ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини гравера. Батько, Левицький Г., – інспектор з нагляду за церковним живописом.
Народився близько 1735 р. в c. Маячці Полтавського полку Російської імперії (нині –
Новосанжарський район Полтавської області України).
Помер 4 (16) квітня 1822 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався у свого батька гравера Г. Левицького, Київській академії , художника О. Антропова
(1758-1764).
Був керівником живописних робіт під час реставрації Тріумфальних воріт у Москві (1766),
працював викладачем Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1771-1787).
Академік Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1770).
Серед найвідоміших доробків – портрети архітектора О. Кокоринова (1769), відкупника Н.
Сеземова (1770), Ф. Ржевської і М. Давидова (1772), П. Демидова, Є. Хрущова і Є. Хованської
(обидва – 1773), Д. Дідро (1773-1774), вихованок Смольного інституту (1773-1776), М. Дьякової
(1778), невідомого священика, Я. Сіверса (обидва – 1779), Н. Львова (1781), Урсули Мнішек, О.
Ланського, І. Долгорукого (усі – 1782), італійської акторки Ганни Давіа-Бернуцці, Катерини II
(обидва – 1783), дочки Агаші в російському костюмі (1785), Фаєста Петровича Макеровського в
маскарадному одягу (1789), В. і М. Митрофанових, дочок О. Воронцова (обидва – 1790),
невідомого зі сфінксом (1790-і).
Зберігаються полотна нашого земляка в Київському музеї російського мистецтва, Санкт-
Петербурзькому державному Російському музеї, Московській державній Третьяковській галереї,
Женевському музеї мистецтва й історії, Московському літературному музеї, Паризькому зібранні
Гіршмана.
Л. талановито поєднував традиційну урочистість пізнього бароко з рисами природності і
щоденності. За театральним маскарадом він умів бачити свіжість почуттів і жвавість характерів.
Поглибленістю і різноманіттям індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів
відзначені інтимні портрети художника; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній
пастозній манері.
Тяжко захворівши (1800), останні два десятиліття наш земляк майже не працював. Від нього
майже всі відвернулися і забули. Часом він відчував сильну потребу в грошах, бо пенсію за 16
років самовідданої праці в Петербурзькій Імператорській академії мистецтв призначили мізерну. А
утримував художник не лише себе, а й дружину, овдовілу доньку й двох онуків.
У Москві (РФ) вийшла друком книга О. Колпакової «Дмитро Левицький» (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Антропов, Г. Державін, П. Соколов, Ж. Л. Лагрене, Г.
Угрюмов, В. Боровиковський, С. Маяцький, Л. Калиновський, П. Дрождін, Є. Камеженков, Л.
Миропольский та ін.
***
ЖИТТЄВІСТЬ
, з творчого кредо Д. Левицького
Найголовніший момент в мистецтві – його життєвість.
ТЕХНІКА – ЗАСЛІПЛЮЮЧА, з оцінки творчості Д. Левицького І. Грабарем
Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова – Левицький, твори якого належать
до кращих подвигів європейського портретного мистецтва XVIII в.
Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із сліпучою
технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного,
невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в
зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя – не мав він собі пари.
Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнольдса виходить жорстким і холодним віртуозом, але й
музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар – настирливим, а прийоми –
завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії,
несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом
правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу.
ПІДНЯЛИ ПОРТРЕТНУ СПРАВУ ДО ВЕРШИН, з розвідки О. Семенюченко «Український
портрет XVII-XVIII століть»
В Україну європейський портрет прийшов, перш за все, як портрет донаторський, тобто тісно
пов’язаний із церквою, і цей зв’язок обірвався лише на початку ХІХ ст., із приходом нової епохи.
…Використання портрета для виконання релігійної ролі, якої він позбавлявся поступово,
