Василевский Лев (fb2)





ВАСИЛЕВСЬКИЙ Лев Маркович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, критик, перекладач, видавець. Псевдонім – Авель.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат, Василевський І., – літературний критик, фейлетоніст.

Народився 15 (27) липня 1876 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 1 березня 1936 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Вчився в Полтавській гімназії, проте був виключений «за створення гуртка самоосвіти». Продов-

жував освіту на фізико-математичному факультеті Київського університету, звідки теж за участь

в демонстрації з приводу самоспалення в Петропавлівський фортеці народоволки М. Вєтрової йо-

го відрахували. Вступив на медичний факультет Харківського університету (1897-1902), який і за-

кінчив.

Працював епідемічним земським лікарем в Полтавській, Харківській, Володимирській губерніях

(1902-1904). Супроводжував І. Мечникова у його поїздці по охопленій чумою Астраханській губе-

рнії (1912). У подальшому В. – корабельний, військовий лікар. Очолював театральний відділ у га-

зеті «Мова», редагував «Вільні думки» (1907), журнали «Лелітки», «Ранок Росії», «Сонце Росії»

(1910). Кореспондент і член редколегії журналу «Студія» (1911), газети «Петроградський голос»

(1917). Співробітник Пролеткульту в Уфі (1920-1921).

Друкувався в газетах «Вісті», «Російський вісник», «Лікарняна газета», «Фельдшер», журналах

«Сатирикон», «Світ божий», «Журнал для всіх», «Щорічник Імператорських театрів», «Студія»,

«Мова», «Театр і мистецтво».

Як літератор В. дебютував двома віршами в «Полтавських губернських відомостях» (1895).

Потім настала черга збірників «Незлобиві пародії» (1908), «Вірші» (1911), п’єс римованих і в про-

зі «Каніо й Аніто», «Едельвейс», «Руїни» (усі – 1912), «Збірника мініатюр та одноактних п’єс»

(1914), книги «Земні облуди», «Слідами війни: враження військового лікаря» (обидві – 1916).

В. – автор актуальних брошур «Австро-Угорщина. Політичний устрій та національні питання»,

«Жіноче питання» (обидві – 1906).

Перекладав п’єси німецьких драматургів.

Під час громадянської війни отримав контузію, внаслідок якої майже зовсім втратив слух і був

змушений відійти від активної літературної діяльності.

Серед друзів та близьких знайомих В. – В. Брюсов, І. Бунін, І. Мечников, В. Брусянін, С. Горний, В. Гофман, Б. Левензон, В. Уманов-Каплуновський, Д. Цензор, О. Чюміна, Л. Яворська та ін.


***

ВІЙНА ОГОЛЯЄ ДУШІ

, з життєвого кредо Л. Василевського

Так, війна велика й надзвичайна саме тим, що вона оголяє людські душі, розкриває їх з

найнесподіванішого й іноді найпрекраснішого боку.

СЛІД НЕВИРАЗНОЇ КРАСИ, з вірша Л. Василевського «Повітряні мости»

Рождаются воздушные мосты

От тайного, нездешнего, к земному,

Они равны, – но в каждом по-иному

Хранится след неясной красоты.

СТІНА ПЛАЧУ, вірш Л. Василевського «У кольоровому дранті»

В цветных хламидах, в шапках с лисьим мехом

И с пейсами вдоль впалых, бледных щек,

Они стоят, и скорбь библейских строк

В их голосах звучит бессильным эхом.

Стена глуха, а свод небес далек.

Снуют мальчишки, дразнят их со смехом,

И падает на камни и песок

Отрава слез. – Шалом, – Шалом алейхом!

Здесь, в этой узкой щели, между стен,

Источенных веками, ржой и плеснью,

Вся их судьба: изгнание и плен.

Пусть небеса звучат весенней песнью, –

Здесь только стон. Здесь вечный плач и стон.

О, Аднай! О, горе! О, Сион!

ПОЕТИ ЗЧЕПИЛИСЬ В ТУМАНІ, пародія Л. Василевського на В. Брюсова

Гертруда – кузина Светлане,

А Гуго – Смальгольму свояк.

Поэты сцепились в тумане,

И их не распутать никак.

Погибли Роберт и Гертруда,

Жуковский же снова возрос.

Конечно, здесь не было чуда, –

Был метемпсихоз.


ОДНА З ВИТРАТ РЕВОЛЮЦІЇ, з статті С. Гладиша «Діти Дзержинського»

Відомо, що у всі часи за рахунками дорослих завжди платили діти. Коли менше, коли більше, проте завжди – сповна. І немає тому свідоцтва відвертішого і нещаднішого, ніж Росія початку

двадцятого сторіччя. З серпня дев’ятсот чотирнадцятого малолітки і підлітки відбивалися від

домівок, тікаючи «від німців» із західних губерній Росії. Події сімнадцятого року і громадянська

війна виплеснули в море поневірянь мільйони дітей. До 1915 вже 83848 їх залишилися без кусня

хліба.

«У сфері політичного біженства, – писав в 1924 році відомий лікар Лев Маркович Василевський, –

до випадків фізичної втрати дітей батьками і батьками дітей приєдналися не менш хворобливі

випадки, коли батьки і діти виявлялися по різні боки барикад».

Надія Костянтинівна Крупська на зустрічі з московськими педагогами на початку двадцятих

щиросердо призналася, що «дитяча безпритульність – одна з витрат революції». «Витрати» – сім

мільйонів дітей, що мандрують