Дивилися в цього чоловіка є скільки-то землі й є хата, скільки в нього майна. Отже в цього хата, скажім, велика, має п’ять кімнат, і хата вкрита залізом. І ще будівлі є: клуня чи хлів, чи щось таке.
Ось цей потрапляє під розкуркулення.
…Якщо, скажімо, у вас було три, чотири будівлі, то вже вважалися куркулем.
Отож, найперше було визначено, хто є куркуль, а хто не є куркуль.
Коли хтось мав будівлі, реманент, худобу, тощо. Оце куркуль. Якщо хтось мав тільки одного коня, або корову, той не був куркулем.
Крім куркулів, ще була категорія людей, яких називали підкуркульники. Про них чомусь мало
говориться. Підкуркульники, незалежно від майнового стану, це ті, хто підтримував куркулів, допомогу їм. Це щось середнє між колгоспниками і тими, хто не бажав колгоспу.
…Найбільше вимерло людей, я думаю, укінці березня і квітні. Квітень був дуже страшний місяць.
Коли до травня дотягли, то вже люди могли трішки жити, й вже навіть траву могли їсти. Тут у
Австралії, знаєте, існує ціла наука, як можна вижити в лісі, коли немає харчів. Що можна їсти, чого не можна їсти, аби потриматися.
Отже люди кинулися їсти все, що тільки можна...
СЛАВИ МЕНІ НЕ ТРЕБА, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у вересні 1972 р.
Тут один австралійський поет Р. Г. Моррісон з Південної Австралії готує до друку збірку поезій
українських поетів...
Він потребує кілька твоїх віршів для перекладів. Він вже переклав по вісім віршів декого з нас, і
треба сказати, що переклади загалом дуже добрі, близькі до оригіналу і з дотриманням розміру, хіба що це трискладові розміри, які на англійську мову нелегко йдуть при перекладі. Він просив
мене: давайте більше ямбів і хореїв, бо замучили вже своїми дактилями й амфібрахіями.
До речі, якщо можеш, пришли мені також збірку, за яку я віддячуся своїм «Сталіним у пеклі», бо
поеми «Симон Петлюра» вже й сам маю лише один примірник, а передавати не хочу – буде лише
матеріальна втрата.
СЯВКА КОРОТИЧ, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у травні 1988 р.
Ще що тебе може цікавити, це те, що тут у Сіднеї й Мельбурні в минулому році були артисти з
СРСР і між ними двоє українців, а з ними – генеральний секретар товариства «Україна» В. Собко
– заслужений діяч культури. Я був на «приватній» зустрічі з ними, і вони дещо почули про
українців в Австралії.
Головне їхнє завдання було – нав’язати зв’язок з українцями, точніше – заснувати якесь «ядро»
для майбутніх стосунків. Але з того нічого не вийшло, бо ми не маємо того, що мають росіяни, –
товариства дружби з СРСР. Тому вони й поїхали ні з чим.
Я згадав про те, що на культурних зв’язках з Україною еміграція трохи попекла пальці. Як
приклад наводив поведінку В. Коротича – на мій погляд, «сявки». З усіх письменників найбільше
не люблю саме Коротича.
НЕ ЛІЧУ, ДРУЖЕ, ЛІТ, з вірша В. Біляїва, присвяченого В. Онуфрієнкові
Не лічу, друже мій, скільки літ, скільки миль –
Ніби тут, ніби вчора було...
І наповнюють серце то смуток, то біль,
Що, як кажуть, було й загуло.
Тільки в пам’яті жевріє, світиться знов
Тиха радість – мій благосний хміль –
Від коротких листів і душевних розмов,
Не підвладних рахункові миль.
ДОСТОЙНИЙ ПАНТЕОНУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, з книги В. Біляїва «На неокраянім крилі»
Вірші Василя Онуфрієнка я читав перед кінцем війни у журналі «Дозвілля», який інколи
потрапляв до моїх рук – на жаль, дуже рідко. Після закінчення війни я регулярно читав вірші
Гната Дядюренка, які друкувалися в «Українських вістях». Один знайомий сказав мені, що це
псевдонім Василя Онуфрієнка.
…Гнат Дядюренко жив у таборі Ді-Пі в Байройті й регулярно вів там розважальну живу газету
«Довгі вуха».
…Зустрів же я Гната Дядюренка уперше в транзитному еміграційному таборі Батгерст в Австралії.
Було це в 1949 році.
У бараці я побачив молодого чоловіка в окулярах з товстими шкельцями. В його вигляді було
щось суцільно левантійське: смагляве лице, смолянисте кучеряве волосся. «Василь Онуфрієнко», –
сказав незнайомий тихим приємним голосом. І від того моменту почалася наша дружба. Їй не
перешкоджали ні океани, ні майже півсторічний період часу, які нас згодом розділили.
…Наші шляхи на новому континенті розійшлися – Василь і Маруся Онуфрієнки поїхали
відробляти свій дворічний контракт до Сіднея, а я з групою емігрантів – українців, поляків, литовців, угорців, сербів і хорватів – до Ньюкастеля працювати на металургійному заводі БГП
