Котляревский Александр (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Олександр Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Етнограф, археолог, філолог, бібліограф, історик літератури. Псевдоніми – Скубенко, Чуприна.

З дворянської родини.

Народився 13 (25) вересня 1836 р. в м. Крюковському Посаді Кременчуцького повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині – в межах м. Кременчука Полтавської області України).

Помер 29 вересня (11 жовтня) 1881 р. в м. Пізі (Італія). Похований в м. Москві Російської імперії

(нині – столиця РФ).

Закінчив Полтавську гімназію (1846-1853), історико-філологічний факультет Московського

університету (1853-1857).

Працював викладачем Олескандринського сирітського кадетського корпусу (1857-1862),

секретарем Московського археологічного товариства, редактором «Археологічного вісника»,

(1862-1867), викладачем Дерптського університету (1867-1873), Київського університету св.

Володимира (1875-1881).

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1875).

Голова Київського слов’янського товариства (1876-1878).

Голова Історичного товариства Нестора-літописця (1879-1881).

Друкувався в газеті «Московські відомості», журналах «Вітчизняні нотатки», «Праці

Московського археологічного товариства», «Московський огляд», «Бесіди Московського

товариства любителів російської словесності», «Філологічні нотатки», «Праці Київського

товариства Нестора-літописця», «Археологічний вісник».

Як літератор дебютував в газеті «Московські відомості» статтею» «Декілька слів про Ломоносова

з приводу сторіччя його граматики» (1855).

Потім настала черга розвідок «Погляд на прадавнє російське життя з огляду на лубочні народні

зображення», «З приводу праці Г. Данилевського про Основ’яненка» (обидві – 1856), «Два

питання російської історичної науки… з приводу видання російських народних пісень П. В.

Кирєєвського», «Перекази про російських богатирів» (обидві – 1857), «Народні оповідання Марка

Вовчка», «Історія російської словесності» (обидві – 1859), «Нові праці з російської старовини й

народності» (1861), «Чи були малоруси споконвічними жителями Полянської землі, чи прийшли з-

за Карпат в XIV столітті?», «Наука про російську старовину і народність за рік, що закінчується»,

«Старовина і народність за 1861 рік» (усі – 1862),

«Порівняно-історичне мовознавство в Росії» (1862-1863), «Шлейхерів нарис історії слов’янської

мови» (1862-1863), «Давня руська писемність. Спроба бібліографічного викладу історії її

вивчення» (1881).

Наш земляк – автор монографій «Слов’яни і Русь у найдавніших арабських письменників», «Про

поховальні звичаї слов’ян-язичників» (обидві – 1868), «Старожитні права балтійських слов’ян»,

«Матеріали для слов’янської історії і старожитностей: оповідь про Оттона Бамберзького», «Книга

про старожитності та історію поморських слов’ян в XII ст.» (усі – 1874), «Про вивчення

староруської писемності» (1879-1880), «Стародавня російська писемність: досвід бібліологічного

викладу історії її вивчення» (1881).

Уже після смерті вченого вийшло чотиритомне зібрання його творів (1889-1895). Всього його перу

належить понад 100 наукових доробків.

К. впродовж життя обстоював самобутність і самостійність української мови, відстоював думки

про Г. Квітку-Основ’яненка як творця нової української прози й засновника прозового стилю

української літературної мови, розвінчав теорію М. Погодіна про неавтохтонність українців.

З владою стосунки К. були складними. За «неправильні думки» його кидали до Петропавловської

фортеці (1862-1863), тримали під таємним наглядом (1863-1869), забороняли викладацьку

діяльність.

Серед друзів та близьких знайомих К. – П. Лавров, К. Бестужев-Рюмін, М. Максимович, М.

Костомаров, О. Потебня, М. Чернишевський, І. Прижов, О. Бодянський, Ф. Буслаєв, С. Єшевський,

О. Веселовський, І. Ягич, В. Кельсієв та ін.


***

ВНУТРІШНЯ ЕТНОГРАФІЧНА СПОРІДНЕНІСТЬ

, з творчого кредо О. Котляревського

Південноросійська основа пам’ятника вже не може підлягати сумніву. Народ, котрий співає

малоруські думи, є нащадком народу, який створив „Слово о полку», оскільки між цими творами

народної поезії відкривається не зовнішня, а внутрішня етнографічна спорідненість і

спадкоємність.


ЗВИЧАЇ ТВОРЯТЬСЯ І СИЛОЮ МОВИ, з «Творів» О. Котляревського

Двома джерелами – міфічним і побутовим – ще не пояснити походження всіх звичаїв: є серед них

створені винятково с и л о ю м о в и внаслідок забуття первісного значення слів і тотожності імен

при позначенні різних предметів: називаючи, наприклад, хмару і корову тим самим іменем go (за

спорідненням зовнішнього враження предметів), індус епохи Вед у поховальному гімні посилав

побажання, щоб душа покійного була перенесена хмарою до храму блаженних предків; але коли

пізніше затьмарилося значення терміна, тоді виник дивний звичай приводити до вмираючого

корову, тримаючись за яку, він думав полегшити душі перехід до вічного житла.


ПОВНІСТЮ ПОКЛАДАЮСЯ НА ВАШУ ТОЧНІСТЬ, з листа О. Потебні О. Котляревському

від 3 січня 1866 р.

Милостивий Государ, Олександр Олександрович!

Посилаю в Товариство ще дві статейки: Про переправу через воду як уявлення про одруження і

про Купальські вогні й споріднених з ними уявлення. Судячи з Вашого листа від 17 Листопада

1865 р., сподіваюся, що ці статті знайдуть місце в 2 т. Старовини. Прийміть на себе працю

поповнити деякі посилання…, яких у мене не трапилося під рукою, і віднесіть примітки й

доповнення, поміщені в кінці цієї статті, куди слід.

Абсолютно покладаюся на Вашу точність в читанні коректурних аркушів. Турбота моя про це

пояснюється тим, що статті мої з міфології …надруковані з грубими помилками, за які мені…

доведеться червоніти, якщо я ще зберіг цю дорогоцінну здатність.

…Посилання на Oricut 1865 р. в згаданій статті – друкарська помилка. Якщо не отримаєте від

видавців окремих відтисків моїх статей «про міфічне значення деяких обрядів» і «Про

повноголосся й звукові особливості російської говірки», то потрудіться сповістити. Я вишлю, як

тільки сам одержу.

Залишаюся з дійсною пошаною О. Потебня.


НЕ НАЗИВАЙТЕ ЦЕ НАУКОВОЮ ЗАСЛУГОЮ, з листа О. Котляревського О. Міллеру в 1866

р.

Вони були чесними діячами літератури, вони не змішували літератури з прагненнями

жандармської нишпорки; але навіщо виставляєте ви їх за людей науки, навіщо говорите про їхні

заслуги щодо науки; адже це суперечить правді та істині, оскільки їхні вчені вправи – це маячня,

благородна, поважна, але все-таки невігласька. Відніміть у покійного К. Аксакова його природну

громадянську чесність, від’єднайте громадянина-письменника від ученого – і останній виявиться

лише наївним дитям, якому невідомі навіть елементарні прийоми наукової праці; а Безсонов –

невже оцю доктрину, що дійшла до Геркулесових Стовпів нестями (безумства) Ви назвете

заслугою в науці? Ні, таких людей не можна називати діячами науки! …Яким недоладним іноді

буває Буслаєв, а в науці за ним залишиться ім’я, справжнє діло, а за слов’янофілами – нічого, крім

слави, що загинула з шумом; інша справа – царина літератури.


НЕПРАВДИВІ ПАТРІОТИ, з монографії М. Дмитренка «Олександр Котляревський – дослідник

міфу і фольклору»

Як не прикро констатувати, але наукові праці О. Котляревського в українській історіографії майже

не фігурують.

…О. Котляревський голосно заявив про себе в українському журналі «Основа», опублікувавши у

десятому числі за 1862 рік полемічну статтю «Чи були українці одвічними жителями Полянської

землі, чи прийшли з-за Карпат у ХІV столітті?»

Як відомо, в ті часи точилася запекла боротьба за українське слово, за самобутність українського

народу, його автохтонність на заселених землях. Представник великодержавної шовіністичної

концепції етногенезу М. Погодін вважав, що не українці, а росіяни проживали на території

Київської Русі, а українці з’явилися на Наддніпрянщині лише з ХІV століття. На основі багатьох

даних фольклору і давньої літератури М. Максимович спростовував цей антиукраїнський погляд.

До полеміки долучилися й М. Костомаров, П. Куліш, а згодом – у 1870–80-і роки – і М.

Драгоманов.

…О. Котляревський відстоював власну позицію: критикував і тих, і інших. «Офіційники» крізь

ідею народності намагалися «протягти» консервативні ідеали віри в царя-монарха, Вітчизну і

православ’я. Слов’янофіли сповідували прогресивні ідеї народництва і демократизму з ухилом до

панславізму (специфікою такого панславізму мало бути об’єднання всіх слов’ян під кермом

Московщини: Москва – своєрідний «третій Рим»), ідейну платформу слов’янофілів можна

висловити гаслом-тезою: самодержавство, православ’я, народність.

«Західники» ставили за мету перевиховання народу на основі загальнолюдського поступу і

розвитку західної цивілізації як щодо культури, так і щодо управління, владної структури на

засадах державного лібералізму (конституційно-республіканський державний лад).

О. Котляревський вважав, що «слов’янофіли» – ідеалісти, схоластики; «західники» ігнорують

побут і життя народу, бачать не народ, а державу (згадаймо тут співзвуччя з ідеями М.

Костомарова); «офіційники» – неправдиві патріоти, бо також створюють хибні історії – не історії

народу, літератури, мистецтва, а історії держави, церкви тощо. Справжня «висока мета»

історичної науки, на думку О. Котляревського, – полегшення тяжких життєвих обставин, лише

правда, що випливає із розуміння життя й народності та із добросовісного вистудіювання фактів,

адже чим менше історичного матеріалу, тим більше свободи уяві й фантазії, але будинок не

будується без матеріалу, історія не твориться з голови…

Ще в статті «Старовина і народність за 1861 рік» О. Котляревський писав про потребу

впровадження в наукових студіях порівняльно-історичного методу – «...чи не найзначнішого

набутку науки, завдяки якому історико-філологічні дослідження здобули твердий, реальний ґрунт

та із вихолощеного, випадкового знання стали на ступінь позитивної науки».


РОЗВІНЧАВ ТЕОРІЮ ПОГОДІНА, з статті О. Пипіна «Матеріали до біографії Котляревського

Олександра Олександровича»

В статті «Чи були малороси відвічними мешканцями Полянської землі» К. виступає проти

поглядів М. П. Погодіна, який вважав, що малороси з’явилися в Південній Росії лише в XIV

столітті. К., навпаки, доводить, що українці були відвічними мешканцями Полянської землі, і на

підтвердження цього цитує «Слово о полку Ігоревім», поетичний склад якого, на думку

дослідника, має саме південноросійську основу і відповідає сучасній народній поезії малоросів.