ШУМЛЯНСЬКИЙ Павло Михайлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар.
З міщанської родини.
Народився в 1754 р . в с. Малих Будищах Полтавської губернії Російської імперії (нині – в межах
м. Полтава, адміністративного центру однойменної області України).
Помер в 1824 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Навчався в Києво-Могилянській академії, Петербурзькому генеральному шпиталі (1773-1779),
Страсбурзькому університетові (1784-1789).
Служив в Київській духовній консисторії (до 1773), військовим лікарем в низці полків (1779-
1784), працював викладачем кронштадтської (1793-1795) і московської (1795-1800) хірургічних
шкіл, Московської медико-хірургічної академії (1800-1806), директором Московського заводу
хірургічних інструментів (1801-1806), викладачем Харківського університету (1806-1817).
Почесний член Петербурзької медико-хірургічної академії.
Член «Товариства змагальників медичних і фізичних наук» при Московському університеті.
Як вчений дебютував розвідкою «Про безпосередню причину місцевого запалення» (1789).
Потім настала черга наступних доробків: «Пояснення випробуваної дії води на тіло, вогнем
охоплене й холодом вражене» (1792), «Думки про протипожежні заходи» (1805), «Випробування
мінеральних вод Полтавської губ. Костянтинівського повіту на дачах Ковалевської» (1806), «Про
випробування мінеральних вод на дачі Кочубея, у селі Дубові Гряди» (1806), «Про фізичні
способи життя» (1806), «Коротка настанова – як вберегти себе від прилипливих хвороб простими
загальнодоступними засобами» (1814), «Примітки з доповненнями до науки про вивихи кісток»
(1821).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Книгін, О. Рославський-Петровський, Д. Багалій, М.
Попов, І. Ризький, Х. Сулима, Л. Ванноті та ін.
***
СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ
, з професійного кредо П. Шумлянського
Служіння суспільству і людям, постійна готовність прийти на допомогу.
ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ УКРАЇНСЬКОЮ, з дослідження С. Капітульської «Українська та російська
медицина розвивалися у тісній взаємодії»
За літописними відомостями, в давньоукраїнській княжій державі – Київській Русі в ІХ-ХІІІ
століттях медицина досягла значного рівня. Саме тоді з’явились перші лікарі і навіть спеціальний
Микильський лікарняний монастир, де лікували ченців і всіх, хто потребував цього.
...Багато вітчизняних та російських вчених стверджують, що першою в світі жінкою-лікарем була
українка Добродія-Євпраксія-Зоя – дочка київського великого князя Мстислава Володимировича і
шведської принцеси Христини, внучка Володимира Мономаха. У 1122 році Добродія стала
дружиною Олексія – племінника візантійського імператора Олексія І Комнена.
Після приїзду до Візантії Добродія почала іменуватися Євпраксією, а після одруження одержала
ім’я Зоя.
Молода жінка добре володіла грецькою мовою, вона проводила багато часу у товаристві дочки
імператора Ганни Комнени, відомої візантійської письменниці. Відповідно до легенди, Євпраксія
цікавилася медициною: ще перебуваючи у Києві, вона освоїла прийоми лікування травами,
причому лікувала простих людей і робила багато добрих вчинків, за що й отримала своє ім’я. З
кінця XI – середини XII ст. до нас дійшов медичний текст грецькою мовою під назвою «Алімма»
(Мазі). Деякі дослідники приписують цей текст Добродії-Зої. Якщо це справді так, то Алімма –
перший авторський медичний текст, написаний українською жінкою. Текст дійшов до нас лише
частково. Він зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.
...Згідно з деякими джерелами, перший доктор медицини серед українців з’явився ще у XV
столітті. Це був Мартин з-під Перемишля, який отримав у Кракові ступінь магістра і поїхав
працювати за кордон. Спочатку викладав астрономію у Болонському університеті в Італії, там же
здобув ступінь доктора медицини. Повернувшись до Кракова зі славою болонського доктора,
Мартин із Жиравиці за успіхи у лікуванні хворих був прозваний королем медицини. Помер він у
1460 році.
...Першим вихованцем Київської академії, який захистив дисертацію у закордонному університеті
і отримав ступінь доктора, вважають Івана Полетику (1726-1783) із стародавнього українського
шляхетського роду, сина значкового товариша Лубенського полку.
...Із 1761 року деяких випускників російських шпитальних шкіл почали відряджати до Західної
Європи для підвищення кваліфікації і здобуття звання доктора медицини. До Лейденського
університету (Голландія) були відряджені українці І. Тимківський – син доктора Й. Тимківського з
Миргородського полку; Ф. Тихорський – син козака Переяславського полку, вихованець Київської
академії, який потім більше 20 років викладав у шпитальних школах Петербурга і з 1776 р.
очолював генеральний суходільний шпиталь; К. Ягельський, М. Крутень, О. Сидорович та ін.
Поїхали на власні кошти і здобули докторську ступінь у Лейденському університеті українці Г.
Соболевський, Д. Самойлович, С. Леонтович та інші.
Павло Шумлянський також отримав докторський диплом у Страсбурзькому університеті. Він
обіймав професорську кафедру у Кронштадтському медико-хірургічному училищі, потім у
Московському, а коли 1806 року відкрився медичний факультет у Харківському університеті, був
призначений його деканом і професором медицини.
Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою, був декан
медичного факультету Харківського університету Павло Шумлянський.
БАЖАЮЧИХ ВИВЧАТИ МЕДИЦИНУ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ, з хроніки «Як це було» на
інтернет-сайті Харківського університету
2005 рік – рік святкування 200-річчя від дня врочистого відкриття Імператорського Харківського
університету. Саме після 17 січня 1805 року (за ст. ст.), за свідченням Д. І. Багалія, по закінченні
дводенних урочистостей, пов’язаних із цією знаменною подією, участь в якій прийняло, можна
сказати, все населення Харкова, «почалися вибори посадових осіб на загальних зборах професорів
– і університет приступив до своєї просвітньої діяльності».
Навчання студентів розпочав штат викладачів з 25 іноземців і 17 російських підданих. На жаль,
серед іноземних викладачів було багато тих, хто дивився на службу в університеті лише як на
джерело доходу. Не знаючи російської мови, вони й не прагнули вивчити його, викладали в
основному на латині, користуючись конспектами часом багаторічної давнини. Слабкі в питаннях
своєї спеціальності, маючи незначний досвід педагогічної роботи, вони не приносили очікуваної
користі вузу.
Навчання в 1805 р. починало всього 57 студентів. З них 33 – казеннокоштних – в основному кращі
вихованці Харківського колегіуму й Білгородської семінарії. Виявили бажання вступити в
університет ще 41 чоловік, однак з них після здачі іспитів лише 24 з них були визнані достатньо
підготовленими для навчання й стали студентами.
За статутом в університеті було чотири відділення (згодом факультети), серед яких значиться й
відділення лікарських наук. Спочатку бажаючих вступити на медичне відділення не знайшлося. У
зв’язку з цим у деяких історичних документах і сучасних висловленнях звучить твердження, що
цього факультету до 1811 р. не існувало. Це невірно.
Дійсно, через відсутність студентів регулярні заняття на медичному факультеті почалися лише в
1810/1811 навчальному році. Проте був штат викладачів для шести спеціальних кафедр, яким
«рада часто доручали спеціальні заняття». Вони читали лекції вихованцям Харківського
колегіуму, котрим було дозволено відвідувати з цією метою університет, працювали над
створенням анатомічного театру, навчальних посібників, їздили в інспекторські поїздки по
навчальному окрузі й т.п. І трудилися вони, очевидно, непогано, якщо вже в перші роки існування
університету деяким з них доручали виступи з актовими промовами на щорічних університетських
урочистостях. Наприклад, проф. П. М. Шумлянський, на той час декан медичного відділення, 30
серпня 1806 р. виголосив актову промову «Про фізичні способи життя».
КВАРТИРНИХ НАБАВОК МІНІСТР НЕ ДОЗВОЛИВ, з розвідки В. Лісового і Ж. Перцевої
«Початок медичного факультету Імператорського Харківського університету»
Кафедру хірургії в Харківському університеті зайняв професор Павло Михайлович
Шумлянський. За віком він був старшим всіх професорів лікарського відділення. За час служби
він неодноразово обирався деканом. Його здатності дуже придалися для організації роботи за
відсутності студентів.
...Відповідно до п.52 статуту професори університету повинні були виступати з ученими
повідомленнями на особливих щомісячних засіданнях ради. У цьому плані слід зазначити твір
проф. Шумлянського на тему: «Міркування про лікарську користь мінеральних
Костянтиноградських вод», який рада порекомендувала «авторові опублікувати», що й було
виконано.
З повним правом можна сказати, що П. М. Шумлянський поклав початок науковій праці на
медичному факультеті. Його роботи були присвячені різним питанням оперативної хірургії,
лікуванню інфекційних хвороб й вивихів, вивченню мінеральних вод Полтавської губернії.
В 1813-1814 рр. багато праці й енергії вимагало облаштування факультетської хірургічної клініки,
першим директором якої став П. М. Шумлянський. Тут студентам викладали теоретичну, клінічну,
оперативну хірургію й десмургію.
Педагогічні здібності Шумлянського викликали повагу студентів і професорів, лекції його мали
успіх. Вивчаючи різні системи медичної освіти, серед яких і закордонні, П. М. Шумлянський
розробив і подав ще в 1798 р. свій проект реорганізації медичного освіти на теренах Російської
імперії.
За спогадами сучасника, «П. М. Шумлянський був росту гарного, досить повний, зовнішність мав
ставну, з малоросіян, а тому коли жартував, то робив це малоросійською мовою. Його вступна
промова в діететику з кафедри теж була виголошена малоросійською мовою з усіма гостротами,
жартами й з критичними поглядами на теорію диететики. Ця його гумористична лекція, за
словами тих, хто її чув, не справила б такого враження, якби їх виголошував не Павло
Михайлович. Студенти медичного факультету, котрі слухали його лекції, відгукуються про нього,
як про чудового професора, котрий викладав свій предмет невигадливо, а просто, істотно й чітко».
Як пише Д. І. Багалій, в 1817 р. загальна слабість сил, а особливо слабість зору позбавили
професора можливості продовжувати службу й він подав у відставку. При звільненні Павло
Михайлович «одержав за довгострокову безвадну службу (48 років) пенсію в розмірі платні, тобто
2000 руб., але ні нагороди, ні квартирних набавок до пенсії міністр не дозволив».
