БОГДАНОВИЧ Петро Іванович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Видавець, бібліограф, перекладач. Псевдоніми – П. Б.; П. Богд.
З поміщицької родини.
Народився в кінці 1740 – на початку 1750-х рр. в м. Полтаві Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1803 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Навчався в Лейпцігському університеті (з 1765), в Англії та Голландії.
Служив у штабі В. Долгорукого, Рязькому полку (1771-1777), працював перекладачем і
помічником бібліотекаря в російській Академії наук (1777-1783), редактором журналу
«Академічні вісті» (1779-1781), видавцем журналів «Дзеркало світла» (1786), «Новий Санкт-
Петербурзький вісник» (1786).
Друкувався в газеті «Санкт-петербурзькі відомості», журналах «Дзеркало світла», «Новий Санкт-
Петербурзький вісник».
Як літератор дебютував перекладом з англійської «Найновішого та достовірного опису Тибетської
держави» в «Академічних вістях» (1779).
Потім настала черга наступних доробків: «Людина в сорок талерів» Вольтера (1780), «Дика
людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього світу (1781), «Нова російська абетка
для дворянських дітей», «Настанова юнацтву в доброчесності та повинності християнській» І.
Сидоровського», Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», «Скрижалі моралі», «Нова
французька абетка» (усі – 1784), «Нова французький буквар» (1785), «Магомет з Алкораном»,
«Новий спосіб лікування корости» (обидва – 1786), «Історична звістка про розкольників», «Опис
землетрусів в Калабрії і Сицилії» (обидва – 1787), «Абетка російська для малолітніх дітей»,
«Цікава розмова в царстві мертвих», «Правила з дотримання здоров’я» (усі – 1788), «Похвала
безглуздості» Е. Роттердамського, «Кривоніс-сидень, страждальник модний» (обидва – 1789),
«Оковита в руках філософа, лікаря та простолюдина» К. Ліннея (1790), «Письмовник, або
настанову, як писати усілякого роду листи» (1791).
Знайомив Б. читачів і з доробками Д. Фонвізіна, Ф. Еміна, Ж.-Ж. Руссо, Л.-С. Мерс’є, випускав
збірники бувальщин, казок, народних пісень, серед яких «Дідусеві прогулянки», «Ліки від
задумливості й безсоння» (обидва – 1791), «Зібрання російських пісень» (1792).
Наш земляк – також автор анотованих каталогів «всіх книг, які продавалися при Академії наук».
Наш земляк чи не першим на теренах імперії включив в іноземну абетку не відсторонену наукову
лексику, а звичну нам усім сьогодні побутову. Його словники також супроводжувалися короткими
розмовниками, вражаючими прикладами.
Всього зусиллями нашого земляка побачили світ понад півтори сотень творів різних авторів.
Не забував Б. і про край, звідки тяглися його корені: майже весь 1780 р. він провів в Україні,
маючи на меті організувати на її теренах розповсюдження книжок.
З владою, оскільки мав «шкідливу» звичку видавати «не ті твори», спільної мови не знаходив.
Тому
Закінчив життя в злиднях і в невідомості.
Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Фонвізін, Г. Бужинський, В. Долгоруков, П. Мартинов,
Ф. Туманський, С. Домашнєв, І. Сидоровський, С. Бобров, М. Емін, І.-Ф. Бакмейстер та ін.
***
УСЯКЕ ЗЛО – НАСЛІДОК НЕУЦТВА
, з життєвого кредо П. Богдановича
Усяке благо – від знання, а усяке зло – від неуцтва.
ОСВІЧЕНИЙ ВИДАВЕЦЬ, з книги О. Сухарєва «Хто був хто в Росії від Петра I до Павла I»
Богданович П. видавничу діяльність розпочав в 1779 році, в 1787 відкрив в Санкт-Петербурзі
власну друкарню. Випускав твори французьких просвітителів, збірки російських билин і казок,
народних пісень, естампи і картографічні матеріали.
ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ НЕ ПІДКОРЯЄТЬСЯ, з нарису М. Дмитренка «До Петербурга не
пускати»
Незалежний характер П. Богдановича як письменника й особливо – видавця не міг не повернутися
йому на зле. Коли він на умовах анонімності видав повість Вольтера «Людина в сорок талерів»
(1780), а потім ще декілька творів видатного французького філософа, не виключаючи ««Розмови
дикуна з бакалавром», влада занесла «вільнолюбні» книги в розряд «сумнівних». А видавця – не
благонадійних.
Масла у вогонь підлив роман «Дика людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього
світу (1781), в якому критикувався… існуючий суспільно-політичний лад. Сучасники вважали, що
автором твору був сам видавець, що авторитету йому в очах царату, звісно, не додало.
Невдовзі книгу «Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», перекладену і видану нашим
невгамовним земляком, частково конфіскували. А тут ще під час слідства у справі О. Радищева на
допиті в Таємній експедиції арештант М. Осипов повідомив про намір нашого земляка перевидати
заборонену «Подорож з Петербурга до Москви».
Не дивно, що у «порушника спокою» почалися зовсім не випадкові «неприємності». Його
звільнили з Академії наук, не взявши в розрахунок прохання не «викреслювати зі списку без
атестату та визначеної винагороди» (1783). Проте й це не приборкало непокірного українця. Він
мав сміливість звернутися зі скаргою на утиски з боку петербурзького обер-поліцмейстера П.
Глазова та генерал-губернатора М. Архарова… до імператриці Катерині II (1792). Чи випадково,
чи ні, але саме у цей час згоріла бібліотека, що належала Б., чим він надзвичайно переймався.
В 1796 р. письменника заарештовують в ході розслідування кримінальної справу по факту образи
ним пристава Мотафіна. Суд приймає рішення про вислання за казенний кошт всієї родини Б. з
Петербурга до Полтави «для проживання без виїзду» і під нагляд поліції. Цікава деталь:
спеціально створений для цього Особливий комітет, затверджуючи вирок, охарактеризував
українця, як «неспокійну й впертого норову людину, котра не підкоряється представникам влади».
Полтави вигнанці дісталися у березні 1797 р., де П. Богданович дізнався, що він повинен
повернути кошти, витрачені на організацію депортації. Більшого цинізму з боку держави годі й
уявити!
Для погашення «царського боргу» письменник продав майже усе своє майно, включаючи ті книги,
що ще залишалися, і зібрання гравюр та художніх полотен.
Проте і на цьому негаразди свободолюбця не закінчилися. Поліція встановила, що він, порушуючи
умови вироку, час від часу залишав Полтаву і виїздив у навколишні села. Вказівка згори не
забарилася: виставити біля будинку, де той мешкав, варту.
Лише після чотирьох років принижень, завдяки зайняттю престолу Олександром I, який не дуже
полюбляв свою попередницю, бунтівника звільнили з-під поліцейського нагляду. А ще приблизно
через рік дозволили «виїжджати, куди він забажає, за виключенням Петербурга».
ВСЕ… ПО БАРАБАНОВУ, з статті Н. Кочеткової «Богданович Петро Іванович»
Переклад з французької мови «Історії математики» Ж.-Е. Монтюкла (перші публікації за підписом
«Петро Богданович», останні – без підпису) Богданович приписував собі, проте, відповідаючи на
запит Академічної комісії, перекладач М. Ковальов вказав, що переклад належить йому і «стоїть,
може бути, помилково, чуже ім’я».
Про статтю «Про Америку», яка друкувалася в 1781р., П. Богданович писав: «Опис Америки не є
переклад, а зібрання з багатьох достовірних повідомлень і переказів, розсіяних в різних частинах
Загальної історії про подорожі, разом з власними деякими міркуваннями». Однак і з приводу цієї
публікації перекладач А. Андрєєв на той же запит повідомив, що «велика частина» перекладена
ним.
У середині 1780-х рр. П. Богданович познайомився з М. Еміном і перевидав ряд творів його
батька, Ф. Еміна. Проте в 1788 р. між ними стався конфлікт із-за не справно надрукованої повісті
М. Еміна «Троянда». Відповідаючи на докори, Б. намагався запевнити, що букви «П. Б.»
означають не його ініціали, а… якогось Барабанова.
ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК НЕ ЛЮДИНІ, А ПТАХОВІ, з кореспонденції В. Рубцової «Тут оселилась
вірна ворона»
Серед гілок високого дерева в одному з дворів Невського проспекту багато років живе звичайна
ворона. Щороку з настанням тепла вона прилітає в свій «будинок», аби вивести тут пташенят.
Дерево і його пернаті мешканці давно стали місцевою пам’яткою, можна навіть сказати гордістю
жителів будинку № 64/11.
За словами Людмили Щукіної, прес-секретаря адміністрації Центрального району, вперше про
петербурзьку ворону чиновники дізналися в лютому 2002 року:
– Якось йду я двором і бачу: товстий кіт крадеться до дерева, а на нього пікірує відразу декілька
ворон. Я придивилася і бачу: на землі пищить пташеня, що випадково випало з кубла. З тих пір в
теплу пору року заходжу в двір і дивлюся, чи на місці кубло. Ворони, птахи розумні, мене
запам’ятали і завжди починають голосно галасувати, коли я сюди заглядаю...
П’ять років тому, під час упорядковування дворів на Невському проспекті, дійшла черга й до
будинку № 64/11. Між іншим, в ньому в 1870-х роках жив бібліотекар Академії наук,
книговидавець Петро Богданович. Знаменитими мешканцями будинку в 1822-1826 роках були
Василь Жуковський і Олександр Воєйков. У 1864 році в будинку № 64 розміщувалася редакція
журналу Некрасова «Сучасник». Після революції 1917 року тут працював Максим Горький.
Робочі виклали у дворі нову плитку, зробили нові лавки і встановили витончені ліхтарі. А
адміністрація Центрального району планує встановити пам’ятний знак вірній вороні. На табличці
буде написано: «Тут в кінці другого тисячоліття поселилася вірна ворона, що звила на верхівці
дерева кубло. Вона прилітає сюди навесні і виховує в цьому дворі пташенят, яких вчить літати».