КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Костенецкий Яков [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

КОСТЕНЕЦЬКИЙ Яків Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, журналіст.

З дворянської родини. Дядько, Костенецький В., – офіцер, який сформував одну з перших в

Російській імперії роту кінної артилерії

Народився в 1811 р. в Вирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – Конотопський район Сумської області України).

Помер 1 (13) червня 1885 р. на х. Скибинцях поблизу с. Сім’янівки Конотопського повіту

Чернігівської губернії Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).

Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Конотопське училище, навчався в Полтавській гімназії, закінчив Новгород-Сіверську

гімназію (1823-1828), навчався на етико-політичному відділенні Московського університету

(1828-1831).

Служив в Куринському єгерському полку (1833-1841), був гласним, почесним мировим суддею,

справником, членом училищної ради, піклувальником шкіл Конотопського повіту.

Друкувався в журналах «Сучасник», «Історичний вісник», «Російська старовина», «Журнал

міністерства юстиції», «Російський архів».

Його перу також належать статті «Про запис равлика» (1859), «Генерал В. Г. К.» (1875), «Ів.

Скобелєв і генерал Тешен» (1882), «Розповіді про імп. Миколу I» (1883), нариси про зустрічі з М.

Лермонтовим, О. Бестужевим, генералом В. Костенецьким.

Наш земляк – автор книг «Нотатки про Аварьску експедицію на Кавказі 1837 р.» (1851).

Після смерті надруковані «Спогади. З мого студентського життя» (1887).

Студентом входив в т. зв. Сунгуровський гурток, який мав за мету «продовжити справу

декабристів» (1831). Як результат, арешт, слідство, позбавлення майнових прав і заслання рядовим

на Кавказ.

К., служачи в штабі військ Кавказької лінії в Ставрополі, оформляв документи Лермонтова на

відпустку (1840).

Випадково декілька разів зустрічався з поетом в П’ятигорську (1841).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Калугін, Ф. Левдик, М. Тимківський, О. Герцен, П.

Рогович, М. Альбіні, О. Бестужев, М. Павлов, М. Огарьов, П. Антонович, М. Станкевич, Я. Косач,

П. Каменський, Я. Невєров, М. Максимович, В. Пассек, Я. Почека, Ю. Кольрейф та ін.


***

НІ – СВАВОЛІ

, з політичного кредо Я. Костенецького

Ні самодержавному деспотизму, ні цареві ні жандармам.

МАЛОРУСЬКА КОЛОНІЯ, зі спогадів Я. Костенецького

Вступили до Московського університету. Все, окрім мене, Тимківського, Полоника й Іванівського,

були дітьми дуже бідних дворян; Курилков же був міщанин, а Полоник – купецький син. Всі вони

насилу, то з товаришами, то з обозами, змогли дістатися Москви, де тільки за допомогою

товаришів і кондицій ледве могли абияк існувати. Тут відзначу мимохідь, що між тодішніми, не

тільки середнього стану, а навіть і багатими поміщиками нашої губернії, мало ще було прагнення

до університетів: вся молодь, якщо вона й закінчувала гімназію, йшла або на військову службу,

або ж, послуживши до першого чину в цивільній службі, залишалася удома господарювати.

…Для мене, як жителя південного повіту, Конотопського, який набагато ближче до Харкова, ніж

до Москви, і з якого вже декілька поміщицьких синків виховувалося в Харківському університеті

(і навіть один мій близький родич), важко було потрапити до Московського університету, і

потрібні були особливі зусилля, аби схилити до того мого батька.

Здається в серпні 1828 року виїхав я з дому до Москви. Розлука з батьками була найсумніша;

батько й мати гірко плакали, цілували мене, благословляли... Бідні! Вони неначе передчували, що

нам судилося не скоро побачитися! Так, хоча я відправлявся до Москви і не надовго, всього на рік, до майбутніх канікул, проте зустрівся з батьками через тринадцять років після повернення мого з

Кавказу!

…Почав я відшукувати своїх гімназичних товаришів, в першу чергу тих, що вступили до

університету. Відшукав Тимківського й Іванівського, які дуже мені зраділи, наставили мене що і

як робити, і хотіли прийняти мене до себе на квартиру; проте у них було тісно.

Незабаром я відшукав собі квартиру на Бронній вулиці, в будинку генерала Самаріна, і поселився

в одній кімнаті з товаришем своїм Полоником (фатальною для мене людиною надалі) і

Животкевичем, теж колишнім учнем Новгород-Сіверської гімназії, який вже років зо два прожив у

Москві, все готувався вступити до університету. Іноді відвідував лекції, однак частіше трактири, де дуже удосконалився в більярдній грі. Так він і не потрапив до університет, і я надалі втратив

його з поля зору.

Декілька днів ходив я в правління, чекаючи черги іспиту. Іспит кінчився, але я не йшов додому:

мені хотілося відразу дізнатися, чи буду я прийнятий до університету. Коли стали виходити з

приміщення, я наважився підійти до Михайла Петровича Погодіна, як до молодої ще людини,

котра більш за всіх привернула мою увагу, і запитав: чи можу я сподіватися бути прийнятим до

університету? «Без сумніву!» – відповідав він. – «Кого ж приймати, якщо не таких гімназистів як

ви?» Я радів як дитина...

…Біля мене і Калугіна сідали й інші наші товариші по гімназії, і лава ця так завжди за нами й

залишилася, і її прозвали Малоруською колонією.


ЛЕРМОНТОВ НЕ МАВ ЖОДНОГО ТОВАРИША, з книги Я. Костенецького «З мого

студентського життя»

Коли вже я був на третьому курсі, в 1831 році, вступив до університету на політичний же

факультет, Лермонтов, незграбний, сутулуватий, маленький, років шістнадцяти хлопець, брюнет, з

обличчям оливкового кольору й великими чорними очима, як дивилися буцімто спідлоба. Взагалі

студенти останнього курсу не дуже сходилися з першокурсниками, і тому я був мало знайомий з

Лермонтовим, хоча він і часто поряд мене сідав на лекціях; тоді ще ніхто не підозрював в ньому

ніякого поетичного таланту.

Між іншим, розповім тепер всі мої випадкові зустрічі з цим знаменитим поетом. На Кавказі, 1841

року, знаходився я в Ставрополі, в штабі командувача військами у той час генерала Граббе, де я, на посаді старшого ад’ютанта, завідував першим, тобто стройовим відділенням. Якось заходить до

мене в канцелярію офіцер в повній формі і рекомендується поручиком Тенгінського піхотного

полку Лермонтовим.

На той час мені вже були відомі його поетичні твори, які викликали неабияке захоплення, і тому я

з особливим хвилюванням став дивитися на нього і, запросивши сідати, запитав, чи не вчився він в

Московському університеті? Одержавши ствердну відповідь, я сказав йому моє прізвище, і він

пригадав наше університетське з ним знайомство. Після цього він пояснив мені свою потребу, яка

привела його до канцелярії штабу: йому хотілося знати, що зроблене за запитом про нього

військовому міністру. Я не пам’ятав цього паперу, тому звелів писареві відшукати його, і коли той

приніс мені папір, то я зачитав його Лермонтову.

…Військовий міністр писав, що Государ Імператор, унаслідок клопотання бабці поручика

Тенгінського полку Лермонтова про відпустку його в С.-Петербург для побачення з нею, наказав

дізнатися про службу, поведінку й спосіб життя зазначеного офіцера.

– Що ж ви відповідатимете на це? – запитав мене Лермонтов.

За звичаєм в штабі, за деякими паперами, котрі не вимагають якоїсь особливої відписки, писарі

самі складали чорнові відпустки, і в цю категорію потрапив випадково запит міністра про

Лермонтова. Писар і склав начорно відповідь.

– А ось вам і відповідь, – сказав я, засміявшись, і почав читати Лермонтову чорнову відпустку, складену писарем, в якій було сказано, що поручик Лермонтов служить справно, веде життя

тверезе і доброчесне і ні в яких злоякісних вчинках не помічений...

Лермонтов розреготався над такою атестацією і просив мене аніскільки не змінювати її і цими ж

самими словами відповідати міністрові...

Після цього за годину був відправлений міністрові найутішніший відгук, внаслідок якого і була

дозволена йому двадцятивосьмиденна відпустка до Петербургу.

У травні місяці я, з нагоди хвороби, відправився до П’ятигорська на мінеральні води. Незабаром

приїхав туди і Лермонтов, який повернувся з Петербургу.

В П’ятигорську знайомство моє з Лермонтовим обмежилося лише декількома словами при

зустрічах. Зійтися ближче ми не змогли. По-перше, він був зовсім не симпатична особа, і швидше

відштовхуюча, ніж така, яка до себе привертає, а головне, у той час, навіть на Кавказі, був

особливий, відомий рід витончених людей, людей світських, таких, котрі вважали себе вище за

інших за своїми аристократичними манерами і світській освіті, постійно говорили по-французьки,

розв’язних в суспільстві, спритних і сміливих з жінками і таких, що зарозуміло зневажали решту

всього люду, які, з висоти своєї величі, гордо дивилися на нашого брата армійського офіцера і

сходилися з нами хіба тільки в експедиціях, де ми, у свою чергу, з презирством на них дивилися і

знущалися з їх аристократизму.

До цієї категорії належала велика частина гвардійських офіцерів …і до цієї категорії належав

Лермонтов, який, понад те, і за характером своїм не любив дружити з людьми: він завжди був

в’їдливим і зарозумілим, і навряд чи він мав хоч одного товариша в житті.


МАРТИНОВИХ БУЛО ДВА, зі спогадів Я. Костенецького

Мартинових* було два брати, обидва гвардійські офіцери. Старший з них 1839 року прибув на

Кавказ, був прикомандирований до нашого Курінського полку, брав участь в експедиції цього ж

року під Ахульго, де був легко поранений кулею в брову і, одержавши Володимира 4-го ступеня з

бантом, виїхав до Ставрополя, куди в 1840 році прибув і його молодший брат.

В цей час я служив в Ставрополі при штабі і мешкав разом з ад’ютантом генерала Граббе, Альбіні

(моїм університетським товаришем) і Вікторовим. До нас на квартиру майже щодня приходив

молодший Мартинов. Це був дуже красивий гвардійський офіцер, блондин, з трохи кирпатим

носом і високого зросту. Він був завжди дуже люб’язний, веселий, гарно співав під фортепіано

романси. Він все мріяв про чини й ордени і думав не інакше, як дослужитися на Кавказі до

генеральського чину. Пізніше він виїхав в Гребенський козачий полк, куди був

прикомандирований.

У 1841 році я бачив його в П’ятигорську. Але в якому становищі! Замість генеральського чину він

був вже у відставці всього майором, не мав ніякого ордена і з веселої і світської витонченої

молодої людини зробився якимось дикуном: відростив величезні бакенбарди, в простому

черкеському костюмі, з величезним кинджалом, в білій папасі, вічно похмурий і мовчазний! Яка

була причина такої швидкої з ним зміни, залишилося мені невідомим...

*Микола Мартинов застрелив М. Лермонтова на дуелі.


РИЗИКОВАНЕ ПРОЩАННЯ, з нарису О. Марфіної «Микола Огарьов»

Ранньою весною 1833 р. були покарані члени таємного гуртка Сунгурова, серед яких був Яків

Костенецький, засуджений до розжалування в солдати і заслання на Кавказ. Ні у кого з них не

було ні одягу, ні взуття, ні грошей, хоча всіх їх чекала далека дорога. На допомогу прийшли

товариші.

Іван Кирієвський провів підписку у своєму колі, а Огарьов – серед своїх друзів і знайомих.

Причому він сам побував в казармах, побачився з Костенецьким і особисто передав йому гроші.

Про подальший перебіг подій розповідає сам Костенецький: «На першому нічлігу, в селі Біцах,

куди ми прибули ще завидна, караульний унтер-офіцер відвів нам особливу селянську хату, де ми

й розташувалися з караульним солдатом. Незабаром приїхали до нас ще раз попрощатися деякі з

наших товаришів, студенти: Почека, Оболенський, Сатін і Микола Огарьов. Вони привезли з

собою закусок і вина, і ми, напившись чаю і поївши, із сльозами попрощалися з ними на довгу

розлуку.

Це побачення було останньою ланкою, що пов’язувала мене із студентами і університетом. ...І збір

грошей і проводи розжалуваних в солдати студентів – все це з боку Огарьова було сміливим

кроком».


МИ НЕ ЛЮДИ, МИ ДВОРЯНИ, бувальщина

У канцелярії Московського університету товпляться в старомодних костюмах кандидати в

студенти з Малоросії. Виходить ректор, дивиться і запитує:

– Ви що за люди? *

Прибульці дуже ображаються і один з них нарешті відповідає:

– Ми не люди, ми – чернігівські дворяни!

*Людьми на той час у провінції називали слуг та іншу челядь.