ЗАРУЦЬКИЙ Панас Олексійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, священик.
З родини священика.
Народився в середині XVII ст. в м. Глухові Чернігівського полку Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер бл. 1720 р. Точна дата і місце – не відомі.
Навчався в Києво-Могилянській колегії.
Був священиком в Ніжині (1688-1694), протопопом Новгород-Сіверським (з 1694 до смерті).
Як літератор дебютував книгою «На похвалу великих государів» (1688).
Потім настала черга 800-сторінкового «Хліба ангельського» (1717), «Надгробка сумножурливого
царівни Наталії Олексіївни», «Тезисів Афанасія Заруцького».
Перу нашого земляка також належать праці «Уявний рай» (1688), «Тлумачення на Євангеліє
Івана» (1717),
З. отримав від московського царя грамоту «за труды ево в составлении печатной конклюзии на
прославление имени нашего царского величества» (1718).
Є в біографії нашого земляка й ще одна сторінка, котра його не прикрашає: саме він виступав з
проповіддю, коли виголошувалась анафема І. Мазепі (1708).*
Серед друзів та близьких знайомих З. – Л. Баранович, І. Скоропадський, В. Голицин, І. Мазепа,
сім’я Полуботків, С. Яворський та ін.
*Українська православна церква (КП) зняла анафему 23 серпня 1992 р.
***
ЖИТИ ПРАВЕДНО
, з релігійного кредо П. Заруцького
Праведний і досконалий спосіб життя спирається за Божі заповіді.
ПРИБУТКОВЕ МІСЦЕ, з статті С. Ніколаєва «Заруцький Панас Олексійович»
Заруцький просив І. Мазепу сприяти в виданні його першого творчого доробку, про що останній
писав кн. В. В. Голіцину. Мабуть, це була історико-літературна компіляція, оскільки Мазепа
просив Голіцина дозволити З. віднайти довідки в літописах, які зберігаються в Москві.
Приїхавши туди, З. відверто запропонував Голіцину свої літературні послуги, бажаючи
потрудитися «в зображенні книжному до прославляння престолу їх царської величності». Проте
незабаром князя заслали, і твір З., у якому, очевидно, йшла мова і про нього, став явно
недоречним. Можливо, з цієї причини він і не зберігся.
12 листопада 1708 р. під час проголошення анафеми Мазепі З. говорив проповідь у присутності
Петра I. Проповідь сподобалася цареві, і священику була видана грамота на с. Білокопитове, що
належало раніше його батькові.
18 лютого 1718 р. гетьман І. Скоропадський подарував З. село, а 21 березня 1718 р. він одержав від
царя даровану грамоту «за праці його в складанні друкованої конклюзії на прославляння імені
нашої царської величності».
БАЖАВ ОСПІВУВАТИ ВЕЛИЧ МОСКОВСЬКОГО ЦАРЯ, з праці М. Костомарова «Приїзд
Мазепи з старшинами до столиці»
14 вересня думний дяк запропонував гетьманові і старшинам, чи не вважають вони за потрібне
запропонувати які-небудь зміни до статей договору, укладеного на Коломацькій раді. Зазначалося,
що питання про оренду на цій раді залишилося не вирішеним, отож тепер виникала змога
вирішити голосом усього народу, за аналізом відповідей на питання, розіслані в полки.
Гетьман знаходив необхідним зробити новий перепис усіх козаків, аби відокремити дійсних
козаків від мужиків-самозванців, які безупинно втиралися в козаки. А далі потрібно буде строго
спостерігати, щоб мужики ні за яких обставин самовільно не вписувалися в козацтво.
Старшини намагалися не допускати в козаки посполитих, аби тримати останніх у себе в підданстві
з їх землями. Зі старшинами заодно того ж домагалися всі військові товариші, які володіли
маєтностями.
Мазепа, як поляк за вихованням, потурав цьому «панському» напрямку; але йому хотілося, щоб
«пани», тобто власники маєтностей, залежали від нього, і тому звернув увагу уряду на те, що деякі
малоросіяни їздили до Москви і там виклопотували собі маєтності в Малоросії. Звідси, як
виражався гетьман, і виникали «труднощі і ненадійне докучання». Той, хто недавно одержав
грамоту в Москві, домагався відводу йому земель… у відповідності до жалуваної грамоти. А тут
з’являвся хтось інший і докучав гетьману, вказуючи, що в нього є більш давнє право на володіння
– відповідно до гетьманського універсалу.
На це гетьману відповідали, що не будуть видавати жалуваних грамот на маєтності без попередніх
гетьманських універсалів.
У цей приїзд гетьмана до Москви видано була безліч жалуваних грамот на маєтності, і саме тоді,
можна підкреслити, було закладено фундамент приватного землеволодіння в Малоросії, що, в
свою чергу, започаткувало майбутнє малоросійське дворянство.
Крім загальної жалуваної грамоти всьому малоросійському народові на земельні володіння, які в
кожного були, самому гетьманові Мазепі вручили грамоти на села Остроч і Ядлівка в
Баришівському повіті Переяславського полку, які гетьман тоді ж пожертвував богодільні при
Києво-Печерському монастирі; на село Кочюрівку в Глухівському повіті, де в гетьмана було
обійстя і водяний млин на ріці Єсмань, і на село Самбур у Красненському повіті. Всіма цими
маєтностями Мазепа володів і колись, у званні генерального осавула, а тепер вони віддавалися
йому в потомствене володіння.
Ще до своєї поїздки в Москву гетьман витребував затвердження своїх універсалів: на села
Диканька і Ярославець для генерального писаря Кочубея; на два села в Полтавському повіті за
генеральним суддею Вуєховичем; на села в Любецькому повіті за Михайлом Гамалією; сіл
Погрібки, Кишки і Кропив’яне з млинами на ріці Сейм за генеральним бунчужним Юхимом
Лизогубом; на подаровані їм усі маєтності за басанським сотником Янковичем, ніжинським
полковником Степаном Забілою й охотницькими полковниками: Герасимом Василевичем,
Яворським, Кожухівським і Новицьким. Під час візиту Мазепи до Москви, за гетьманським
клопотанням, були видані грамоти на маєтності і багатьом іншим особам.
Гетьман протегував і літературним працям у рідному краї. За його рекомендацією, ще до поїздки в
Москву, привозили в столицю старці Києво-Миколаївського монастиря книгу Радивиловського
«Вінець Христовий», a старці печерські – книгу «Вінець від квітів духовного винограду
печерського» для дарування їх государям.
Разом з гетьманом приїжджав до столиці глухівський житель Панас Заруцький з книгою «На
похвалу великих государів». Він подав Голіцину прохання, яким виявляв бажання трудитися і
надалі «в накресленні книжковому до прославляння престолу їхніх царських величностей і його
князя Голіцина, щоб мати літопис про родинні зв’язки їх царських величностей, щоб і в нині
мудрим людям було що прочитати».
Він заявляв, що донині писав коротко, а тепер хотів би написати докладніше, і просив забезпечити
його літописами, тому що в малоросійському краї таких не можна знайти.
19 вересня малоросіян відправили з Москви. На прощання гетьману і старшинам надарували
соболів, різних приправ і ласощів, вина, оцту і т.п.
БИЙ СВІЙ СВОГО, уривок з книги О. Оглобліна «Гетьман Іван Мазепа та його доба»
Вінцем цього «уничтоженія» Мазепи був наказ царя вищим церковним чинникам, українським і
російським, Мазепу «публично в соборной церкви проклятію предать», себто виголосити
церковну анатему на Мазепу, який «оставя православіе, к еретикам Шведам ушел... і, вмЂсто
защищенія також как великой строітель оных был святым церквам, нынЂ проклятой гонитель
оным учинился, понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили...»
(указ митрополитові рязанському, місцеблюстителю ІІатріяршого престолу Стефанові Яворському
з 31 жовтня 1708 р.).
Наказ був слухняно виконаний. 12 листопада в Москві, в Успенському соборі – місці коронації
московських царів і російських імператорів – у присутності єпископату, царевича Олексія
Петровича, бояр та інших осіб митрополит Стефан Яворський, українець і давній приятель
гетьмана Мазепи, перевів церковний обряд прокляття «за измЂну и вЂроломство» (виголосивши
при цьому відповідне казання) на того, хто завжди був вірним сином православної церкви й
великим, найбільшим з усіх українських гетьманів, її добродієм.
Того ж дня у Глухові, в Троїцькій соборній церкві, після літургії й молебня в присутності царя й
членів московського уряду, а також гетьмана Скоропадського й старшини вище українське
духовенство на чолі з митрополитом Йоасафом Кроковським «предало Мазепу вЂчному
проклятію», причому новгородсіверський протопоп Атанасій Заруцький, давній панегірист, а
потім ворог Мазепи, «сказывал казанье, напоминая о прежде бывших измЂнниках прострацію».
Того ж дня царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным измЂнником», що «от вЂры
православной и Церквей христіанских отлучен». І того ж дня з друкованими посланнями
тотожного змісту звернулися до своєї пастви вищі українські ієрархи – митрополит Йоасаф
Кроковський, архиєпископ Іоан Максимович і єпископ Захарія Корнилович.
Нема найменшого сумніву, що навіть ці листи українського єпископату були звичайнісіньким
диктатом царської канцелярії. Ця анатема (поширена також на всіх, хто пішов за Мазепою) була
внесена в «чин православія» й «мало не до кінця XIX ст. ім’я гетьмана Мазепи згадувалося
щорічно під час відправи «чина анафематствованія» (або «чина православія») в першу неділю
Великого Посту» (Біднов). Годі й казати, що за межами Російської імперії жадна православна
церква ніколи не визнавала цієї «анатеми», що, проте, незважаючи на всю її церковну
неправосильність, не могла не справити свого враження на українську людність того часу.
ЕПОХА УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО, з статті К. Борисенко «Усе, що ми знаємо про гетьмана»
Ця постать була звеличена європейською романтичною літературою, адже майже бездоганно
відповідала її ідеалу – невтомного шукача пригод, бунтівника, що зневажив титули й маєтки,
ризикнув заради втілення найбільшої мрії і – втратив усе. Для російської імперської політики його
образ правив ледь не за взірцевого зрадника. А для українців... Отут, здається, найскладніше, бо
для українців попри сильні емоції (поклоніння, щире обожнювання чи люту ненависть) він
лишався чи не найбільшою загадкою. То ким же він був – Іван Мазепа, гетьман України?
Книжка Ростислава Радишевського та Володимира Свербигуза «Гетьман Іван Мазепа в
сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» (К.: Просвіта, 2006) робить спробу чи не
вперше в такому поважному форматі осмислити цю непересічну особистість і саму епоху – адже
час правління Мазепи співвідноситься із золотою добою українського бароко.
...Звісно, чимало уваги приділено гетьманському піклуванню про науки та мистецтво. Розбудова
Києво-Могилянської академії, постання колегіуму в Чернігові, спрямовування найздібніших
студентів «по науку на Захід», сприяння розвиткові архітектури та книговидання – це далеко не
повний перелік його діянь.
Варто ще згадати опікування молодими талановитими авторами, серед яких були і Дмитро
Туптало, і Стефан Яворський, і Антоній Радивиловський, й Іван Орновський, і навіть Опанас
Заруцький, який перегодом першим виголосить йому анатему...
Так, гетьман Іван Мазепа був людиною епохи бароко, котра прагнула в усьому досягнути ідеалу.
Його діяльність справді вражає своєю масштабністю й далекосяжністю планів. Котрісь його
діяння нині можна схвалювати, а котрісь – і ні, але незаперечним залишається той факт, що так
само, як, скажімо, англійці пишаються вікторіанською епохою, українці мають повне право
пишатися мазепинською добою бароко.
