До цієї категорії належала велика частина гвардійських офіцерів …і до цієї категорії належав
Лермонтов, який, понад те, і за характером своїм не любив дружити з людьми: він завжди був
в’їдливим і зарозумілим, і навряд чи він мав хоч одного товариша в житті.
МАРТИНОВИХ БУЛО ДВА, зі спогадів Я. Костенецького
Мартинових* було два брати, обидва гвардійські офіцери. Старший з них 1839 року прибув на
Кавказ, був прикомандирований до нашого Курінського полку, брав участь в експедиції цього ж
року під Ахульго, де був легко поранений кулею в брову і, одержавши Володимира 4-го ступеня з
бантом, виїхав до Ставрополя, куди в 1840 році прибув і його молодший брат.
В цей час я служив в Ставрополі при штабі і мешкав разом з ад’ютантом генерала Граббе, Альбіні
(моїм університетським товаришем) і Вікторовим. До нас на квартиру майже щодня приходив
молодший Мартинов. Це був дуже красивий гвардійський офіцер, блондин, з трохи кирпатим
носом і високого зросту. Він був завжди дуже люб’язний, веселий, гарно співав під фортепіано
романси. Він все мріяв про чини й ордени і думав не інакше, як дослужитися на Кавказі до
генеральського чину. Пізніше він виїхав в Гребенський козачий полк, куди був
прикомандирований.
У 1841 році я бачив його в П’ятигорську. Але в якому становищі! Замість генеральського чину він
був вже у відставці всього майором, не мав ніякого ордена і з веселої і світської витонченої
молодої людини зробився якимось дикуном: відростив величезні бакенбарди, в простому
черкеському костюмі, з величезним кинджалом, в білій папасі, вічно похмурий і мовчазний! Яка
була причина такої швидкої з ним зміни, залишилося мені невідомим...
*Микола Мартинов застрелив М. Лермонтова на дуелі.
РИЗИКОВАНЕ ПРОЩАННЯ, з нарису О. Марфіної «Микола Огарьов»
Ранньою весною 1833 р. були покарані члени таємного гуртка Сунгурова, серед яких був Яків
Костенецький, засуджений до розжалування в солдати і заслання на Кавказ. Ні у кого з них не
було ні одягу, ні взуття, ні грошей, хоча всіх їх чекала далека дорога. На допомогу прийшли
товариші.
Іван Кирієвський провів підписку у своєму колі, а Огарьов – серед своїх друзів і знайомих.
Причому він сам побував в казармах, побачився з Костенецьким і особисто передав йому гроші.
Про подальший перебіг подій розповідає сам Костенецький: «На першому нічлігу, в селі Біцах,
куди ми прибули ще завидна, караульний унтер-офіцер відвів нам особливу селянську хату, де ми
й розташувалися з караульним солдатом. Незабаром приїхали до нас ще раз попрощатися деякі з
наших товаришів, студенти: Почека, Оболенський, Сатін і Микола Огарьов. Вони привезли з
собою закусок і вина, і ми, напившись чаю і поївши, із сльозами попрощалися з ними на довгу
розлуку.
Це побачення було останньою ланкою, що пов’язувала мене із студентами і університетом. ...І збір
грошей і проводи розжалуваних в солдати студентів – все це з боку Огарьова було сміливим
кроком».
МИ НЕ ЛЮДИ, МИ – ДВОРЯНИ, бувальщина
У канцелярії Московського університету товпляться в старомодних костюмах кандидати в
студенти з Малоросії. Виходить ректор, дивиться і запитує:
– Ви що за люди? *
Прибульці дуже ображаються і один з них нарешті відповідає:
– Ми не люди, ми – чернігівські дворяни!
*Людьми на той час у провінції називали слуг та іншу челядь.
