БУТОВСЬКИЙ Микола Дмитрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист.
З дворянської родини. Брат, Бутовський О., – письменник, викладач.
Народився 20 січня (1 лютого) 1850 р. в м. Кременчуці Полтавської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Полтавської області України).
Помер не раніше 1917 р. в м. Петрограді Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Полтавську військову гімназію (1867) та 1-е Павловське військове училище (1869).
Служив у лейб-гвардійському Павловському полку (з 1869), командував Ризьким учбовим унтер-
офіцерським батальйоном (1895-1899), піхотним полком (1899-1900), піхотною бригадою (1900-
1907), 7-ю Східносибірською стрілецькою дивізією (1907-1910), 32-ю піхотною дивізію Київсько-
го військового округу (1910-1911).
Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).
У відставку вийшов в чині генерала від інфантерії (1911).
Друкувався в газетах «Голос», «Російський інвалід», журналах «Російська старовина» ,»Розвід-
ник», «Військовий збірник».
Як літератор дебютував нарисом з театру військових дій (1877).
Б. – автор книг «Військові начерки» (1880), «Про способи навчання та виховання сучасного солда-
та» (1888), «Служба колишня і нинішня» (1890), «Наші солдати. Типи мирного й військового
часу» (1893), «Повісті з сучасного офіцерського життя» (1914).
Перу нашого земляка також «Спогади» (1907).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Адлер, І. Львов, Ф. Вендт, М. Рузький, О. Рагоза та ін.
***
СИЛОЮ НЕ ДОПОМОЖЕШ
, з творчого кредо М. Бутовського
Службовий обов’язок має прищеплюєтися, а не нав’язуватися.
ЯКИЙ БОЄЦЬ КРАЩИЙ, з книги М. Бутовського «Виховні завдання командира роти»
Ми зважуємося стверджувати, що солдат, приходячи на службу, не приносить з собою рішуче
ніякого бажання до тієї незвичайної для нього справи, яку його змушують виконувати; все це
перебуває в повній залежності від виховання, яке він одержує, служачи.
…Спостерігаючи за проявом у солдата бажання до своєї справи, ми можемо вказати на наступні
два її види, які найчастіше зустрічаються у військах:
1) один солдат з задоволенням, а іноді навіть із самовідданістю, готовий виконати всяку справу,
яку йому доручається, зовсім не цікавлячи її змістом; він з однаковим запалом йде вартовим, на
навчання, стріляє, носить для роти дрова, виконує всілякі формальності – і робить це з
задоволенням тому, що, по-перше, він сам – людина витримана, а, по-друге, в роті володарює дух,
який не дозволяє іншого ставлення до служби. Про таку людину можна сказати: зразковий,
надійний у всіх відносинах виконавець, але поганий стрілець, неметкий у ланцюзі і взагалі
губиться в усіх тих випадках, де потрібно застосувати власний розум;
2) інший солдат охоче ставиться лише до деяких предметів навчання, але зате цікавиться їхнім
змістом і захоплюється власним розвитком; проте він щоразу зітхає і скаржиться товаришам на
втому, коли потрібно заступати на варту, їхати на навчання, йти на роботу; недбало вартує,
полюбляє недозволенні розваги і відноситься іронічно до всіх військових формальностей; словом,
являє з себе людину, про яку можна, наприклад, сказати: негідник, але відмінний стрілець і
молодець у всіх випадках, де потрібна спритність.
Який же з цих видів ставлення до служби варто вважати задовільним? Що стосується нашої
думки, то ми завжди готові віддати перевагу першим: гарних людей легше зробити майстрами
своєї справи, ніж аморальних майстрів – гарними людьми.
ХОРОБРІ ТІ, КОМУ ЦЕ ДАНО, з книги М. Бутовського «Про способи навчання і виховання
сучасного солдата»
Як б ви не намагалися, ви нікого і ніколи хоробрим не зробите: хоробрими будуть тільки ті,
котрим це дано.
Ми можемо точно і вірогідно сказати, що хоробрість не виховується. Точніше, вона виховується,
але не у військовій школі, а десь глибше – у родині, в близькому колі, у всякому разі, там, де
проходить дитинство. Тут можуть з’явитися навіть етнографічні причини.
Здавалося б, що, не виховуючи, хоробрість не дає і матеріалу для школи, тому що її в мирний час
не можна навіть намацати, а на перевірку виходить, що дає: гарна школа, узагалі виховуючи
людей, охоплює і хоробрих, хоча вони їй навіть невідомі. Зробивши з хороброго солдата члена
гарної військової родини (роти), ви одержуєте в ньому людину, яка в поході буде вовтузитися з
своїми слабшими духом товаришами, і це приносить величезну користь, тому що відбивається на
дусі всієї роти.
Іншими словами, навіть спеціально не виховуючи хоробрості в особистості, ви все-таки можете
давати їй гарний напрямок...
ЗНАЙТИ ТОЧКУ ОПОРИ, з виступу М. Бутовського на загальних зборах членів Товариства
ревнителів військових знань 7 січня 1911 р.
Безпритульний офіцер нудить світом і, у пошуках товариської щирості, нерідко приліплюється до
сумнівної кампанії, яка складає неодмінну приналежність тієї частини військ, де відчувається
ослаблення військово-сімейного початку, де служба й життя офіцерського товариства перебуває у
розладі, який не виправляється струнким впливом старших товаришів на чолі з командиром. У
такому полку, замість привіту, ласки, щирості і взагалі товариської і начальницької уваги, офіцер
зустрічається формалізмом, сухими зауваженнями і доганами. Там, замість виховання любові до
військової справи, військова наука вибивається, офіцер змушують виконувати свою роботу
дисциплінарними заходами; ...індиферентизм начальства і товаришів по відношенню до
внутрішнього життя офіцера відразу дає йому відчувати, що він потрапив в середовище, яка
ніколи не стане йому близьким.
...Необхідно, аби школа давала йому (випускникові військово-навчального закладу – авт.) точку
опори не лише у вольовому відношенні, але й в умінні зайняти себе чимось глибшим, ніж мирні
розваги, котрі зростають на ґрунті неробства і нудьги. Цією точкою опори є, по-перше, любов до
книжки, любов до своєї військової науки, що немислимо без деякого філософського розвитку,
хоча б по відношенню до своєї спеціальності; по-друге, найбільше розширення прикладних знань
по відношенню до найближчої роботи, яка чекає офіцера в полку (додаток науки en grand ще дуже
і дуже далеко, а хто розчаровується на нижчих ступенях школи, для того наука вже пропала); по-
третє, прищеплення військової молоді принципів життєвої і службової порядності, настільки
сильне, щоб її не міг поколивати якийсь сумнівний ментор; а, по-четверте, прищеплення гарячої
прихильності до своєї військової корпорації, яка викликає в хлопця не огиду до неладів, котрі в
ній трапляються, а активне співчуття, тобто неодмінне бажання внести позитивний внесок до
етичної скарбниці своєї військової сім’ї ...
Такий офіцер – ідеал школи. Погляньмо ж, як вона прагне до здійснення цього ідеалу.
І МУШТРУЙТЕ, І ВИХОВУЙТЕ, з навчального посібника Ф. Коваленка «Військова психолого-
педагогічна спадщина»
Розробці проблем військового виховання присвятив низку статей і книг відомий військовий
теоретик генерал М. Д. Бутовський. Він вважав, що потрібне і виховання, і «розумне
муштрування», щоб солдат «не діяв, як фрідріховська машина, а був би в своїй маленькій області
людиною розумною, ініціатором». Звертаючись до офіцерів із закликом «і муштруйте, і
виховуйте!» він одночасно підкреслює: «але тільки – спочатку себе, а потім солдата». У цьому він
бачив кінцеву мету гармонійного поєднання етичного і розумового розвитку.
Умовою такого виховання повинна бути любов солдата до його підрозділу, «щоб хорошій людині
добре жилося в своїй роті і було за що її любити».
Він також підкреслював, що «справедливість вимагає однаково піклуватися як про хороших, так і
про поганих людей що стосується їхніх потреб. Лише за такої справедливості начальник стає
улюбленим і може розраховувати, що його ласкаве слово має ціну в середовищі підлеглих».
НІЯКИХ ІВАНІВ ІВАНОВИЧІВ, з розвідки О. Камєнєва «Армія сильна полковниками»
Про один повчальний приклад діяльності полкового командира розповідає військовий письменник
М. Бутовський. Одержавши в своє командування полк, де не все йшло благополучно, полковник
Авалов дав час дозріти своїм спостереженням і не поспішав вживати швидких заходів.
«Йому хотілося безпомилково намітити центр, біля якого обертається все це неподобство, і він
намічав його поволі, як на заняттях, так і на офіцерських вечірках. Нікому не висловлюючи своїх
думок, він вимірював всяке явище своїм проникливим поглядом, котрий супроводжувався
загадковою усмішкою, яка, в поєднанні з вишуканою делікатністю в поводженні, ставило його в
становище нерозгаданого сфінкса – становище, яке звичайно викликає в людях інстинктивну
обережність.
У нього були свої оригінальні прийоми; це була в повному розумінні людина не слова, а справи;
він ніколи не базікав, не вправлявся в казенному, всім обридлому красномовстві; ніколи не читав
банальної моралі; проте всі його дії були чудово красномовні і пройняті любов’ю та пошаною до
людини. Він високо ставив звання офіцера, прагнув підняти його делікатністю в поводженні і
відкрити прямий і вільний шлях кожному офіцерові для повного задоволення самолюбності.
Службові відносини Авалов строго відокремлював від громадських. Поза службою потрібна,
звичайно, прийнята в порядному товаристві, пристойність; ніяких правил з цього приводу не
встановлювалося, але все якось непомітно набрало того пристойного тону, який командир вніс
своєю появою. Сам Авалов тримав себе в товаристві просто, поводився з офіцерами, як старший
товариш; однак коли справа стосувалася служби, картина поводження абсолютно мінялася: офіцер
повинен був стояти смирно, одержуючи наказ від начальника. Кожен називався за чином і ніяких
Іванів Івановичів не допускалося.
Таким чином, майже непомітно була введена нова система занять: від солдата вимагали не
заучування статутних фраз, а уміння і винахідливості у виконанні своєї простої справи, що легко
досягається за допомогою практичного викладання. Внаслідок цього все пожвавилося і
повеселіло. Відзначивши, що справа пішла на лад, Авалов став давати офіцерам якомога більше
самостійності.
Примушувати людей працювати, не вживаючи для цього ніяких примусових заходів, – це була
особливість Авалова. Чи багато ви, панове, знайдете командирів, які можуть, наприклад,
переконати свого священика, що діяльність його не повинна обмежуватися казенним виконанням
треб і такими же казенними, проголошеними для відбуття номеру, проповідями. Що вплив
духовної персони, особливо на солдатів, може бути могутнім лише у тому випадку, коли священик
щиро і гаряче перейметься етичними інтересами полку.
Авалов умів це зробити; він зійшовся з священиком, вплинув на нього, зворушив його ласкавою
бесідою про духовні потреби солдата. Священик, за бажанням командира, дійсно зближувався з
людьми, розмовляв з ними в ротах, відвідував хворих й особливий вплив мав на заарештованих,
яких приводив своїм ласкавим повчальним словом до повного і щиросердого розкаяння.