Литвинович Спиридон (fb2)




ЛИТВИНОВИЧ Спиридон


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: австрійсько-галицький.

Священик.

З родини священика.

Народився 6 грудня 1810 р. в с. Дрицькові Бережанського повіту Австрійської імперії (нині –

Бережанський район Тернопільської області України).

Помер 4 червня 1869 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України). Похований на Личаківському цвинтарі.

Навчався на богословських факультетах Львівського і Віденського університетів.

Був вчителем Чернівецької гімназії, священиком львівського собору св. Юра, парохом віденської

церкви св. Варвари, ректором Віденської духовної семінарії (1852-1857), куратором львівської

митрополії (1857-1863), галицьким митрополитом (1863-1869).

Почесний крилошанин (1852).

Депутат, віце-маршалок Галицького сейму.

Член Державної Ради Австрійської імперії.

Відстоював політичні права українського населення в Галичині. Виступав проти спроб польського

вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископові.

За безпосередньої участі Л. була прийнята конкордія з римо-католицькою церквою, яка стала

суттєвою перешкодою у полонізації Галичини (1863).

Наш земляк – автор слів до однієї з старогалицьких пісень «Руський молодець».

Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Петрушевич, В. Фортуна, Я. Головацький, Г.

Шашкевич, М. Устиянович, І. Главач, Й. Лозинський, Я. Кульчицький, І. Гушалевич, Т. Павликів, М. Ковбасюк, С. Качала та ін.


***

НА КАМЕНІ ЧИ НА ПІСКУ, з релігійного кредо С. Литвиновича

Той, хто слухає слова Господні і виконуює їх, подібний до того, хто мурує будинок на камені, а

той, що слухає і не виконує, схожий на того, хто зводить будинок на піску.

ВИСТУПАВ ПРОТИ «ЯЗИЧІЯ», з дослідження О. Коновця «Українська «Просвіта» в контексті

національно-культурного руху XIX століття»

Найбільшого успіху в Галичині русофільство досягло в 60-х роках XX ст. Його засади прийняла

навіть церковна установа у Галичині – Святоюрське коло греко-католицького вищого

духовенства. Під впливом русофілів, або москвофілів, як їх згодом називали, опинилися

«Народний дім», товариства «Галичо-руська матиця «, Ставропігійський інститут . Росія щедро

фінансувала їхню діяльність і видання, зокрема газету «Слово».

Найсильніше цей вплив виявився у царині мови і школи. Провідні діячі москвофілів такі, як

Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качкановський рішуче виступали проти української

народної мови, вимагали, щоб мова мала визнану літературну традицію і престиж, тож і

користувалися у публікаціях церковнослов’янською з домішкою польських, російських та

українських слів. Цю суміш називали «язичієм».

На противагу «москвофілам» зароджувалася нова просвітницька течія – народівська. Це були

патріотично налаштовані представники галицької інтелігенції, зокрема львівський митрополит

Спиридон Литвинович, отець Григорій Шашкевич, посол у Галицькому сеймі отець Степан

Качала та ін. Вони стояли на національно-самостійницьких позиціях, вірили, що українці –

окрема нація, вживали у побуті і на письмі народну мову, намагалися впроваджувати її в

літературний вжиток, громадське життя.


ВПЕРШЕ ГІМН ПРОЗВУЧАВ НА ЧЕСТЬ ЛИТВИНОВИЧА, з статті Н. Позняк-Хоменко «Білі

плями українського гімну»

Михайло Вербицький, який музику і спів вважав молитвою, а молитву – музикою, уперше

побачив вірш Чубинського в газеті «Зоря». А 26 червня 1863 року син відомого співака Модеста

Менцинського (до речі, він один із перших здійснив у 1910 році аудіозапис майбутнього Гімну

України) Омелян завершує укладання збірки хорових творів різних авторів. Серед тридцяти творів

під номером 24 вміщено й пісню «Ще не вмерла Україна». А в друкованому варіанті ця музика

вперше побачила світ 1885 року в збірці «Кобзар».

Офіційною датою першого публічного виконання пісні вважають 10 березня 1865 року, коли в

Перемишлі, у духовній семінарії українська громада влаштувала вечір пам’яті Тараса Шевченка.

Збереглася програмка вечора, у якій останнім номером зазначено «Ще не вмерла Україна»

Михайла Вербицького. Є документальне свідчення і про те, що ця пісня звучала в березні 1866

року на Шевченківському вечорі у Відні. Виконували її й 1867 року у Львові на прийомі з нагоди

зустрічі Нового року в митрополита Спиридона Литвиновича.


ДО ВІДНЯ ПРИБУЛИ КОЖЕН ЗА СВОЇМ, з книги О. Мазурка, П. Пеняка і М. Шевера

«Володимир Вернадський про Угорську Русь»

У складеній 13 жовтня пам’ятній записці угр ороси бажали обнародування у всіх землях

конституції 4 березня 1849 р. автономії російської мови в народних школах, російської гімназії в

Ужгороді, доступу для угроруських до університету у Львові, російської офіційної газети,

знищення обмеження друкувати кирилицею, щоб