр писав, що Государ Імператор, унаслідок клопотання бабці поручика
Тенгінського полку Лермонтова про відпустку його в С.-Петербург для побачення з нею, наказав
дізнатися про службу, поведінку й спосіб життя зазначеного офіцера.
– Що ж ви відповідатимете на це? – запитав мене Лермонтов.
За звичаєм в штабі, за деякими паперами, котрі не вимагають якоїсь особливої відписки, писарі
самі складали чорнові відпустки, і в цю категорію потрапив випадково запит міністра про
Лермонтова. Писар і склав начорно відповідь.
– А ось вам і відповідь, – сказав я, засміявшись, і почав читати Лермонтову чорнову відпустку, складену писарем, в якій було сказано, що поручик Лермонтов служить справно, веде життя
тверезе і доброчесне і ні в яких злоякісних вчинках не помічений...
Лермонтов розреготався над такою атестацією і просив мене аніскільки не змінювати її і цими ж
самими словами відповідати міністрові...
Після цього за годину був відправлений міністрові найутішніший відгук, внаслідок якого і була
дозволена йому двадцятивосьмиденна відпустка до Петербургу.
У травні місяці я, з нагоди хвороби, відправився до П’ятигорська на мінеральні води. Незабаром
приїхав туди і Лермонтов, який повернувся з Петербургу.
В П’ятигорську знайомство моє з Лермонтовим обмежилося лише декількома словами при
зустрічах. Зійтися ближче ми не змогли. По-перше, він був зовсім не симпатична особа, і швидше
відштовхуюча, ніж така, яка до себе привертає, а головне, у той час, навіть на Кавказі, був
особливий, відомий рід витончених людей, людей світських, таких, котрі вважали себе вище за
інших за своїми аристократичними манерами і світській освіті, постійно говорили по-французьки,
розв’язних в суспільстві, спритних і сміливих з жінками і таких, що зарозуміло зневажали решту
всього люду, які, з висоти своєї величі, гордо дивилися на нашого брата армійського офіцера і
сходилися з нами хіба тільки в експедиціях, де ми, у свою чергу, з презирством на них дивилися і