планують створювати державу нового типу, чия політика відрізнялася б від імперіалістичних і
мілітаристських держав, що існували до наших днів, навпаки – відтворити стару імперіалістичну й
мілітаристську ідею держави. Пан-Європі слід за задумом бути більше великої, ніж окремі
держави, їй слід бути могутнішою й тому ефективнішою у військовому плані. Європейський
шовінізм прагне замінити різновиди французького, німецького або угорського шовінізму;
об’єднаний фронт, створений всіма європейськими державами, має бути спрямованим проти
«іноземців»: англійців, американців, росіян, китайців і японців.
…Боротьба об’єднаного європейського континенту проти інших великих світових держав була б
не менш згубною, ніж нинішня боротьба країн Європи між собою.
…Сьогодні існує лише одна велика нація, яка твердо дотримується мілітаристського ідеалу, а саме
росіяни. Звичайно, навіть серед російського народу є верстви, котрі не поділяють цих ідей. Можна
тільки шкодувати, що вони не змогли взяти гору над своїми співвітчизниками.
З того самого моменту, коли Росія почала впливати на європейську політику, вона незмінно
поводиться як розбійник у засідці, готовий раптово накинутися на свою жертву й пограбувати її.
…Росія не бажає ввійти в систему людського соціального співробітництва. У відношенні
співтовариства націй її позиція – це позиція народу, націленого винятково на споживання того, що
накопичили інші. Її доля – повернення до умов повного варварства.
Росія обдарованіша родючим ґрунтом і всякого різновиду корисними копалинами, ніж Сполучені
Штати Америки. Якби росіяни проводили таку ж капіталістичну політику, як американці, вони
були б сьогодні найбагатшими людьми у світі. Деспотизм, імперіалізм і більшовизм зробили їх
найбіднішими.
Нехай росіяни будуть росіянами. Нехай вони творять, що хочуть у своїй власній країні. Але не
можна дозволити їм переходити кордони своєї землі з метою знищити європейську цивілізацію.
«ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ Я НЕ МІГ», з автобіографії Л. Мізеса
Закінчивши ліцей, я відчув себе захопленим не стільки політичною історією, скільки проблемами
економічної, адміністративної й соціальної історії. Я вирішив зайнятися правом, а не історією, як
планував колись, ще з середньої школи.
Приступаючи до навчання в університеті, я був рішучим прихильником інтервентизму. У той же
час було щось, що виділяло мене серед колег, – я був переконаним антимарксистом.
…Посада, яку я тоді обіймав (у Віденській торговій палаті – авт.), безперечно, забезпечувала
вплив, порівняний з впливом австрійця, котрий очолював яку-небудь потужну політичну партію.
Я був провідним економістом країни. Але під цим не мається на увазі беззаперечне виконання
моїх рекомендацій.
За підтримки своїх нечисленних друзів я змушений був постійно вести розпачливу боротьбу.
Єдине, чого нам удалося домогтися, це хіба що уникнути катастрофи. Те, що взимку 1918-1919 рр.
справа не дійшла до більшовизму, що промисловий і банківський крах відбувся не в 1921-му, а
тільки в 1931 році, все це в чималій мірі можна вважати результатом моїх зусиль. Більшого
зробити було не можна. У всякому разі, я зробити більше не зміг.
…Ніяке інше заняття не здавалося мені бажанішим за професію університетського педагога, хоча
дуже швидко я зрозумів, що лібералові на зразок мене кар’єру штатного викладача на кафедрі
будь-якого німецькомовного університету зробити зась.
…Враження від викладачів економічних, політичних наук і соціології в німецьких університетах
було дуже далеким від позитивного. Природно, серед них траплялися підготовлені й наділені
неабиякими здібностями люди. І все ж більшість аж ніяк не володіли цими якостями... Багато хто
називав себе вузьким «теоретиком». Готтль і Оппенгеймер страждали манією величності, Діль –
просто тупий невіглас, Шпітоф не зумів опублікувати бодай однієї книги.
…Саме спілкування з подібними людьми сприяло ясному усвідомленню неможливості порятунку
німецького народу. Залишалося фактом, що ці недоумкуваті, які стали професорами, у свою чергу,
шляхом відбору з кращих, викладали в університетах найважливіший предмет, повинні були
формувати прошарок політично грамотних професіоналів. Їм робили великі почесті, вони
користувалися увагою освічених людей і громадськості. Страшно було подумати, яким би
