«Святий Петро, – майнуло в хлопця. – Борода, срібний ланцюжок з хрестом у блідих руках – наче
ключі від раю. Ось він зараз відімкне ворота, тільки не в оселю небесного блаженства, а в царство
науки».
– Чи здравствує сотник Петро Троцький? В нас у Лубнах він мав уряд полкового осавула. А ігумен
Красногорського Філарет Чернецький?
Старший прибулий лиже ліву п’ятірню проректора, а другий слинить праву: вона не така, як у
батенька, і пахне чимось дивним.
– Так... так... Цареве – кесарю, а боже небу, – стишив апостольськи-вдумливо. І сів.
– Наше братство приймає всіх, хто визнає православ’я, а школа навчає істини отроків не тільки з
Московії, Полонії, а навіть з Сербії. Всіх – тьма. Більшість мешкають у приватних хатах, двасто і
пів – у бурсі, а решта – при церквах.
– Ваше високопреподобіє, – осмілився провідник, – я з Нижнього, гончар, з батьком оцього отрока
– Савкою був на канальних у Петербурзі.
– Хочеш учитися?
– Дуже.
– Яку школу кінчив?
– Парафіяльну.
– Співаєш?
– На п’ять гласів.
– Молодець. Бог хай благословить тебе на подвиг праці благої! – і перехрестив Сковороду. –
Приймаю, земляче, на фари – перший підготовчий клас академії, але з перевіркою твоїх знань.
НЕ ЖУРІТЬСЯ, ВАША ВЕЛИЧНІСТЬ, бувальщина
Імператриця Єлизавета Петрівна була вражаюче красивою, проте риси її обличчя відрізнялися
такою своєрідністю, що жоден живописець не зробив з неї цілком схожого портрета.
Бачачи її засмучення, архієпископ Сильвестр Кулябка сказав:
– Так і повинно бути, Ваша Величність, бо краса ваша неописанна.