Костенецкий Яков (fb2)





КОСТЕНЕЦЬКИЙ Яків Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, журналіст.

З дворянської родини. Дядько, Костенецький В., – офіцер, який сформував одну з перших в

Російській імперії роту кінної артилерії

Народився в 1811 р. в Вирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – Конотопський район Сумської області України).

Помер 1 (13) червня 1885 р. на х. Скибинцях поблизу с. Сім’янівки Конотопського повіту

Чернігівської губернії Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).

Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Конотопське училище, навчався в Полтавській гімназії, закінчив Новгород-Сіверську

гімназію (1823-1828), навчався на етико-політичному відділенні Московського університету

(1828-1831).

Служив в Куринському єгерському полку (1833-1841), був гласним, почесним мировим суддею,

справником, членом училищної ради, піклувальником шкіл Конотопського повіту.

Друкувався в журналах «Сучасник», «Історичний вісник», «Російська старовина», «Журнал

міністерства юстиції», «Російський архів».

Його перу також належать статті «Про запис равлика» (1859), «Генерал В. Г. К.» (1875), «Ів.

Скобелєв і генерал Тешен» (1882), «Розповіді про імп. Миколу I» (1883), нариси про зустрічі з М.

Лермонтовим, О. Бестужевим, генералом В. Костенецьким.

Наш земляк – автор книг «Нотатки про Аварьску експедицію на Кавказі 1837 р.» (1851).

Після смерті надруковані «Спогади. З мого студентського життя» (1887).

Студентом входив в т. зв. Сунгуровський гурток, який мав за мету «продовжити справу

декабристів» (1831). Як результат, арешт, слідство, позбавлення майнових прав і заслання рядовим

на Кавказ.

К., служачи в штабі військ Кавказької лінії в Ставрополі, оформляв документи Лермонтова на

відпустку (1840).

Випадково декілька разів зустрічався з поетом в П’ятигорську (1841).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Калугін, Ф. Левдик, М. Тимківський, О. Герцен, П.

Рогович, М. Альбіні, О. Бестужев, М. Павлов, М. Огарьов, П. Антонович, М. Станкевич, Я. Косач,

П. Каменський, Я. Невєров, М. Максимович, В. Пассек, Я. Почека, Ю. Кольрейф та ін.


***

НІ – СВАВОЛІ

, з політичного кредо Я. Костенецького

Ні самодержавному деспотизму, ні цареві ні жандармам.

МАЛОРУСЬКА КОЛОНІЯ, зі спогадів Я. Костенецького

Вступили до Московського університету. Все, окрім мене, Тимківського, Полоника й Іванівського,

були дітьми дуже бідних дворян; Курилков же був міщанин, а Полоник – купецький син. Всі вони

насилу, то з товаришами, то з обозами, змогли дістатися Москви, де тільки за допомогою

товаришів і кондицій ледве могли абияк існувати. Тут відзначу мимохідь, що між тодішніми, не

тільки середнього стану, а навіть і багатими поміщиками нашої губернії, мало ще було прагнення

до університетів: вся молодь, якщо вона й закінчувала гімназію, йшла або на військову службу,

або ж, послуживши до першого чину в цивільній службі, залишалася удома господарювати.

…Для мене, як жителя південного повіту, Конотопського, який набагато ближче до Харкова, ніж

до Москви, і з якого вже декілька поміщицьких синків виховувалося в Харківському університеті

(і навіть один мій близький родич), важко було потрапити до Московського університету, і

потрібні були особливі зусилля, аби схилити до того мого батька.

Здається в серпні 1828 року виїхав я з дому до Москви. Розлука з батьками була найсумніша;

батько й мати гірко плакали, цілували мене, благословляли... Бідні! Вони неначе передчували, що

нам судилося не скоро побачитися! Так, хоча я відправлявся до Москви і не надовго, всього на рік, до майбутніх канікул, проте зустрівся з батьками через тринадцять років після повернення мого з

Кавказу!

…Почав я відшукувати своїх гімназичних товаришів, в першу чергу тих, що вступили до

університету. Відшукав Тимківського й Іванівського, які дуже мені зраділи, наставили мене що і

як робити, і хотіли прийняти мене до себе на квартиру; проте у них було тісно.

Незабаром я відшукав собі квартиру на Бронній вулиці, в будинку генерала Самаріна, і поселився

в одній кімнаті з товаришем своїм Полоником (фатальною для мене людиною надалі) і

Животкевичем, теж колишнім учнем Новгород-Сіверської гімназії, який вже років зо два прожив у

Москві, все готувався вступити до університету. Іноді відвідував лекції, однак частіше трактири, де дуже удосконалився в більярдній грі. Так він і не потрапив до університет, і я надалі втратив

його з поля зору.

Декілька днів ходив я в правління, чекаючи черги іспиту. Іспит кінчився, але я не йшов додому:

мені хотілося відразу дізнатися, чи буду я прийнятий до університету. Коли стали виходити з

приміщення, я наважився підійти до Михайла Петровича Погодіна, як до молодої ще людини,

котра більш за всіх привернула мою увагу, і запитав: чи можу я сподіватися бути