Луначарский Анатолий (fb2)


Настройки текста:






ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, публіцист, критик, державний діяч.

З дворянської родини.

Народився 11 (23) листопада 1875 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 26 грудня 1933 р. в м. Ментоні (Франція). Похований в м. Москві (РФ) біля Кремлівської

стіни.

Навчався в першій Київській гімназії (1887-1895), Цюріхському університеті (1895-1896), Працював завідуючим відділом газети «Нове життя», наркомом освіти (1917-1929), головою

Наукового комітету при ЦВК СРСР (1929-1933), постійним представником СРСР в Іспанії (1933).

Академік академії наук СРСР (1930).

Друкувався в газетах «Київські відгуки», «День», «Північний край», «Голос», «Київська думка»,

«Правда», «Кур’єр», журналах «Російська думка», «Освіта», «Новий журнал для всіх», «Питання

філософії і психології», «Театр і мистецтво», «Вісник життя».

Як літератор дебютував у виданні «Аркуш «Працівника» статтею «Цар в Парижі» (1896).

Потім настала черга статей «Російський Фауст», «Трагізм життя і біла магія» (обидві – 1902), «До

питання про пізнання», «Перед лицем фатуму. До філософії трагедії» (обидві – 1903), «Завдання

театральної критики», «Підвалини позитивної естетики» (обидві – 1904), «Марксизм і естетика»

(1905), «Соціальна психологія і соціальна містика» (1906), «Ібсен і міщанство» (1907), «Морок»

(1908), «Ще про театр і соціалізм», «Літературний розпад і концентрація інтелігенції» (1909),

«Геній і голод» (1911), «Думки Метерлінка про війну» (1916).

Наш земляк – автор циклу оповідань «Маленькі фантазії», п’єс «Королівський голяр», «Юний

Леонардо», «Вавілонська паличка», «Король-художник», «Три мандрівники і Воно», драми

«Фауст і місто».

Його перу також належать книги «Етюди критичні і полемічні» (1905), «Три кадети», «П’ять

фарсів для любителів» (обидві – 1907), «Театр. Книга про новий театр» (1908), «Ідеї в масках»

(1912), «Міщанство та індивідуалізм» (1923).

Обстоюючи соціалістичну ідею, неодноразово потрапляв за грати (1900; 1905; 1917).

Після приходу до влади більшовиків – учасник «червоного терору».

Помер дорогою до Іспанії, куди його призначили повноважним представником СРСР.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бердяєв, Р. Ролан, М. Горький, П. Лафарг, Г. Плеханов, К. Шпіттелер, В. Ленін, В. Короленко, Й. Сталін, В. Андріянова, П. Аксельрод, О. Ярославський, В. Савінков, В. Воровський та ін.


***

МЕРТВІСТЬ ФОРМИ,

з творчого кредо А. Луначарського

Немає майстра без визначного змісту. ...Форма без змісту – мертва.

НАЙТАЛАНОВИТІША ГІЛКА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДЕРЕВА, з статті А. Луначарського «Про

націоналізм взагалі і в українському русі зокрема»

Єдність лише тоді є принципом краси й високої організації, коли вона охоплює своїми гнучкими

рамками можливо багатше розмаїття. Розмаїття національне є, думається, велика людська

спадщина, яка, треба сподіватися, збережеться і дасть ще недоступну нам насолоду підйому

життя...

Звертаючись, зокрема, до українського руху... я повинен відразу сказати, що жодне національне

пробудження не викликає в мені суб’єктивно стільки гарячих симпатій... Від самостійного

культурного розвитку українського народу маємо чекати найутішніших результатів, бо немає

ніякого сумніву в тому, що це одна з найталантовитіших гілок слов’янського дерева.

ШЕВЧЕНКО НАЦІОНАЛІСТ, з книги А. Луначарського «Статті про літературу»

Тричі помиляється той, хто говорить про соціалістичне нівелювання і про торжество якогось

безбарвного космополітизму у разі перемоги пролетаріату. Ні, нове суспільство дасть простір для

нескінченно багатоколірної в своїй стихійній течії природи кожного народу. Воно знищить,

механічну, котра, до того ж, ще й мертвить, силу держави, воно уб’є звірячі канібальські

інстинкти, що спонукають насильницьки знеособлювати як окремих людей, так і національності.

І як окрема особа ніколи не досягала такої свободи й оригінальності, якої досягне вона в

соціалістичному майбутньому, так і нації ніколи ще не підіймали свого власного голосу в хорі

людства з такою силою й самобутністю, яких вони досягнуть тоді.

…Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української

національності посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин, які

споріднюють націоналізм Шевченка з націоналізмом Міцкевича, Фосколо, деяких ірландців, з

націоналізмом великої народної поезії сербів.


СХОЖИЙ НА ГОГОЛЯ, з статті А. Луначарського про творчість А. Маневича

Маневич сидів, бувало, схожий чимось на Гоголя, і, прищуливши очі, з рукою, що застигла в

повітрі з пензлем, вдивлявся в «об’єкт». З трохи українським акцентом він говорив при цьому

повільно: «Що ж воно таке?» І потім: несподівано, з неймовірною швидкістю обрушував на

полотно