ЛИТВИНОВИЧ Спиридон
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: австрійсько-галицький.
Священик.
З родини священика.
Народився 6 грудня 1810 р. в с. Дрицькові Бережанського повіту Австрійської імперії (нині –
Бережанський район Тернопільської області України).
Помер 4 червня 1869 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний
центр однойменної області України). Похований на Личаківському цвинтарі.
Навчався на богословських факультетах Львівського і Віденського університетів.
Був вчителем Чернівецької гімназії, священиком львівського собору св. Юра, парохом віденської
церкви св. Варвари, ректором Віденської духовної семінарії (1852-1857), куратором львівської
митрополії (1857-1863), галицьким митрополитом (1863-1869).
Почесний крилошанин (1852).
Депутат, віце-маршалок Галицького сейму.
Член Державної Ради Австрійської імперії.
Відстоював політичні права українського населення в Галичині. Виступав проти спроб польського
вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископові.
За безпосередньої участі Л. була прийнята конкордія з римо-католицькою церквою, яка стала
суттєвою перешкодою у полонізації Галичини (1863).
Наш земляк – автор слів до однієї з старогалицьких пісень «Руський молодець».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Петрушевич, В. Фортуна, Я. Головацький, Г.
Шашкевич, М. Устиянович, І. Главач, Й. Лозинський, Я. Кульчицький, І. Гушалевич, Т. Павликів, М. Ковбасюк, С. Качала та ін.
***
НА КАМЕНІ ЧИ НА ПІСКУ, з релігійного кредо С. Литвиновича
Той, хто слухає слова Господні і виконуює їх, подібний до того, хто мурує будинок на камені, а
той, що слухає і не виконує, схожий на того, хто зводить будинок на піску.
ВИСТУПАВ ПРОТИ «ЯЗИЧІЯ», з дослідження О. Коновця «Українська «Просвіта» в контексті
національно-культурного руху XIX століття»
Найбільшого успіху в Галичині русофільство досягло в 60-х роках XX ст. Його засади прийняла
навіть церковна установа у Галичині – Святоюрське коло греко-католицького вищого
духовенства. Під впливом русофілів, або москвофілів, як їх згодом називали, опинилися
«Народний дім», товариства «Галичо-руська матиця «, Ставропігійський інститут . Росія щедро
фінансувала їхню діяльність і видання, зокрема газету «Слово».
Найсильніше цей вплив виявився у царині мови і школи. Провідні діячі москвофілів такі, як
Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качкановський рішуче виступали проти української
народної мови, вимагали, щоб мова мала визнану літературну традицію і престиж, тож і
користувалися у публікаціях церковнослов’янською з домішкою польських, російських та
українських слів. Цю суміш називали «язичієм».
На противагу «москвофілам» зароджувалася нова просвітницька течія – народівська. Це були
патріотично налаштовані представники галицької інтелігенції, зокрема львівський митрополит
Спиридон Литвинович, отець Григорій Шашкевич, посол у Галицькому сеймі отець Степан
Качала та ін. Вони стояли на національно-самостійницьких позиціях, вірили, що українці –
окрема нація, вживали у побуті і на письмі народну мову, намагалися впроваджувати її в
літературний вжиток, громадське життя.
ВПЕРШЕ ГІМН ПРОЗВУЧАВ НА ЧЕСТЬ ЛИТВИНОВИЧА, з статті Н. Позняк-Хоменко «Білі
плями українського гімну»
Михайло Вербицький, який музику і спів вважав молитвою, а молитву – музикою, уперше
побачив вірш Чубинського в газеті «Зоря». А 26 червня 1863 року син відомого співака Модеста
Менцинського (до речі, він один із перших здійснив у 1910 році аудіозапис майбутнього Гімну
України) Омелян завершує укладання збірки хорових творів різних авторів. Серед тридцяти творів
під номером 24 вміщено й пісню «Ще не вмерла Україна». А в друкованому варіанті ця музика
вперше побачила світ 1885 року в збірці «Кобзар».
Офіційною датою першого публічного виконання пісні вважають 10 березня 1865 року, коли в
Перемишлі, у духовній семінарії українська громада влаштувала вечір пам’яті Тараса Шевченка.
Збереглася програмка вечора, у якій останнім номером зазначено «Ще не вмерла Україна»
Михайла Вербицького. Є документальне свідчення і про те, що ця пісня звучала в березні 1866
року на Шевченківському вечорі у Відні. Виконували її й 1867 року у Львові на прийомі з
