ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Борис Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З поміщицької родини. Батько, Лазаревський О., – історик.
Народився 26 березня (7 квітня) 1871 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 24 вересня 1936 р. в м. Парижі (Франція).
Закінчив другу Київську гімназію, колегію П. Галагана (1892), навчався на юридичному
факультеті Новоросійського (1892-1893), закінчив юридичний факультет Київського університету
св. Володимира (1897).
Працював помічником машиніста на станції Казатин Південно-Західної залізниці (1896), слідчим
Севастопольського військово-польового суду (1897-1903), Владивостоцьким військовим
прокурором (1904-1905), діловодом на Чорноморському флоті (1916-1917), контролером на
французькому пароплаві лінії «Марсель – Батум» (1920).
Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Киянин», «Південний огляд», «Єлизаветградські
новини», «Новий час», журналах «Нива», «Весь світ», «Пробудження», «Лелітки», «Щомісячний
журнал для всіх», «Російське багатство», «Щомісячний журнал літератури», «Новий журнал для
всіх», «Лукомор’я», «Мистецтво», «Освіта».
Як літератор дебютував в газеті «Киянин» оповіданням «Остання послуга» (1894).
Потім настала черга статей «Шевченко і жінки» (1911), «Про Шевченка і близьких йому людей»
(1914).
Наш земляк – автор книг «Забуті люди» (1899), «Повісті і оповідання» (1903), «Повісті і
оповідання» (1906), «Оповідання» (1908), «Сім’я», «Дівчата» (1910), «Вічне», «Під час війни»,
«Три тополі» (обидві – 1915), «Улюблене» (1916), «Ціле життя», «Любиме, «Веня (історія однієї
жіночої душі)», «Серце Анюти» (усі – 1917), «Моє серце. – Душа жінки» (1920), «Приречені та
інші оповідання», «Нічні птахи», «Моє серце», «Приречені», «Ольга Дякова і К0», «Душа жінки та
інші оповідання» (усі – 1921), «Темна ніч» (1923), «Голос Вітчизни», «Яша», «Гріх Парижу» (усі –
1928), «Ліза» (1930).
Українською мовою письменник видрукував повість «Святе Місто» (1902), оповідання «Земляки»
(1905), «Уляна» (1906), «Початок Житія» (1912).
За життя Л. вийшло «Зібрання творів» в семи томах (1911-1914).
Більшовицького режиму не сприйняв. Виїхав з Києва, де знаходився, спочатку до Ростова-на-Дону
(1918), потім – до Тифлісу (1919), далі – до Константинополя, Праги і Берліна (1921) і, нарешті, –
до Парижу (1922).
Помер на станції метро від серцевого нападу.
Архів нашого земляка спочатку зберігався в паризькій бібліотеці С. Петлюри, потім зусиллями
фашистів потрапив до Берліна, далі – Польщі. Нині частина його перебуває в празькому Музеї
національної писемності, а частина – у Москві.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Чехов, Л. Толстой, І. Бунін, В. Маяковський, О. Купрін, О. Блок, В. Вересаєв, П. Арцибашев, І. Рєпін, Д. Мережковський, В. Короленко, М. Реріх, І.
Потапенко, А. Коні, В. Мейєрхольд, І. Сургучов та ін.
***
СВОЯ ПРАВДА
, з творчого кредо Б. Лазаревського
Мистецтво не знає ні добра, ні зла, воно знає лише правду, яку кожен бачить по-своєму.
ВИ НЕ КАТОРЖАНИН, з нарису Б. Лазаревського «А. П. Чехов»
У квітні 1900 року до нашого міста приїхав Московський Художній театр. Я відправився до
будівлі театру з метою що б то не стало дістати для себе і для дружини квитки бодай на «Чайку».
Насилу, але місця були куплені, і я задоволено вийшов з каси.
Дивлюся, на лавці, біля самого входу до театру, сидить Антон Павлович. Ми привіталися. Чехов
запитав, чому я так погано виглядаю. Я відповів, що втомився і що у мене було сильне розлиття
жовчі.
– Ви на «Дяді Вані» були? – запитав він.
– Ні. Не можна було дістати квитка, проте на «Чайку» йдемо.
– Що «Чайка»! Потрібно неодмінно, щоб ви пішли на «Самотніх» Гауптмана, – ось це п’єса!
…Ми пройшлися алеєю поблизу готелю. Я запитав Чехова, що він думає про одне з моїх
оповідань. Він похвалив.
– Чудове оповідання, відмінне оповідання...
Кожен, хто пише, знає, як хворобливо ставиться автор до думки дорогих людей. У голосі Антона
Павловича мені почулося бажання не за заслугами приголубити мене своїм відгуком. Я помовчав і
сказав:
– Знаєте, у вашому «Острові Сахаліні» описаний один з каторжан, колишній персидський принц, який клеїть «незграбні» конверти. Далі ви пишете, що подивилися на його роботу й сказали:
«Дуже добре», чим принесли йому велику втіху. Ось так і зі мною...
Чехов спохмурнів.
– Бачте, то був каторжанин, і потребував ласкавого слова, а ви вільна людина...
НЕ РАБ І НЕ ЛАКЕЙ, з відповіді Б. Лазаревського К. Чуковському на анкету «Революція і
література»
Можна писати бездарно про глибоко симпатичні явища і дуже талановито про негативні. Сила
художньої творчості не в темі, а в щирості автора. Чим більший талант, тим миліші йому теми
вічні, незалежно від їх відношення до революції.
Письменник не раб і не лакей і не може підносити публіці лише ті страви, які подобаються
більшості. Він дає людям виключно те, що сам глибоко пережив, – набагато раніше, ніж зобразив
на папері.
Кого ударила по серцю революція, той неодмінно напише про революцію, а кого ударило щось
інше, він писатиме про це інше.
БРАТ ПОЛЕГШИВ СТРАЖДАННЯ ШЕВЧЕНКА, зі спогадів Б. Лазаревського
Цікавлячись долею і діяльністю братів мого батька, я склав собі про кожного з них певне
уявлення. І для мене безсумнівно, що Михайло Матвійович справді все своє життя віддав
великому другові (Шевченкові Т. – авт.) і полегшив багато його страждань.
У церкві мого рідного села Гирявка зберігається... ікона св. Тарасія і Михаїла. У величезній
літературі про Шевченка я досі не зустрічав ні згадки про цю ікону, ні її знімків.
НЕ ОПОВІДАННЯ, А ДИВО, з листа І. Буніна Б. Лазаревському від 16 грудня 1921 р.
Дорогий Борисе Олександровичу.
Віра (Муромцева-Буніна В. М., дружина І. Буніна – авт.) говорить: «Будуть гроші – дадуть – я
добре пам’ятаю про Бориса Олександровича».
Що ще сказати?
Прочитав Ваше оповідання «Темною ніччю». Що за диво? Жодного з недоліків Ваших! (Пробачте, дорогий, по-дружньому!) Так добре, як я давно не читав взагалі оповідань! Все, все добре!
Ваш Ів. Бунін.
НЕ КРУТИ ХВОСТОМ, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 25-26 травня 1922 р.
Справи, звичайно, справами. Тому спочатку про справи. Втім, дві твої справи тісно сплітаються в
одну, але сплітаються не на зразок спритного рязанського личака, а на зразок поліського ковтуна.
...Всім напаскудив Мережковський. Він за якимсь допотопним контрактом утелющив Bossard’у
мало не всі свої твори, зв’язавши термінами появи їх в світ.
...Оповідання твої дуже хороші, і мені сердечно шкода, що вихід їх сповільнився. Однак, скажи, чим я можу допомогти Тобі? До Монго, проте, сходжу. Його так захвалили за колишні переклади, що він об’ївся лестощами і спучився. [Це жартома і люблячи.]
Будь ласка, пиши цікавіше. Не сидиш же ти з ранку до вечора в темному нужнику, записуючи свої
враження при світлі недогарка в товсті зошити? Залиш що-небудь і для друга.
Твій О. Купрін.
На останній нашій зустрічі ти сказав таку фразу: «Як це ти (тобто я) проліз в Figaro?». Зловмисно
чи за неохайністю ти вжив цей вираз? Не крути.
ОК
ВІЧНО, з жартівливого вірша О. Купріна, присвяченого Б. Лазаревському
Ты смешон с седыми волосами…
Что на это я могу сказать?
Что любовь и смерть владеют нами?
Что велений их не избежать?
......................................................
Все твердят, что Вы друг другу пара.
Между вами только восемь лет…
Я тебе для свадебного дара
Присмотрю рубиновый браслет.
......................................................
Твой двойник! Я чувствую заране,
Будет ласкова ко мне она.
В широте любовь не знает граней:
Сказано – как смерть она сильна.
И никто на свете не узнает,
Что годами, каждый час и миг
От любви томится и вздыхает
Вежливый, почтительный старик…
Но когда потоком жгучей лавы
Путь твой перережет гневный рок,
Я с улыбкой, точно для забавы,
Беззаботно лягу поперек.
О. Куприн.
Лазаревський! Борис!
Не мені, Твоєму одноліткові [у наші роки нічого не означає, що ти старший за мене на 12 років], не мені учити тебе, проте… Дружньо прошу тебе: зверни пильну увагу на перший рядок цього
скромного вірша.
ОК.
ДО СЕБЕ НЕ ВПУСКАВ, з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»
У тому ж «Пале-Роялі» мешкав і письменник Борис Лазаревський... суб’єкт бездарний і
нерозумний, хоч і юрист за освітою, колишній військовий слідчий, він не справляв враження
освіченої людини. Який був його розумовий горизонт, видно вже з того, що він не мав поняття про
те, що називається в анатомії «вовчою пащею» в одному з своїх оповідань нагородив
новонародженого немовля... справжньою вовчою пащею, тобто витягнутою вперед зубастою і
волосатою мордою.
...»Про що ж ви пишете ? – запитав я. – Виключно про жінок! – з великим пафосом відповів він.
Про всяких жінок, всіх станів. Я можу бути сміливо названий психологом жіночої душі».
...Потім набридав мені так, що я перестав пускати його до себе в номер. ...Двері свої я завжди
замикав на замок, і з боку коридору прикріплював до них папірець з написом: Сергєєва-Ценського
немає удома».
ЧИ НЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ – ЙОГО ЩОДЕННИКИ, з розвідки М. Михайлової і О. Демидової
«Лазаревський Борис Олександрович»
Б. О. Лазаревський почав публікуватися ще 1894 року і до революції встиг випустити семитомне
зібрання творів і дев’ять книг оповідань. Емігрувавши, опублікував за кордоном ще п’ять томів
художніх творів. Проте, можливо, найзначніше, що залишилося після нього, – це, за різними
підрахунками, близько 60 зошитів щоденників, розкиданих в даний час в різних архівах.
Щоденники, які Лазаревський вів усе життя, починаючи з 1886-го (майже всі зошити з
дореволюційними записами збереглися), цікаві не лише тим, що в них автор досконально й
детально записував події свого досить насиченого життя, розмови з письменниками, артистами, художниками, але й тим, що він мав звичай вклеювати до них одержані листи, запрошення, даровані фотографії, накидати шаржі, замальовувати побачене (він непогано малював), що робить
їх і пам’ятником побуту епохи, що відійшла.
Особливо цим багаті його щоденники емігрантського періоду, з яких, мабуть, збереглася тільки
незначна частина.
Щоденники за 1925 і 1928-1929 роки були знайдені поетами І. Гончаренко і Б. Слуцьким в купі
російських книг, награбованих фашистами, в румунському місті Крайова, а щоденники за 1920-1922 роки збереглися в Літературному архіві Музею національної писемності Чехії.
…Літературне обдарування Лазаревського зазвичай оцінюється не дуже високо, в ньому
традиційно вбачають не дуже умілого імітатора А. П. Чехова, до якого він ставився з
неприхованим обожнюванням. Проте висока оцінка суворим і прискіпливим Буніним окремих
творів Лазаревського, написаних в еміграції, повинна примусити нас уважніше й доброзичливіше
віднестися до його спадщини. Хоча те, що висока думка повинна скластися про його щоденники, які він сам вважав чи не «найважливішим», що він зробив, – поза сумнівом.
ПОТРЕБУВАВ КУСНЯ ХЛІБА, з книги К. Купріної «Купрін – мій батько»
Увечері, коли нарешті наступала тиша, приходив до нас старий самотній письменник Борис
Лазаревський. Жадібно і неохайно хапався на їжу, в якій ми не могли йому відмовити.
СТАВ ГЕРОЄМ ПРИГОДНИЦЬКОГО РОМАНУ, з статті М. Дарської «Історія для Штірліца»
Рід Лазаревських добре відомий і за кордоном. А курйозні пригоди в Парижі Бориса
Олександровича й письменника Купріна навіть описані в романі Юліана Семенова «Експансія».
Потрапивши до Латинської Америки, Штірліц шукав вихід на радянську розвідку і зустрів
російського емігранта, який розповів йому про своє життя в Парижі. Там він працював доглядачем
невеликого зоопарку у багатого американця.
І ось якось до нього прийшли Купрін і Лазаревський – в хорошому підпитті. «Дегустація»
алкоголю була продовжена і в звіринці. Неабияк набравшись, Купрін і Лазаревський попрохали
доглядача випустити хижаків з кліток, і той задовольнив їх прохання. Після чого, що не дивно, втратив роботу.
