КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Позен Леонид [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОЗЕН Леонід Володимирович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Скульптор.

З дворянської родини. Батько, Позен В., – штабс-капітан царської армії.

Народився 10 (22) липня 1849 р. в с. Оболоні Хорольського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Семенівський район Полтавської області України).

Помер 8 січня 1921 р. в м. Петрограді РРСФР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Смоленському лютеранському цвинтарі.

Закінчив Полтавську губернську гімназію (1864-1867), навчався на юридичному факультеті

Харківського університету (1867-1868), закінчив юридичний факультет Петербурзького

університету (1868-1872).

Працював помічником присяжного повіреного, чиновником Міністерства юстиції, суддею

Полтавського окружного суду, слідчим другої дільниці Полтавського повіту, статським таємним

радником, сенатором кримінального касаційного департаменту, у прокуратурі Петербурзького

окружного суду.

Дійсний член Петербурзької Академії мистецтв (1894).

Член Товариства передвижників (1891).

Як скульптор дебютував виставці Товариства передвижників (1880).

Учасник 41 виставки Товариство передвижників, на яких виставив понад 50 робіт.

Доробки нашого земляка демонструвалися на виставках в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі (усі – Російська імперія),а також в Англії, Голландії, Італії, США, Німеччині.

Скульптури й документи П. його дружина передала Ленінградському (нині – Російському) та

Полтавському художнім музеям.

Серед найвідоміших доробків – скульптурні композиції «На волах», «Кобзар», «Переселенці»,

«Жебрак», «Запорожець у розвідці», «Оранка на Україні», «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл»,

«Лоша», «Кібчик», «Скіф», психологічні портрети Г. Мясоєдова, Ф. Стравінського, М. Ярошенка.

Автор пам’ятників Івану Котляревському (1903) та Миколі Гоголю (1913) у Полтаві.

Нині доробки нашого земляка експонуються в київському Музеї українського образотворчого

мистецтва, Полтавському художньому музеї, Переяслав-Хмельницькому меморіальному музеї

(усі – Україна), московській Третьяковській галереї, санкт-петербурзькому Російському музеї

(обидва – РФ).

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Ярошенко, Р. Бах, Ф. Стравінський, К. і В.Маковські, П. Брюллов, Г. Мясоєдов, І. Зайцев, В. Волков та ін.


***

НА РІВНИХ

, з життєвого кредо Л. Позена

Зі світом спілкуюся на рівних.

УСПІХ БУВ ВЕЛИЧЕЗНИЙ, з статті В. Проненка «Скульптури статського радника»

Давно постарів і зруйнувався будинок, у якому народився й виріс Леонід Володимирович. До речі, після Жовтневої революції і до 60-х років у ньому містилися райком партії, райвиконком і райком

комсомолу. Пам’ятаю, сам тут одержував комсомольський квиток.

У батьківському маєтку минуло дитинство майбутнього скульптора, тут він здобув початкову

освіту. З малих років привертали його увагу глиняні іграшки – коники, свистки у вигляді півників, статуетки селянина з косою, жінки з відром, діда з люлькою, – виконані вмілими гончарями з

Опішні, де художнє ремесло випалу започатковується ще з XVIII століття. Ось і приохотився

хлопчик ліпити щось схоже з житнього хліба – зайчиків, коників, собачок. Захоплювався і

малюванням.

1877 року він виліпив із воску (цей матеріал назавжди залишився основним у його творчості) скульптурну групу «Візник». Цей твір зберігався у його матері, а потім загубився, і ніде немає ні

його опису, ні малюнка.

У скульптурній групі «На волах» Позен виявив спостережливість, глибоке знання селянського

побуту, уміння тонко й художньо відобразити це у восковій композиції. Коли 1881 року робота

над скульптурою вже завершувалася, до Полтави приїхав відомий російський художник, один із

засновників Товариства пересувних художніх виставок Г. Мясоєдов. Він запропонував

представити скульптурну групу на черговій пересувній виставці. Позен підготував два варіанти, обидва були затверджені на загальних зборах Товариства передвижників і з’явилися на 10-й

пересувній виставці.

Успіх був величезний. Через кілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього

литва К. Верфель купив групу для відливу її у бронзі.

…Скромність Позена підтверджували люди, котрі особисто знали його. 1965 року мені, тоді ще

кореспонденту районної газети, було доручено написати невеликий матеріал про скульптора.

Вдалося знайти в сусідньому селі нині вже покійного, а тоді майже 75-річного Г. Стадника, який із

15-річного віку служив у будинку батька знаменитого скульптора. Григорій Макарович

розповідав, що в 1904-1906 роках Леонід Володимирович приїжджав влітку до свого батька. Був

він вищий середнього зросту, дуже стрункий, і хоча було йому під 60 років, виглядав значно

молодшим. Працював без окулярів. Вдягався буденно: юхтові чоботи, простенькі, у смужку

штани, ситцева сорочка, підв’язана вузеньким паском.

У рідному домі скульптор завжди займав одну кімнату з трьома вікнами на захід. Тут стояв

письмовий стіл із чорнильним приладдям і циліндром із добре загостреними олівцями, на столі

лежали підзорна труба і два товстих альбоми з малюнками. В одному з них Леонід

Володимирович малював краєвиди озер, боліт, різні споруди, дерева, а в другому – людей: сторожів, лакеїв, селян. Поруч із письмовим стояв темно-коричневий стіл, на якому лежали

музичні інструменти – віолончель, скрипка, гітара, мандоліна, духові. Тут-таки були інструменти

для ліплення і грудки воску.


ВІД ГОНОРАРУ ВІДМОВИВСЯ, з репортажу О. Єрмака «Слава сонцем засіяла»

Основну частину робіт проекту пам’ятника І. П. Котляревському доручили Леонідові Позену –

найпомітнішій постаті національно-демократичної, народної течії в українській жанровій

скульптурі. Над створенням пам’ятника він працював упродовж 1896-1902 рр. і виготовив

бронзове погруддя та бокові горельєфи

Бронзовий бюст письменника, увінчаний металевим лавровим вінком, встановлений на високому

постаменті із сірого дніпровського граніту. Нижня частина оздоблена трьома бронзовими

горельєфами на теми «Енеїди», «Москаля-чарівника» і «Наталки Полтавки».

На лицевому боці постаменту слова з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка»:

Де згода в сімействі,

Де мир і тишина,

Щасливі там люде,

Блаженна сторона.

Зі зворотного боку постаменту – рядки з вірша Тараса Шевченка «На вічну пам’ять

Котляревському»:

Слава сонцем засіяла:

Не вмре Кобзар,

Бо навіки

Його привітала.

Загальна висота пам’ятника 5,7 метра. Його встановили на Протопопівському бульварі, який 1908

року перейменували на бульвар Котляревського.


І ВИЗНАННЯ, І ЗНЕВАГА, з статті Л. Набок «Твори мистецтва меморіального музею

архітектора Володимира Гнатовича Заболотного»

Твори відомого українського скульптора Леоніда Позена виставлені в найбільших музеях Росії.

Одна його робота є і в колекції переяслав-хмельницького меморіального музею В. Заболотного, –

один з варіантів «Лірника з поводирем».

Творчим інтересом цього митця завжди була жанрова та портретна скульптура. «Кобзар» –

кращий твір майстра. Постаті сліпого, що співає, схилившись над лірою, і хлопчика-поводиря

виліплені з тією правдивістю й психологізмом, яких митець може домогтись лише внаслідок

пильного спостереження й вивчення життя. Обличчя кобзаря з глибоко запалими очима під

густими навислими бровами справляє враження не лише гострою характерністю, а насамперед

тим, що на ньому лежить печать суворого натхнення. Він співає, лице зосереджене, живе.

Поруч стоїть поводир, спершись на ключку, він уважно слухає співця, немов знову вдумуючись у

зміст давно знайомої, не раз чуваної пісні. Плетений тин з горщиком на кілку, лопухи, рослини,

що буйно розрослися поруч, об’єднують ці дві постаті, конкретизують місце події: мимоволі

уявляється хата, а навколо селяни, що оточили співця.

Ця робота Леоніда Позена захоплює ретельністю, майже ювелірною тонкістю виконання.

Джерелом, звідки скульптор черпав теми та образи, було життя і побут простого народу України.

Через це митець, власне, мав і визнання, і зневагу.


І СЕРЕД ЮРИСТІВ ТРАПЛЯЮТЬСЯ МИТЦІ, з роману І. Пільгука «Дуби шумлять»

Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з двома гостями. Середнiй

на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi мармуровий бюст Чайковського. З приємною усмiшкою, що

найвиразнiше вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i подарував їй бюст композитора.

– Цей подарунок менi до душi, – мовила Олександра.

– Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, – вiдрекомендував Панас Якович.

– Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, – докинув жартома Горленко.

– Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у юриспруденцiї, – пояснив

Панас Якович. – А цього бурлаку всi знаєте? Натхненник опiшнянських майстрiв полив’яних

виробiв!

– О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, – Олександра Михайлiвна ступила назустрiч до

Василенка. Вiн подарував їй розмальований квiтами полив’яний глечик. – Цей подарунок теж менi до душi. – Убгала в глечик принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою

Чайковського.

– Сiдаймо до столу, друзi, – запросив Панас Якович. – Я хотiв бачити вас, Леонiде

Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про скульптуру пам’ятi нашого земляка

Iвана Котляревського.

Тiсним колом сiли до столу.


ПІДРИХТУВАЛИ МОГИЛУ, з інтерв’ю Т. Лебединської Н. Лизогуб «Українці в Санкт-

Петербурзі»

Тетяна Миколаївна Лебединська народилась у Києві 1937-го. …Після школи – історичний

факультет львівського університету. Заміжжя. Переїзд до Санкт-Петербурга (тоді Ленінграда.

Аспірантура. 40 років викладацької роботи у вузах Ленінграда. Кандидат філософських наук, доцент. Член Національної спілки письменників України. Автор книжок-довідників

«Шевченківські місця Санкт-Петербурга», «Санкт-Петербург и Україна», «Український некрополь

Санкт-Петербурга».

Тетяна Миколаївна – один із авторів унікальної виставки-фотопроекту «Український некрополь

Санкт-Петербурга», яка проходила в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Саме тут ми

й говорили про її подвижницьку діяльність:

– Що спонукало Вас взятися за дослідження українського некрополя Санкт-Петербурга?

– Одна з причин полягає в тому, що деякі могили поступово зникають. Сьогодні, коли все

купується за гроші, дозволені поховання на центральних кладовищах, і через це часто руйнуються

старі могили, в тому числі й видатних людей. Так поступово зникають з обличчя землі місця, де

нащадки можуть поклонитися своїм великим і менш знаним пращурам.

– Які саме місця поховання Вам вдалося врятувати останнім часом?

– Нещодавно ми відновили надгробок видатного українського скульптора Позена на

Смоленському кладовищі. Його могила була мало кому відома.

…Щодо сучасного стану українського некрополя Санкт-Петербурга, то, на жаль, переважна

більшість могил і пам’ятників занедбані, швидко руйнуються. І якщо у найближчі роки не

провести ремонтно-відновлювальні роботи, значна частина поховань загине остаточно.


УДЕНЬ МАЛЮЮТЬ, А УНОЧІ КУРИ ЩЕЗАЮТЬ, бувальщина

Якось на літньому полудневому українському хутор Л. Позен влаштувався під плотом у тіні, аби

написати етюд. За декілька хвилин із-під воріт висунулася морда песика, понюхала, ліниво

продзявкала і сховалася у дворі. Згодом показалася заспана фізіономія господаря зі скуйовдженим

волоссям. Дивиться і питає:

– А що це ви робите?

– Та ось, пишу.

– Знаю я цих писців: удень пишуть, а вночі курки не долічишся. Геть звідси, доки за дубиною не

сходив!