Спочатку Онуфрієнки орендували помешкання в одному фабрично-робітничому районі Сіднея
неподалік центру міста, а згодом придбали власний будинок у передмісті – Кемпсі.
У будинку робочий кабінет Василя – просторий, світлий, з шуфлядами книжок, широким
письмовим столом. Тут він писав свої статті й коментарі для преси, перекладав австралійських
поетів. Але його лірика, написана в цьому затишному, привітному і, як на наші емігрантські
умови, багатому будинку, переповнена незникненним сумом за рідною землею.
У вихідні дні Василь працював у книжковій крамниці в центрі Сідня. В ній можна було купити
книжки і журнали з СРСР – переважно російські. Він переконав власницю крамниці запровадити
також український відділ. Отож завдяки його ініціативі українці Сіднея й околиць мали
можливість читати твори українських класиків і сучасних письменників та українську, нехай і
радянську, періодику.
У деяких листах до мене Василь згадує минулі часи, людей, з якими йому доводилося стрічатися в
часи війни. Слід згадати, що через поганий зір Василь не був мобілізований до Радянської армії.
Як і мільйони інших, він залишився на окупованій нацистами Україні. 1942 р. Василя і його
дружину Марусю вивезли до Німеччини на примусову працю в м. Кельні.
Іноді між рядками можна було відчути, що літературна праця з тих чи інших причин його
втомлює: «В мене тепер перерва в літературній праці. Починаю поезії і відкладаю надалі: може, докінчу. Я себе не можу вгамовувати й змушувати писати тоді, коли мені не хочеться. Це засада
Яра Славутича: «Ні денька без рядка». А тоді доводиться рядки «кувати», чи, як казав Михайло
Мінський, тесати з каменя.
Ще одне. Є в мене ідея написати комедію «Ювілей». Зміст чи схема: в громаді збираються
відзначити 75-річчя «професора», який насправді був прибиральником у школі. І в той час, коли
вже все готове, до міста приїздить чоловік, з яким він разом підмітав підлоги. І тут показати наше
суспільство з невігласами й різними типами, що вдають із себе не тих, чим вони є насправді...
Я глибоко переконаний, що ім’я мого друга і колеги пера Василя Онуфрієнка назавжди
залишиться в пантеоні української поезії ХХ сторіччя.
