Громашевский Лев (fb2)





ГРОМАШЕВСЬКИЙ Лев Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Епідеміолог. Фундатор наукової епідеміології на теренах Російської імперії.

З міщанської родини.

Народився 1 (13) жовтня 1887 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1980 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України). Похований на Байковому цвинтарі.

Закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1912).

Працював епідемічним лікарем Астраханської (1912-1913), Подільської (1913-1914) губерній, служив молодшим полковим лікарем в діючій армії під час першої світової війни (1914-1917), був

асистентом, завідувачем кафедри, ректором Одеського медичного інституту (1918-1928), директором Дніпропетровського санітарно-бактеріологічного інституту (1928-1931), директором

Центрального інституту епідеміології й мікробіології Наркомздоров’я РРФСР (1931-1933), головний епідеміологом Закавказького й Кримського фронтів, Московського військового округу

(1941-1945), директором інституту інфекційних хвороб АМН СРСР (1948-1951), завідувачем

кафедрами Київського медичного інституту (1951-1963), Київського науково-дослідного інституту

епідеміології, мікробіології й паразитології (1963-1980).

Дійний член академії медичних наук СРСР (1944).

Заслужений діяч науки УРСР (1957).

Учасник установчої сесії зі створення Всесвітньої організації охорони здоров’я (1946).

Засновник першої на теренах Росії й України дезінфекційної станції (м. Одеса).

Герой Соціалістичної Праці (1967).

Кавалер чотирьох орденів, низки медалей.

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Приватна епідеміологія» (1947), «Механізм

передавання інфекції» (1962), «Загальна епідеміологія» (1965).

Спеціалізувався з проблем загальної теорії епідеміології, епідеміології висипного й черевного

тифів, холери, дизентерії, епідемічного гепатиту.

Праці Г. перекладені на низку мов світу, його підручники витримують численні перевидання, по них і нині вчаться студенти.

Наш земляк – автор вчення про механізм передавання інфекцій, розробив класифікацію

інфекційних хвороб.

Брав участь у ліквідації епідемій тифу, холери, чуми в Маньчжурії, у Саратові, Царицині, Астрахані.

За царату нашого земляка тричі заарештовували. Відбуваючи одне з заслань в Оренбурзькій

губернії, здійснив звідти втечу. Вдруге неслуха запроторили аж до м. Пінега Астраханської

губернії, що за Полярним колом.

Нині іменем Г. названо Київський інститут епідеміології та інфекційних захворювань.

Його бюст встановлено у дворі Державної санітарно-епідеміологічної служби Дніпропетровської

області (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Д. Заболотний, С. Терехов та ін.


***

ДУРНІ – СМІЛИВІ,

з життєвого кредо

Л. Громашевського

Лише дурні нічого не бояться.

ТРЕТІЙ ШЛЯХ, з професійного кредо Л. Громашевського

Третій шлях в боротьбі із заразливими хворобами полягає в тому, щоб порушити механізм

передавання збудника.

НЕ СИДІТИ, СКЛАВШИ РУКИ, з статті Л. Громашевського «До побудови програми курсу

загальної епідеміології»

Темпи й ступінь скорочення інфекційної захворюваності будуть багато в чому залежати від того, чи будемо ми сидіти, склавши руки, і чекати, коли наші загальні технічні, економічні й культурні

досягнення механічно спричиняти скорочення інфекційної захворюваності, чи, використовуючи

кожне з досягнень подібного роду, будемо активними заходами впливати на прискорення даного

процесу.


ВОЛЯ І ПРИНЦИПОВІСТЬ, зі спогадів С. Терехова

Лев Васильович – вольова, принципова, щира людина й у той же час дуже доброзичлива до людей; ця його якість нерідко виручала колег у скрутних ситуаціях.


ПРИСТРАСТЬ ДО ПОШУКУ ІСТИНИ, зі спогадів Л. Громашевської

Коло його інтересів було надзвичайно широким. Лев Васильович не замикався в межах науки: політика й археологія, мистецтво й еволюційне вчення, економіка й семантика, шахи й багато чого

іншого – усе займало його допитливий розум.

Зненависть до неправди і спроб «закидати шапками», здатність до ясного аналітичного мислення.

А головною його рисою була пристрасть до пошуку істини, до пізнання й логічного осмислення

складних біологічних і соціальних явищ.


ЛІКАР СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ, з дослідження В. Калити «Вчений-епідеміолог передбачив

майбутнє науки»

Це було в Одесі, 1920 року. Йшла громадянська війна. Голод, розруха, лютували тиф, холера.

Жменька лікарів, фельдшерів щодня ризикували життям, прагнучи ліквідувати епідемію. І якою

ціною! В архівах збереглася тодішня статистика: в 1919 році смертність від висипного тифу серед

медиків України становила 22 відсотка, тоді як серед населення лише 5-7 відсотків. Усе менше й

менше залишалося медпрацівників, гостріше ставала ситуація. І Одеса не