ШУМЛЯНСЬКИЙ Павло Михайлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар.
З міщанської родини.
Народився в 1754 р . в с. Малих Будищах Полтавської губернії Російської імперії (нині – в межах
м. Полтава, адміністративного центру однойменної області України).
Помер в 1824 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Навчався в Києво-Могилянській академії, Петербурзькому генеральному шпиталі (1773-1779),
Страсбурзькому університетові (1784-1789).
Служив в Київській духовній консисторії (до 1773), військовим лікарем в низці полків (1779-
1784), працював викладачем кронштадтської (1793-1795) і московської (1795-1800) хірургічних
шкіл, Московської медико-хірургічної академії (1800-1806), директором Московського заводу
хірургічних інструментів (1801-1806), викладачем Харківського університету (1806-1817).
Почесний член Петербурзької медико-хірургічної академії.
Член «Товариства змагальників медичних і фізичних наук» при Московському університеті.
Як вчений дебютував розвідкою «Про безпосередню причину місцевого запалення» (1789).
Потім настала черга наступних доробків: «Пояснення випробуваної дії води на тіло, вогнем
охоплене й холодом вражене» (1792), «Думки про протипожежні заходи» (1805), «Випробування
мінеральних вод Полтавської губ. Костянтинівського повіту на дачах Ковалевської» (1806), «Про
випробування мінеральних вод на дачі Кочубея, у селі Дубові Гряди» (1806), «Про фізичні
способи життя» (1806), «Коротка настанова – як вберегти себе від прилипливих хвороб простими
загальнодоступними засобами» (1814), «Примітки з доповненнями до науки про вивихи кісток»
(1821).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Книгін, О. Рославський-Петровський, Д. Багалій, М.
Попов, І. Ризький, Х. Сулима, Л. Ванноті та ін.
***
СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ
, з професійного кредо П. Шумлянського
Служіння суспільству і людям, постійна готовність прийти на допомогу.
ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ УКРАЇНСЬКОЮ, з дослідження С. Капітульської «Українська та російська
медицина розвивалися у тісній взаємодії»
За літописними відомостями, в давньоукраїнській княжій державі – Київській Русі в ІХ-ХІІІ
століттях медицина досягла значного рівня. Саме тоді з’явились перші лікарі і навіть спеціальний
Микильський лікарняний монастир, де лікували ченців і всіх, хто потребував цього.
...Багато вітчизняних та російських вчених стверджують, що першою в світі жінкою-лікарем була
українка Добродія-Євпраксія-Зоя – дочка київського великого князя Мстислава Володимировича і
шведської принцеси Христини, внучка Володимира Мономаха. У 1122 році Добродія стала
дружиною Олексія – племінника візантійського імператора Олексія І Комнена.
Після приїзду до Візантії Добродія почала іменуватися Євпраксією, а після одруження одержала
ім’я Зоя.
Молода жінка добре володіла грецькою мовою, вона проводила багато часу у товаристві дочки
імператора Ганни Комнени, відомої візантійської письменниці. Відповідно до легенди, Євпраксія
цікавилася медициною: ще перебуваючи у Києві, вона освоїла прийоми лікування травами,
причому лікувала простих людей і робила багато добрих вчинків, за що й отримала своє ім’я. З
кінця XI – середини XII ст. до нас дійшов медичний текст грецькою мовою під назвою «Алімма»
(Мазі). Деякі дослідники приписують цей текст Добродії-Зої. Якщо це справді так, то Алімма –
перший авторський медичний текст, написаний українською жінкою. Текст дійшов до нас лише
частково. Він зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.
...Згідно з деякими джерелами, перший доктор медицини серед українців з’явився ще у XV
столітті. Це був Мартин з-під Перемишля, який отримав у Кракові ступінь магістра і поїхав
працювати за кордон. Спочатку викладав астрономію у Болонському університеті в Італії, там же
здобув ступінь доктора медицини. Повернувшись до Кракова зі славою болонського доктора,
Мартин із Жиравиці за успіхи у лікуванні хворих був прозваний королем медицини. Помер він у
1460 році.
...Першим вихованцем Київської академії, який захистив дисертацію у закордонному університеті
і отримав ступінь доктора, вважають Івана Полетику (1726-1783) із стародавнього українського
шляхетського роду, сина значкового товариша Лубенського полку.
...Із 1761 року деяких
