Башкирцева Мария (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



БАШКИРЦЕВА Марія Костянтинівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художниця, мемуаристка.

З поміщицької родини.

Народилася 11 (23) листопада 1860 р. в с. Гавронцях Полтавської губернії Російської імперії (нині

– Диканський район Полтавської області України).

Померла 31 жовтня (12 листопада) 1884 р. в м. Парижі (Франція). Похована на цвинтарі Пассі.

Отримала домашню освіту (досконало оволоділа французькою, латинською, давньогрецькою мо-

вами; прекрасно грала на арфі, роялі, мандоліні, гітарі; чудово малювала і майже професійно спі-

вала). Екстерном здала випускні іспити в одному з місцевих ліцеїв (1873), за два роки закінчила

семирічний курс паризької жіночої майстерні живопису Р. Жюліана (1877-1879).

П’ятнадцятирічною захворіла на туберкульоз. Почала втрачати голос (1876), а потім і слух (1880).

З 1873 р. вела французькою мовою «Щоденник», який по її смерті нараховував 85 (!) зошитів, загальною кількістю понад тисячу сторінок. Ось один із записів, що пояснює незвичайну цілеспря-

мованість та несамовиту енергію молодої дівчини: «Я не встигну здійснити усього задуманого…

Адже я не проживу довго».

Як сама Б. записала у «Щоденнику», він – «це життя жінки, записуване щоденно, без щонаймен-

шого прикрашання, нібито ніхто у світі не повинен прочитати записаного, і в той же час з жагучим

бажанням, щоб воно було прочитане». Так все і сталося. Частково виданий у Парижі (1887) «Що-

денник» отримав такий резонанс, що вже незабаром був перекладений чи не на всі європейські мо-

ви. В. Брюсов, ознайомившись з ним, занотував: «Це – я сам, з усіма своїми думками та мріям». У

свою чергу, М. Цвєтаєва зізнавалася у листі до В. Розанова: «Марію Башкирцеву я люблю шалено, шаленою любов‘ю. Я цілісінькі два роки жила тугою про неї. Вона для мене жива так самісінько, як жива я сама». А британський прем’єр-міністр В. Гладстон назвав «Щоденник»

найвизначнішою книгою століття.

Після себе 23-річна Б. залишила також 150 художніх полотен, понад дві сотні акварелей, ескізів, скульптури. Серед найвідоміших доробків: «В студії Жюльєна» (1881), «Жан і Жак» (1883),

«Мітинг» (1884).

Уже наступного після її передчасної смерті року краще з усього демонструвалося на спеціальній

виставці у Франції – другій батьківщині нашої талановитої землячки. А два роки потому – в Нідер-

ландах.

Нині картини Б. є прикрасами всесвітньо відомих музеїв в Афінах, Парижа, Ніцци, Амстердаму, Чикаго, Відня, Москви. Що стосується України, то полотна художниці має Дніпропетровський об-

ласний музей. На жаль, основна їх кількість загинула під час бомбардувань Києва фашистами на

початку 1941 року.

Б. похована поруч Романовими, Грімальді, Дебюссі, Мане, нащадками Талейрана. Хоч таким

трагічним чином втілилася в життя її мрія, записана у «Щоденнику»: «Щоб не сталося, завжди

потрібно бути в гарному товаристві». На кам’яному згортку статуї, яка символізує Безсмертя, вибито й ім’я нашої землячки.

Іменем нашої землячки названо одну з вулиць Ніцци. Тут споруджено фонтан з білого каменю, а

над ним на мармуровій плиті золотими літерами викарбувані слова: «В пам’ять про Марію

Башкирцеву».

У Франції існує премія ім. М. Башкирцевої, якою нагороджують молодих художників з різних

країн. Її лауреатом став і український митець Марко Гейко (1988), а також «Товариство друзів

Марії Башкирцевої».

В м. Диканька Полтавської області відкрито музей Б. (1983).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Мопассан, С. Кочубей, Б. Лепаж, В. Котарбінський, Ю.

Леман, О. Харламов та ін.


***

БОГ ПОТРІБЕН НЕЩАСНИМ

, з життєвого кредо

М. Башкирцевої

Людина занадто нещаслива, аби не сподіватися, буцімто існує Бог.

Я ЛЮБЛЮ ВСІХ ДО ОБОЖНЮВАННЯ, з «Щоденника» М. Башкирцевої

1884 рік

П’ятниця, 4 січня. Так, я сухотна і хвороба просувається.

Неділя, 23 січня. Це смутно, але в мене немає подруги, я нікого не люблю і мене ніхто не любить.

Я могла б утішитися, думаючи, що особистості істинно високі ніколи не були закоханими. Їх

оточують, зігріваються їх променями, але в душах їх проклинають і з першою ж нагодою

лихословлять.

Нині вирішується питання про статую Бальзаку, і журнали друкують спогади, зібрані в друзів

великої людини. Від відрази до таких «друзів» стає просто нудно.

Я віддаю перевагу ворогам – їм менше вірять.

Субота, 23 лютого. Я в дуже поганому настрої, розлютована. Цілком ймовірно, це тому, що я

незабаром помру; усе моє життя з самісінького початку і з усіма подробицями проходить переді

мною; багато дріб’язкових речей, які змушують мене плакати…

… Я завжди і в усьому була нещасливою! Ціною роботи я досягла зв’язків, але й це ще те

приниження.

Можна вірити тільки в одного Бога... абстрактного, філософського, велику таємницю землі, неба, усього.

Цього Бога споглядають і уявляють його собі, дивлячись на зірки і думаючи про наукові питання...

Але Бог, котрий все знає і в якого можна усього попрохати... Я дуже б хотіла вірити в такого Бога.

Вівторок, 11 березня. Йде дощ. Але не тільки це... Мені нездужається... Усе це так несправедливо.

Небо занадто жорстоке.

Мені здається, що ніхто не любить усього так, як я люблю: мистецтво, музику, живопис; книги, світло; сукні, розкіш, гамір, тишу, сміх, смуток, тугу, жарти, холод, сонце, усі пори року, всіляку

погоду, спокійні рівнини Росії і гори навколо Неаполя, сніг взимку, дощ восени, весну з її

тривогою, спокійні літні дні й прекрасні ночі з виблискуючими зірками...

… Я всіх люблю до обожнювання.

Одним словом, усе в житті мені подобається, мені все приємно і, просячи щастя, я знаходжу

принадність і в нещасті. Моє тіло плаче і кричить, але щось, що вище мене, радується життю, незважаючи ні на що!

Понеділок, 24 березня. От уже кілька днів навколо мене ніби якийсь туман, котрий відокремлює

мене від усього світу і змушує почувати реальність мого внутрішнього світу... Серед туману, що

мене огортає, я бачу дійсність ще ясніше..., дійсність таку жорстоку, таку гірку, що, коли стану

писати, то заплачу. Проте я навіть не змогла б це описати. І потім, навіщо? До чого все? Провести

шістьох років, працюючи щодня по десять годин, щоб досягти чого? Початку таланту і

смертельної хвороби.

Сьогодні я була в свого лікаря і теревенила так мило, що він мені сказав: «Я бачу, ви завжди

веселі».

Ніколи не вірять... доки...

Давно вже я погрожую сама собі хворобою, у той же час не вірячи цьому...

31 березня. Я сіла в дуже теплу ванну і пробула в ній понад години, після чого в мене пішла

горлом кров.

Це нерозумно, скажете ви; можливо, але в мене немає більше мудрості, я в зневірі і наполовину

збожеволіла від усієї цієї боротьби з усім.

... Коли так буде продовжуватися, мене вистачить років на півтора, але якби я була спокійна, я

могла б жити ще двадцять років.

І я навіть не можу втішитися, розповівши все кому-небудь... Нічого, нікого, нікого!

Ось вона, найважча мука, найпринизливіша. Тому що знаєш, відчуваєш, віриш сам, що ти – ніщо.

Вівторок, 1 квітня. Цей стан продовжується, а тому …я приходжу до наступного: а раптом я

помиляюся?

…Від сліз у мене вже болять очі…

Понеділок, 5 травня. Вмерти. Це слово легко сказати, написати, але думати, вірити , що незабаром

помреш! А хіба я вірю цьому? Ні, але я цього боюся.

Нема чого приховувати: ...права легеня сильна уражена, і ліва псується потроху вже протягом

цілого року. Обидві сторони зачеплені. …Одним словом, я заражена безповоротно.

Про видужання не може бути й мови. Усе написане має вид перебільшення, – але ні, це гола

правда.

Я можу протягти, але все-таки я – пропаща людина. Я занадто багато хвилювалася й потерпала. Я

вмираю через це – логічно, але жахливо.

…Ось коли хотілося б вірити в доброго Бога, який існує й усе влаштовує.

Понеділок, 12 травня. За всіма ознаками, у Бастьєн-Лепажа рак шлунку. Так, він, по всьому, загинув? Може статися, це ще помилка.

Бідолаха не може спати. А його двірник, імовірно, має відмінне здоров’я. Це безглуздо!

Четвер, 29 травня. Завдяки лихоманці, яка продовжувалася всю ніч, я перебуваю сьогодні в стані

скаженого роздратування, в стані, від якого хоч з розуму сходь. …Для чого подовжувати це

жалюгідне існування? Смерть дасть, принаймні, можливість довідатися, що являє собою ця

горезвісне «майбутнє життя».

П’ятниця, 30 травня.

…Кохання являє собою чудо злиття двох душ... Щоправда, кохання відкриває простір ілюзіям, але

що то за лихо? Те, що представляється існуючим, – існує! Це вже я вам говорю! Кохання дає

можливість уявити собі світ таким, яким він повинен був би бути...

Середа, 25 червня. Якийсь внутрішній вогонь пожирає нас. А смерть чекає, неминуча смерть – усе

рівно, чи буду я горіти своїми нездійсненними бажаннями чи ні.

Але якщо я ніщо, якщо мені призначено бути нічим, чому ці мрії про славу з тих самих пір, як я

себе усвідомлюю? І що означають ці натхненні пориви до великого, що уявлялись мені колись у

формі багатств і титулів? Чому з того часу, як я була здатна зв’язати докупи дві думки, з чотирьох

років, – живе у мені ця потреба в чомусь славному... неясному, але величному?..

…Словом, в усьому – у всіх напрямках, у всіх почуттях і людських удоволеннях – я шукала чогось

неправдоподібно великого... І якщо це не може здійснитися, краще вже вмерти...

Четвер, 3 липня. …Сухоти! Скажіть на милість!

Понеділок, 14 липня. Я розпочала курс лікування, який повинен мене відновити. І я цілком

спокійна. Навіть живопис пішов краще.

…Буду знаходити прекрасні сторони в самій своїй смерті. Я була створена для щастя, але...

Вівторок, 15 червня. …А ти негідниця! Ти живеш у Франції і волієш бути іноземкою! …Але я теж

працюю заради слави моєї батьківщини...

Понеділок, 21 липня. …Послухайте, якщо в мене немає талану, небо просто знущається наді мною, тому що змушує переживати всі муки генія!

П’ятниця, 1 серпня. Я – що завгодно, але не живописець, не скульптор, не музикант, не жінка, не

подруга…

Вівторок, 12 серпня. …Що стосується газет і журналів – я просто не можу прочитати трьох рядків, не обурюючись до глибини душі. І не тільки з-за цієї кухонної мови, але й через ідеї... Ні слова

правди! Усе – по змові чи оплачено! Ніде – ні доброзичливості, ні щирості. А коли бачиш усіма

шанованих, поважних людей, які в інтересах своєї партії брешуть не кривлячись чи говорять

дурниці, яким самі не вірять! Очі б мої не дивилися!

Вівторок. 26 серпня. …Я якось уся підібралася, втягла голову в плечі, і чекаю удару. Але не

думайте, що я в розпачі, я тільки прибита і мимовільно запитую себе, що ж буде далі?

Субота, 30 серпня. Справи повернули не на жарт. …Надворі вересень, кепський час уже недалеко.

Найменша застуда може звалити мене з ніг на два місяці; потім ще видужування... А картина?!

Усім пожертвувати, і в результаті...

У тому стані, в якому я тепер перебуваю, звичайнісінький плеврит впродовж шістьох тижнів

покінчить зі мною.

Ось так я закінчу...

Я буду працювати над картиною..., незважаючи ні на що, як би холодно не було... Все рівно, не за

роботою, так на якісь прогулянці: ті, хто не займаються живописом, теж помирають...

От він, кінець усіх цих хвилювань! Стільки прагнень, стільки бажань, стільки проектів, стільки..., щоб вмерти в 24 роки на порозі всього!

Середа, 1 жовтня. Така втома і така туга! Для чого писати? Бастьєн-Лепажу з дня на день теж

гірше.

…Я йду туди лише за звичкою. Це тільки тінь його. Я теж наполовину – тільки тінь. Навіщо ж?

Він не відчуває особливо моєї присутності; я не потрібна йому; я не володію хистом оживляти

його очі. Йому приємно бачити мене – ось і все. …Ніби щось вислизає помалу.

Втім – усе скінчено. Все скінчено. В 1885 році мене поховають.

Неділя, 12 жовтня. Я вже не можу вийти. Я зовсім хвора, хоча і не лежу. О, боже мій. Боже мій! А

моя картина, моя картина! Моя картина!

Жуліан прийшов мене відвідати. Так, виходить, уже говорять, що я хвора?

Четвер, 16 жовтня. У мене щодня – жахливі лихоманки, які виснажують. Я проводжу цілі дні в

залі, переходячи з крісла на диван.

Я зовсім не можу виходити, але бідний Бастьєн-Лепаж виходить. Його приносять сюди, він

влаштовується в кріслі, витягнувши ноги на подушках. Я – зовсім поруч, в іншому кріслі, і так час

проходить до шести годин. Я закутана масою мережив, плюшу. Усе це біле, тільки різних

відтінків.

У Бастьєн-Лепажа очі розширюються від задоволення:

– О, якби я міг писати!

А я?

Скінчено картину цього року...


ЄДИНА ТРОЯНДА, з прощального слова Г. Мопассана на могилі М. Башкирцевої

Це була єдина Троянда у моєму житті, чий шлях я всипав би трояндами, якби знав, що він буде

настільки променистим і таким коротким.


ЧИТАВ БАШКИРЦЕВУ, з «Щоденників» Л. Толстого

Нині 17 (листопад 1891 р. – авт.)

Писав статтю невелику для газети. Не закінчив і не відправив. Провів Володимирова. Ходив до

Гаїв і до Мордвинова, марно чекав пошту.

Читав Башкирцеву.


І НА НЕБІ ЩАСТЯ НЕ МАЄ, з вірша М. Цвєтаєвої, присвяченого М. Башкирцевій

С той девушкой у темного окна

– Виденьем рая в сутолке вокзальной –

Не раз встречалась я в долинах сна.

Но почему была она печальной?

Чего искал прозрачный силуэт?

Быть может ей – и в небе счастья нет?